<<
>>

1. Формально-прагматичний концепт життєвого світу

У своїй праці "Криза європейських наук" Гуссерль вводить концепт життєвого світу, спрямований на критику розуму. У фундамент реальності, яку науки про природу вважають мало не єдиною, Гуссерль підводить мінливий (vorg?ngig) контекст природної життєвої практики й досвіду як усталеного підґрунтя смислу (verdrangte Sinnesfundament).
Отже, поняття "життєвий світ" є протилежним щодо тих ідеалізацій, які конституюють сферу об'єктів природничих наук. На противагу процесові ідеалізацій, що проступає в концептах виміру, причиновості й математизації і зумовлює відповідну тенденцію до технізації знання, Гуссерль висуває життєвий світ як безпосередню, пов'язану з часом (gegenw?rtige) сферу первинних даностей (Leistungen).

Виходячи з цієї перспективи, він критикує принцип ідеалізації, що лежить в основі об'єктивізму наук про природу, для яких життєвий світ унепотрібнюється. Оскільки філософія суб'єкта не сприймає власного сенсу мовленнєвої інтер-суб'єктивності, Гуссерлю не вдалося вгледіти, що вже підґрунтя комунікативної повсякденної практики як таке базується на передумовах, отриманих внаслідок ідеалізації.

Висуванням значущості, що трансцендує за межі суто локальних масштабів, напруження між трансцендентальними передумовами і емпіричними даностями входить у фактичність життєвого світу як такого. Теорія комунікативної дії детрансценденталізує царину інтелігібельного, оскільки вона в неминучих прагматичних передумовах мовленнєвого акту, тобто в серцевині практики порозуміння як такій, відкриває ідеалізуючу силу передування — ідеалізації, які в повсякденних комунікативних формах аргументації постають лише наочніше. Ідея реалізації (Einl?sung) домагань значущості (Geltungsanspr?chen) потребує ідеалізацій, які спускаються з трансцендентального неба на землю життєвого світу, розвиваючи свою дієвість у медіумі природної мови; у ній проступає також сила опору хитрості

311

комунікативного розуму щодо когнітивно-інструментальних збочень деяких модернізованих життєвих форм.

Оскільки ці ідеалізації завдячують мовній компетенції, якою мовці володіють дорефлексивно у формі імпліцитного знання, виникає суперечність між експліцитним знанням, що вказує на ідеалізації, з одного боку, і знанням підґрунтя, що поглинає ризики, — з іншого, саме всередині нетемати-зованого знання — ця суперечність виявляється, як вважав Гуссерль, не лише в зіткненні (Konkurenz) між науково-дослідним знанням експертів і дотеоретичними переконаннями повсякденності. Більшість того, про що мовиться в повсякденній комунікативній практиці, лишається непроб-лематичним, вислизає від критики і критичного досвіду, оскільки воно живе у сфері висунутих значень (Geltungsvorschu?) схвалених самоочевидностей життєвого світу.

Тягар того, що домагання значущості (Geltungsanspr?chen) повинні мати достатні підстави (Plausibilisierung), бере на себе prima facie4 нетематичне, спільне знання, що становить відносно перший план знання, на яке й спираються учасники комунікації як на форму прагматичних і семантичних передумов. При цьому йдеться передусім про знання, яке утворюється (а) горизонтом мовленнєвої ситуації, і (b) про знання контексту, що залежить від тем.

ad а) Центральну точку мовленнєвої ситуації становлять обставини, представлені в сприйнятті. Останні вплетені в концентрично підпорядкований просторово-часовий горизонт, що не дається безпосередньо в сприйнятті. Як правило, учасники комунікації, виходячи з координуючої перспективи, в змозі уявити, що вони на основі більшої чи меншої згоди однаково тлумачать тривіальні чинники мовленнєвої ситуації, а також чинники свого оточення, яке постійно змінюється, збільшуючи комунікативну дистанцію; вони виходять також із того, що їхні, відмінні між собою погляди, зумовлені обставинами їхнього життя, тут і тепер наближаються один до одного, відтак відмінні позиції наближаються до спільного тлумачення ситуації. Це знання горизонту (Horizontwissen) завдяки сказаному постає імпліцитно співактуальним (wird mitvergegew?rtigt); воно робить висловлювання непроблематичним і сприяє його прийняттю.

Коли я під час короткої розмови у Франкфуртському Грюнебург-парку сказав, що в Каліфорнії йде сніг, то мій співрозмовник

312

не засипав би мене питаннями лише тоді, коли б знав, що я щойно повернувся із Сан-Франциско або що я, скажімо, працюю метеорологом в бюро погоди.

ad b) Таку саму важливу роль, що стабілізує значення, відіграє залежне від тем знання контексту, яке здатний передбачати мовець у рамках спільної мови, тієї самої культури, однакової шкільної освіти тощо, тобто в межах спільних обставин чи горизонту переживання. Мовець, який пропонує певну тему, внутрішньо супроводжує її предметним контекстом; в його світлі сказане виглядає як тривіальне чи несподіване, інформативне або незбагненне. Із спільно-актуалізованого знання контексту за потребою можуть бути актуалізовані інформації і підстави. Це стає неодмінним тоді, коли припущення, які спершу виглядали інтерсуб'єктивно прийнятними і схвалювалися нетематизованим спільним знанням, постають хибними. Моя спроба ввести поняття життєвого світу, виходячи з позиції комунікативної теорії так, як я це роблю тут, провокує з боку колег у Мадриді чи Парижі інші запитання й заперечення, ніж, наприклад, у Берклі.

Цей вид нетематичного знання легко потрапляє в потік проблематизації. Коли я перейду звичну межу тривалості лекційної години лише на десять хвилин або відхилюся від академічного обговорення теми життєвого світу і почну говорити про майбутню подорож під час відпустки, то увага буде спрямована на порушені прагматичні передумови, з якими ми напередодні мовчки погодились. У цьому разі знання горизонту, що належить до ситуації і залежить від тем знання контексту, відрізняється від (с) знання під-грунтя (Hintergrundwissen), що базується на життєвому світі. Останнє підпорядковано іншим умовам тематизації. Воно не може бути в такий самий спосіб інтенціонально переведене в площину свідомості і становить глибинний шар нетематичного знання, в якому знову ж таки укорінені знання горизонту і знання контексту, що на передньому плані.

ad c) Знання підстав (Hintergrundwissen) є стабільнішим, оскільки воно має імунітет щодо тиску проблематизації досвіду, що продукує невизначеність (Kontingenzerzeugender). Це проступає в тому, що шар еліптичного і повсякчас передуючого знання лише завдяки методичному зусиллю, а також лише поступово може вийти за межі безсумнівного модусу підстав і тематизуватися.

313

Гуссерль запропонував для цього метод ейдетичної варіа-ції, тобто вільного фантазування виявів світу (Weltmodifikation) чи проектування (Entwerfen) протилежних світів, які можуть пролити світло на наші так само неусвідомлені, як і непохитні очікування нормальності і виявити світоглядний фундамент нашої повсякденної практики. Про цей метод нагадують також приклади, за допомогою яких Сьорль (J. Searle) доводить, що значення мовленнєвого акту доти лишається невизначеним, доки його семантично встановлені умови значущості не будуть доповнені інтуїтивно усвідомленими, імпліцитними засадничими гіпотезами (Hintergrundannahmen). Далі Сьорль переносить "кішку на канапі" у світовий простір, аби внаслідок такої модифікації усвідомити, що ми за нормальних умов завжди уявляємо певне тіло через підстановку сили тяжіння. Так, сама людина (homo sapiens) відтоді, як почала застосовувати певні знаряддя праці, мусила мати інтуїтивне знання про закон тяжіння; однак як закон його було відкрито лише завдяки методичному запереченню (Infragestellung) модерною наукою дотеоретичного знання і переведенню його у форму експліцитного знання.

Проте метод вільної варіації неминучих передумов швидко наштовхується на межі. Підвалини життєвого світу не входять у наше розпорядження за нашим бажанням лише тому, що ми в змозі піддавати все абстрактному сумніву. Ч. Пірс, піддаючи прагматичному сумніву картезіанський сумнів, нагадував, що проблеми, які розхитують очевидності життєвого світу, приходять до нас з об'єктивною силою історичних контингенцій. Уже Гуссерль пов'язував аналіз життєвого світу з мотивом кризи. Криза, що стала наслідком модерних наук, є кризою, яку Гуссерль виводить з об'єктивістського забуття світу й самості.

Тиск проблем (нехай це будуть всесвітньо-історичні чи біографічні кризові ситуації) об'єктивно змінює умови тематизації і таким чином продукує передусім те, щоб утворити дистанцію до ближнього і самоочевидного, щоб пояснити їх. Прикладом може бути той потяг (Schub) до морального універсалізму, що виник із світовими релігіями пророків і прорвав очевидності, засновані на пієтеті до ло-калЕйЬїГсубстанціальної моральності племені чи роду, — потяг, який, проте, викликав стільки зворотних тенденцій (Regressionen), що в [історичні] періоди, аж до нашого

314

століття (аж до того, як табори смерті відчинили свої двері) він мав відроджуватися знову й знову.

Як і все нетематичне знання засади життєвого світу актуалізуються імпліцитно та дорефлексивно. Що його робить відмінним, так це, по-перше, модус безпосередньої достеменності. Остання надає тому знанню, виходячи з якого ми безпосередньо (distanzlos) живемо, отримуємо досвід, розмовляємо, діємо, парадоксального характеру.

Настійлива і водночас непомітна присутність підґрунтя проступає як посилююче і такою самою мірою зменшуюче знання. Знання, в підґрунті якого бракує внутрішньої можливості проблематизації, оскільки воно входить у контекст зі значеннями, що критикуються лише в мить вимовлення, а відтак трансформується в хибне (fehlbares) знання. Абсолютні очевидності лишаються непохитними доти, доки вони раптом не руйнуються; оскільки в строгому сенсі хибність (Fehlbarkeit) взагалі не є знанням.

По-друге, знання, що міститься у підґрунті, характеризується своєю всеоб'єднуючою силою (totalisierende Kraft). Життєвий світ утворює тотальність з центром в середині і невизначеними, пористими, водночас нетрансцендуючими, стискуючими межами. Знання горизонту і контексту, що на передньому плані, запозичує (як у площині сприйняття, так і у площині значення) свій світоглядний характер у підґрунті, в якому воно укорінене. Центр, в якому обертаються ближче чи далі віддалені від нього соціальні простори й структуровані у трьох вимірах історичні часи до будь-якої об'єктивації через операції виміру, утворює спільна мовленнєва ситуація — а не, скажімо, моє тіло, як стверджує антропологічна феноменологія.

Простори й часи, що переживаються (як-от: сільська громада, регіон, держава, нація, світове суспільство тощо чи як ланцюг поколінь, епох, всесвітів, індивідуйовані через Бога біографії), є завжди конкретно інтерпретовані чи опредмечені (verk?rperten) координати нашого світу.

Я у своєму тілі і як своє тіло знаходжу себе в інтерсуб'єк-тивному світі, за яким колективні життєві світи як текст і контекст взаємно проникають один в одного, перекривають і переплітаються один з одним.

Третя риса, пов'язана з безпосередністю та тотальністю, є холізм знання, що утворює підґрунтя, яке, незважаючи

315

на свою видиму прозорість, робить його непроникним (undurchdringlich): життєвий світ як "хащі". У ньому всі компоненти злиті і розпадаються на різні категорії знання лише через проблематизуючий досвід. Формальний прагматик з вежі тематичного, розчленованого на факти, норми та переживання знання вдивляється знову в життєвий світ.

Лише усвідомлення цього диференційованого погляду дає змогу зробити висновок про те, що в знанні підґрунтя переконання про щось спаяні з тим, на що можна покластися, з тим, що подобається, з тим, що зрозуміло. Зчеплені один з одним засадничі припущення, те, на що можна спертись, що не викликає сумніву, а постає як упевненість та вправні дії, є передрефлексивними передформами й перед-фігурами того, що розгалужується лише після тематизації у мовленнєвих актах і набуває значення пропозиціонального знання, іллокутивно утворених міжособових зв'язків чи мовленнєвих інтенцій.

Три риси безпосередності, усеоб'єднуючої сили, холістич-ної конституції цього нетематичного засадничого знання здатні, мабуть, пояснити парадоксальний характер "функції грунту" (Bodenfunktion) життєвого світу — отримання контингенцій, пов'язаних з досвідом. Життєвий світ споруджує з гарантій, які ми отримуємо лише з досвіду, мур проти несподіваностей, які знову ж походять з досвіду. Коли знання про світ визначається таким чином, що воно є знанням апостеріорі, тимчасом як мовленнєве знання, так би мовити, є знанням апріорі, тоді можна угледіти парадокс у тому, що в підґрунті життєвого світу знання про світ і знання мови інтегровані одне в одне.

Лише проблематизуюча сила критичного досвіду відокремлює підґрунтя життєвого світу від того знання, яке лежить на передньому плані. При цьому й сам досвід відокремлюється відповідно з практичними формами спілкування від того, що існує у світі речей і подій, осіб та історій, в які вплетені особи. Інструментальний світ (Zeugwelt) та зв'язки обставин конституюються в маніпу-лятивних стосунках з речами та подіями. Світ спільності (Solidarwelt) та історичні смислові зв'язки утворюються в інтегративному спілкуванні з оточуючими персонами; перший — в межах спільноти співпраці, другий — у межах мовленнєвої спільноти.

316

Поступово світ досвіду технічно-практичних стосунків з навколишньою природою онтогенетично відокремлюється від морально-практичного спілкування в суспільстві. Зрештою, досвід пов'язується з нашою внутрішньою природою, тілом, потребами і відчуттям не безпосередньо. Коли цей досвід відокремлюється естетично, тоді твори автономного мистецтва переймають роль предметів, що відкривають очі, які провокують нові способи бачення, нові установки і нові способи поведінки. Естетичний досвід не вбудований у форми практики. Він не пов'язаний ані з когнітивістсько-інструмен-тальними вправними діями (Fertigkeiten), ані з моральними уявленнями, він пов'язаний із функцією мови, що конституює і відкриває світ.

Диференціація досвіду відображує архітектоніку життєвого світу настільки, наскільки вона пов'язана з простою конституцією мовленнєвого акту і засадниченого життєвим світом знання. Щоправда, ці всезагальні структури життєвого світу виявляються лише тоді, коли ми змінюємо нашу методичну позицію. Термінологія "підґрунтя" (Hintergrund), "передній план" (Vordergrund) і "фрагмент життєвого світу", що належить до ситуації, лише тоді мають сенс, коли ми посідаємо позицію мовця, який хоче порозумітися з кимось іншим про щось у світі і при цьому прийнятність його мовленнєвої пропозиції може грунтуватися на сукупності (Masse) нетематичного знання, що інтерсуб'єктивно є спільним. Життєвий світ як ціле потрапляє в поле зору лише тоді, коли ми стаємо начебто за плечима діючих суб'єктів і розглядаємо комунікативну дію як елемент круговерті (Kreisprozesses), в якій діючий суб'єкт постає не як ініціатор, а як продукт традиції, з якою він себе ідентифікує, спільної групи, до якої він належить, процесів соціалізації та навчання, яким він підпорядкований. За цим першим об'єктивованим кроком мережа комунікативних дій утворює медіум, завдяки якому і відтворюється життєвий світ.

2. Суспільство як символічно структурований життєвий світ

Кожний мовленнєвий акт, завдяки якому мовець доходить порозуміння з кимось іншим про щось, локалізує мовленнєве висловлювання у трьох відношеннях до світу: у від-

317

ношенні до мовця, до слухача і до світу. З погляду побудови інтеракцій ми займалися тут передусім другим із цих трьох аспектів — міжособистими стосунками. Завдяки своїм мовленнєвим актам учасники інтеракцій здійснюють координаційні дії, чим утворюють міжособові зв'язки. Проте цього вони досягають не лише тим, що виконують саме функцію мови. Загалом мовленнєві акти слугують координації діяльності тим, що уможливлюють раціонально мотивоване порозуміння між багатьма діючими особами; і для цього застосовуються також і інші дві мовленнєві функції — переказування (Darstellung) і вираження (Ausdruck). Отже, кут зору координації дії лежить у більш абстрактній площині, ніж площина витворення певних міжособистих стосунків, до яких безпосередньо прагнуть дійові особи. Координація діяльності загалом слугує соціальній інтеграції за допомогою життєвого світу, який є спільним для її учасників. Щоправда, таке тлумачення вже передбачає такий обмін позиціями (Perspektivenwecksel), який уможливлює нам поставити питання про роль комунікативної дії у відтворенні життєвого світу.

Методично здійснивши цей обмін позиціями, ми в змозі здійснити подібну процедуру і щодо розуміння чогось чи щодо процесу соціалізації осіб, які беруть участь [у комунікації]. Так само і ці ролі мовленнєві дії виконують у всіх своїх фунціях. Щодо аспекту взаєморозуміння вони слугують передаванню і подальшому розвиткові (Uberlieferung und Fortbildung) знання, що належить до культури, в аспекті соціалізацій — вихованню [утворенню] (Ausbildung) і збереженню ідентичності особистості.

Отже, компоненти життєвого світу, а саме культурні взірці, легітимні лади й структури особистості можна тлумачити як затвердіння і усталення цих, здійснюваних завдяки комунікативній дії, процесів взаєморозуміння, координації діяльності і усуспільнення (Vergesellschaftung). Те, що із сукупності підвалин життєвого світу входить у комунікативну дію, що просочується через шлюзи тематизації і уможливлює оволодіння ситуацією, становить рівень перевіреного комунікативною практикою знання.

Останнє стверджується спрямовуючими взірцями інтерпретації, які передаються традицією. У мережі інтеракцій соціальних груп воно застигає в цінностях і нормах і в про-

318

цесі соціалізації відкриває шлях до настанов, компетенцій, способів сприйняття й ідентичності. Компоненти життєвого світу (а саме неперервність значущого знання, стабілізація групової спільності й ідентифікація дійових осіб, яким щось може ставитися в обов'язок) є його ж результатом, і вони ж його зберігають. Мережа комунікативної повсякденної практики простягається через семантичне поле символічних змістів (symbolischen Gehalte) так само, як і у вимірах соціального простору й історичного часу, і утворює медіум, засобами якого продукуються і репродукуються культура, суспільство і структури особистості.

Культурою я називаю сукупність знання (Wissensvorrat), на основі якого учасники комунікації завдяки тому, що вони знаходять один з одним порозуміння, забезпечуються засобами тлумачень. Суспільство становлять легітимні лади, завдяки яким учасники комунікації регулюють свою належність певним соціальним групам і забезпечують спільність (Solidarit?t). До структури особистості я зараховую всі мотиви і здібності, які дають змогу суб'єктові говорити й діяти, забезпечуючи таким чином його власну ідентичність. Тимчасом як для комунікативно діючих суб'єктів культура становить певну призму, всередині якої постають якісь сутності, які можуть бути переказані чи обговорені, норми і переживання постають для них як дещо в соціальному чи в суб'єктивному світі, щодо чого вони можуть посідати або конформну, або експресивну позицію. Щоб уникнути досить поширеного непорозуміння, я передусім маю пояснити, чому цей простір (Szene) під час переходу від комунікативної до стратегічної дії одразу стає іншим саме для учасників цього процесу, а не для суспільствознавця, який застосовує концепт життєвого світу.

Коли ми розглядаємо суспільство в широкому сенсі як символічно структурований життєвий світ, то звичайно воно утворюється і відтворюється лише через комунікативну дію. Проте з цього не випливає, що для спостерігача-суспільст-вознавця у такий спосіб конституйованих життєвих світах не можуть поставати стратегічні інтеракції. Однак тут вони мають іншу вартість (Stellenwert), ніж у Гоббса чи в теорії ігор. Адже ці теорії визначають стратегічну дію як механізм продукування суспільства як інструментального ладу. Навпаки, з погляду комунікативної теорії стратегічні інтеракції

319

можуть поставати лише всередині горизонту десь в іншому місці уже конституйованих життєвих світів — а саме як альтернатива для мовленнєвих комунікативних дій. Водночас вони є доповненням до соціальних просторів і історичних часів, отже фрагментом попередньо конституйованого комунікативною дією життєвого світу. Стратегічна дія також має за плечима життєвий світ і інституції та особи свого життєвого світу перед очима, однак обидва — у перетворений спосіб. Підґрунтя життєвого світу власне нейтралізується заради опанування ситуацією, підпорядкованою імперативам зорієнтованої на результат діяльності; він втрачає свою координуючу діяльність силу як джерело згоди. Як і усі інші даності життєвого світу (які вже не становлять інтерсуб'єктивної єдності), постають й усі інші учасники інтеракції лише як соціальні факти — як об'єкти, на які той, хто діє (як правило, за допомогою перлокутивних результатів), впливає, аби викликати певну реакцію. Однак в об'єктивуючій позиції стратегічно діючого суб'єкта він вже не в змозі порозумітися з іншим як з другою особою.

Отже, для спостерігача-соціолога в життєвому світі, який він аналізує, можуть поставати послідовності дій (і навіть за певних обставин системи дій), які інтегруються не на основі цінностей, норм і процесів порозуміння, а за допомогою взаємного впливу, скажімо, через ринкові відносини або через владу. Тоді лишається емпіричне питання, чи не є позиція життєвого світу реалістичнішою, ніж позиція гоббсівського типу. На перший погляд, багато що говорить за це. Адже і ринкові відносини, й відносини влади теж є нормативними, як правило, регулюються правом, тобто вписані в певні інституціональні межі. Навіть воєнне протиборство здійснюється в певному нормативному контексті. Громадянські війни, геноцид лишають сліди моральних потрясінь, які засвідчують те, що інтерсуб'єктивні життєві світи є також і для стратегічних інтеракцій незаперечними підвалинами.

Компоненти життєвого світу — культура, суспільство і структури особистості — утворюють складні смислові зв'язки, які комунікують один з одним, хоча і втілюються в різних субстратах. Культурне знання втілюється в символічних формах — у предметах споживання і технологіях, у словах і теоріях, у книгах і документах не менше, ніж у діях. Суспільство втілюється в інституціональних ладах, у право-

320

вих нормах або в площині нормативно регульованих практик. Нарешті, структури особистості буквально втілені в субстраті людського організму. Таким чином, втілене має семантичний зміст, який може бути забезпечений і використовуваний в обігу як монети нормальної мови. На ринковій площі комунікативної повсякденної практики збігається увесь смисл. Однак різні компоненти життєвого світу утворюють різні величини, онтологічно це позначається на про-сторово-темпоральних аспектах його втілень.

Культурні традиції виходять за межі колективів і мовленнєвих спільнот і в своїй тривалості не пов'язуються з ідентичністю суспільств чи навіть особистостей — світові релігії можуть бути для цього яскравим прикладом.

Що ж до суспільств, то вони посідають більший соціальний простір і триваліші історичні проміжки, ніж особи і їхні життєві шляхи (Lebensgeschichte), мають, проте, чіткіші і окресленіші межі, ніж традиції. Нарешті, чіткіше у просторі й часі визначаються структури особистості, пов'язані зі своїм органічним субстратом. Для індивідів культура і суспільство постають передусім у вигляді безперервного зв'язку поколінь.

Проте ці компоненти життєвого світу не можуть визначатись як системи, які становлять один щодо одного навколишні світи. Завдяки спільному медіуму мови спілкування вони перехрещуються один з одним. Хоча із цього медіуму не можуть відокремлюватися такі спеціальні коди, як гроші чи адміністративна влада, адже мультифункціональна мова спілкування (Umgangssprache) накладає обмеження на диференціацію життєвого світу, проте завдяки цим кодам саме з такого компоненту життєвого світу, як суспільство, виокремлюються функціонально спеціалізовані системи діяльності. Так само і досить спеціалізовані системи діяльності, такі, що спрямовані на культурне відтворення (школа), соціальну інтеграцію (право) та соціалізацію (сім'я), оперують неподільно. Завдяки спільному кодові мови спілкування виконують вони поряд з цим деякі інші функції разом і підтримують, таким чином, відношення до тотальності життєвого світу. Життєвий світ як символічно структурова-ний зв'язок смислів, що пронизує різноманітні форми й функції, складається з трьох пов'язаних один з одним рівнозначних (gleichurspr?nglich) компонентів.

321

Отже, виражене поняття життєвого світу дає не лише відповідь на класичне питання, як уможливлюється соціальний лад. Ідеєю сплетіння (Verschrankung) компонентів життєвого світу цей концепт дає відповідь і на інше питання класичної теорії суспільства, а саме про відношення індивіда і суспільства. Життєвий світ не становить довкілля, щодо контингентних впливів якого має стверджуватись індивід. Індивід і суспільство не становлять систем, які знаходять одна одну як навколишнє середовище і відносяться одна до одної зовні як спостерігач. Так само мало утворює життєвий світ певний вид утримання, в якому були б вбудовані (eingeschlossen waren) індивіди як частини цілого. Фігури мислення філософії суб'єкта так само хибні, як і фігури системної теорії.

З погляду філософії суб'єкта суспільство концептуа-лізується як таке, що складається з частин, узагальнюється воно в державі політичних громадян чи в асоціації вільних виробників. Концепт життєвого світу відходить також і від цієї фігури мислення. Соціалізовані комунікацією суб'єкти не були б саме суб'єктами без мережі (Netzwerk) інституціональних ладів і традицій суспільства й культури. Звичайно, комунікативно діючим суб'єктам їхній життєвий світ як інтерсуб'єктивне ціле дається в підґрунті (Hintergrund). Однак тотальність, яка для них у мить тематизації і опредмечення має розпастись, утворюється з мотивів і здатностей (Fertigkeiten) соціалізованих індивідів, так само як з культурних самоочевидностей і групових спільнот (Gruppensolidarit?ten).

Життєвий світ структурується культурними традиціями не більше і не менше, ніж особистостями (Identit?ten), які відтворюються процесом соціалізації. Тому життєвий світ не є організацією, до якої належать індивіди як її члени, не є громадою (Verband), в яку об'єднуються індивіди, не є колективом, який складається з окремих членів. Комунікативна повсякденна практика, навколо якої утворюється життєвий світ, забезпечується швидше спільною грою культурного відтворення, соціальної інтеграції та соціалізації, яка, у свою чергу, в цій практиці укорінена.

Організми лише тоді можуть описуватись як особи, коли й наскільки вони соціалізовані, тобто структуровані суспільними і культурними зв'язками. Індивіди є символічними

322

структурами, тому структурований природний субстрат хоч і сприймається як власне тіло, проте, як природа, так само лишається зовнішнім, як і матеріальна природна основа життєвого світу загалом.

Тимчасом як внутрішня і зовнішня природа для соціалізованих індивідів і їхнього життєвого світу утворює зовнішні межі та обмеження щодо навколишнього середовища, індивіди утворюють внутрішній, а саме граматичний, зв'язок один з одним через свою культуру і своє суспільство.

Змісти, що передаються за допомогою культури, є знанням індивідів; без герменевтичного присвоєння (Aneignung) і подальшого розвитку (Fortbildug) культурного знання індивідами не утворюється і не зберігається жодна традиція. Індивіди своїми інтерпретаціями вносять свій внесок у культуру. У свою чергу, культура також є джерелом індивідів. Останні ж не є власне "носіями" (Tr?ger) традиції у тому сенсі, як може описуватись органічний субстрат як носій структури особистості. Кожна культурна традиція є водночас процесом виховання (формування, рос. — "образования", Bildungspro-zess— А.Є.) для здатних розмовляти і діяти суб'єктів, які формуються настільки, наскільки культура наявна в житті.

Відповідно нормативні лади (Ordnungen), затверджуються вони в інституціях чи лишаються як мінливі контексти невизначеними, завжди є ладами міжособистих відносин. Лише з координаційних зусиль суб'єктів, що діють комунікативно, утворюються мережі інтеракцій соціально більш чи менш інтегрованих, більш чи менш солідаризованих груп. Однак знову було б хибним описувати індивідів (Personen) як "носіїв" цієї мережі інтеракцій. Отже, суспільство й індивід конституюються взаємно. Будь-яка соціальна інтеграція зв'язків діяльності є водночас процесом соціалізації для здатних до мовлення і дії суб'єктів, які формуються саме в тому, наскільки вони, зі свого боку, відновлюють і стабілізують суспільство як сукупність легітимно усталених міжперсональних відносин.

Процеси соціалізації й виховання (Bildung) є процесами навчання (Lernprozesse), що залежать від індивідів. Цим ми маємо відрізняти надсуб'єктивні наслідки навчання, які постають як культурні й суспільні інновації, що кристалізуються в продуктивних силах і структурах моральної свідомості. Ці процеси навчання, іманентні світові, пов'язані з

323

проблемами матеріального відтворення, які ми тут не будемо тематизувати. В іншій площині щодо іманентного світові процесу навчання лежать процеси структурної диференціації життєвого світу як такого. Ця динаміка пояснюється, коли дивитись зсередини, із взаємовпливу між інноваційним мовним відкриттям світу і процесами навчання, що іманентні світові. Підсумовуючи, слід ще раз висвітлити логіку цих взаємин посиланням на мовну прагматику.

Із теорії значень ми вже знаємо про внутрішній зв'язок між значенням і значущим: ми розуміємо значення мовленнєвого акту, коли ми знаємо, за яких умов він сприймається як значущий (g?ltig). Отже, семантичні правила стверджують умови значущості можливих речень чи мовленнєвих актів у мовленнєвій системі. Такими смисловими зв'язками мова відкриває індивідам горизонт можливих дій і досвідів. Мова, що відкриває світ, як зауважував Гайдеггер, дає змогу сприймати щось у світі як дещо. Проте інше питання полягає в тому, наскільки мовленнєві можливості зберігаються в іманентному світові середовищі. Наскільки семантично усталені умови значущості достатні, щоб можливі речення й висловлювання знайшли своє місце в функціонуючих мовленнєвих іграх, залежить не лише від сили мови, що відкриває світ, а й від успіху іманентної світові практики, яка, щоправда, уможливлюється системою мови. Творчі інновації у мовленнєвій картині світу не слід гіпостазувати, як це роблять Гайдеггер і Фуко, до "недомислячої" та "підсвідомої" (hintersinnigen) історії онтології чи форм науки. З мовленнєвим горизонтом значень змінюються лише умови для значущості висловлювань; зберігатися мусить змінююче передрозуміння в оточенні з тим, що фактично постає всередині відкритого (verschobenen) горизонту. Проте вписаний у комунікативну дію спектр вимог значущості спрямований на те, щоб іманентна світові практика була поєднана з процесом навчання.

Структури картин світу, які уможливлюють іманентну світові практику через процес порозуміння у сфері смислів, відновлюються не лише завдяки поетичному творенню смислу; вони реагують також зі свого боку на процеси навчання, які ними й уможливлюються, наслідки яких викристалізовуються у зміні структур картин світу.

Водночас контингентні обмеження навколишнього світу, які впливають зовні і мають значення для обробки тиску

324

проблем критичного досвіду, так само мало можуть бути гіпостазовані до всепоглинаючого імперативу самозбереження систем у надскладних навколишніх світах.

Системний функціоналізм у такий спосіб надає самостійного характеру аспектові, який звичайно ж є виправданим. В аспекті системи суспільство постає з боку того, що Маркс метафорично назвав речовинним обміном суспільства із зовнішньою природою. Конститутивною для утворення системи є диференціація між внутрішньою і зовнішньою позиціями (Perspektive), відтак ствердження поділу на систему і навколишній світ ідентифікується з системою як її власна функція. Проте така ідентифікація не може бути здійснена, якщо виходити з позиції спостерігача, як і життєвому світові накидає системну модель. Якщо життєвий світ, який задається насамперед герменевтично, відповідно до позиції учасників [комунікації] і реконструктивно осягається у своїх всезагальних структурах, має бути об'єктивований в аспекті системи, що зберігає свої межі, то не слід при цьому втрачати внесок аналізу життєвого світу соціальною наукою. Щоб уникнути плутанини парадигм, в іншій праці (Theorie des kommunikativen Handelns, Bd.2) я намагався осягти теорію діяльності у співідношенні з основними поняттями системної теорії через призму понятійної пари соціальної та системної інтеграції. Відтак можна також пояснити, чому саме системні елементи є наслідком історичного процесу. Лише завдяки керованим медіумами субсистемам динаміка відмежування від складних навколишніх середовищ, що характеризує системний характер суспільства в цілому, зміщується всередину суспільства як такого.

Примітки ---------------------------------------------------------

1 Іллокутив — мовленнєвий акт, завдяки якому мовець досягає порозумін-

ня щодо чогось зі слухачем (тут і далі примітки перекладача).

2 Перлокутив — мовленнєвий акт, завдяки якому здійснюється вплив мовця на слухача.

3 3 відповідними змінами (лат.).

4 На перший погляд (лат.).

<< | >>
Источник: A.M. Ермоленко. Комунікативна практична філософія. Підручник. — К.: Лібра. — 488 с. 1999

Еще по теме 1. Формально-прагматичний концепт життєвого світу:

  1. 1.3. Комунікація, життєвий світ, дискурс
  2. 3.1. Соціально-філософські передумови теорії комунікативної дії
  3. Юрген Габермас Єдність розуму в розмаїтті його голосів
  4. Юрген Габермас Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ
  5. 1. Формально-прагматичний концепт життєвого світу
  6. Юрген Габермас Мораль і моральність. Чи стосуються гегелівські заперечення Канта також і дискурсивної етики?
  7. III. Диференційоване введення дискурсивної етики як філософська відповідь на виклики екологічної кризи "ззовні"