<<
>>

2.1. Типи раціональності. Граничне обгрунтування етичних норм

Проблема визначення етичних цінностей і норм у комунікативній теорії є насамперед фундаментальною проблемою їх раціонального (розумного) обгрунтування за допомогою теорій мови і мовлення, де остання тлумачиться як трансцендентальна (ідеальна) мовна прагматика.

Це означає, що обгрунтування етичних норм і цінностей, якщо прагнути подолати етичний релятивізм і нігілізм, має здійсню-ватись як трансцендентальне обгрунтування останніх принципів, тобто мусить бути завершеним, або граничним. "Дискурсивна етика, — пише Габермас у праці "Моральна свідомість і комунікативна дія", — протистоїть етичному скептицизмові тим, що вона пояснює, як обґрунтовуються моральні судження"1.

Хоча вислів "граничне обгрунтування" (Letztbegriindung) у такий спосіб застосовується лише останнім часом (ним позначають проблеми завершеного виправдання пізнання та діяльності), протягом історії філософії схоплюваний зміст постійно був у центрі дослідницького інтересу. Так, у класичній філософії пошук істини значною мірою пов'язаний із виявленням достеменних підвалин. Провідною ідеєю раціоналістичного погляду, починаючи з Арістотеля, є ідея достатньої підвалини. Починаючи з Декарта, питання про "fundamentum inkoncussum" визначає зусилля філософів у пошуках орієнтації пізнання й діяльності. При цьому вирішення питання про підвалини цього вихідного пункту становить особливу складність. Класичній філософії, особливо Філософії Канта й Фіхте, притаманне ототожнення абсолютної, безумовної структури пізнання із самосвідомістю. Відмежуванням від психологізму, а також завдяки відповідній інфільтрації трансцендентальної філософії Канта і Фіхте неокантіанці намагалися надати остаточному обгрунту-

58 A.M. Ермоленко. Комунікативна практична філософія

ванню "логічного смислу". У П. Наторпа і Г. Ріккерта це — "обгрунтування останніх передумов пізнання". У пізнього Гуссерля, на противагу декартівському "Я мислю", такою

обґрунтовуючою інстанцією є "життєвий світ".

Цей принцип має важливе значення не тільки в царині теоретичного пізнання, а також і в сфері практичної філософії — обгрунтування моралі, права й політики. Сьогодні ця ідея відіграє роль "всезагального постулату класичної методології раціонального мислення" (Г. Альберт).

Комунікативна теорія, що певною мірою є наступницею традицій класичного філософствування, постає одним з небагатьох напрямів, який, поряд із Ерлангенською школою (О. Швеммер, П. Лоренцен та ін.), ставить собі за мету виявлення граничних (що не потребують подальшого обгрунтування2) підвалин у теоретичній та практичній філософії. Водночас відповідно до зміни парадигм в історії філософії комунікативно-теоретичне граничне обгрунтування не ототожнюється ні зі структурою буття догматичної метафізики, ні зі структурою самосвідомості філософії суб'єктивності, якою, власне, й розпочинається процес деметафізацїї філософії. Відтак комунікативна теорія продовжує й постметафізичні тенденції у філософії, інспіровані Ф. Ніцше й М. Гайдеггером, і саме тому ставить питання про можливість і навіть необхідність граничного обгрунтування в постметафізичному мисленні у такий спосіб: "Чи можна дати філософське граничне обгрунтування, яке буде водночас і неметафізичним граничним обгрунтуванням?"3.

Відповіді на це питання присвячено чимало публікацій представників комунікативної теорії, зокрема такі праці К,-0. Апеля, як "Фалібілізм, консенсуальна теорія істини і граничне обгрунтування", "Проблема філософського граничного обгрунтування у світлі трансцендентальної мовленнєвої прагматики", "До проблеми раціонального обгрунтування етики за доби науки", "Неметафізичне граничне обгрунтування?" та ін., Ю. Габермаса — "Моральна свідомість і комунікативна дія", "Мораль і моральність, що робить життєву форму раціональною" та ін., В. Кульмана — "Рефлексивне граничне обгрунтування", "Чи можливе філософське граничне обгрунтування моральних норм" та ін. У гострих суперечках цих філософів з К. Поппером, Г. Альбертом, Г. Люббе, Н. Луманом та ін., які точаться й сьогодні,

Розділ II.

Дискурсивне обгрунтування етики

59

представники комунікативної філософії обстоюють необхідність граничного обгрунтування норм і цінностей, пере-осмислюючи при цьому кантівську філософію практичного розуму в межах дискурсивної етики. Висувається також завдання розкрити єдність між теоретичним та практичним розумом і здатністю судження — проблема, що посідала важливе місце в німецькій класичній філософії. Зокрема, ІО. Габермас зазначає: "Може здатися старомодним, однак я вважаю, що ми, подібно до Канта, й сьогодні все ще стоїмо перед проблемою пояснення: в чому полягає процедура, за допомогою якої можна досягти єдності об'єктивованого знання, моральної свідомості і здатності естетичного судження"4.

Проте розв'язання цієї проблеми ускладнюється тим, що граничне обгрунтування в так званому постметафізичному

мисленні ототожнюється, як правило, із догматизмом, а то й з філософським фундаменталізмом. Проти граничного обгрунтування філософії та етики виступають сьогодні і постмодернізм (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Дерріда), і неопрагматизм в США (Р. Рорті), і ціннісний консерватизм у Німеччині (Г. Люббе, Г. Рормозер), і представник системної теорії Й. Луман, критикуючи метанарації та єдність розуму.

Такий підхід пов'язаний з тим, що тлумачення норми чи закону має як прескриптивний, так і дескриптивний зміст; він віддзеркалює не тільки те, що має бути, а й те, що є, підґрунтя чого міститься в природі, в бутті. Тобто саме поняття "норма"5 несе в собі як контрфактичний, трансцендентальний, так і фактичний, онтологічний зміст. Це засвідчує таке поняття, як "нормальне". Найпростішим його визначенням є те, що відповідає нормі. Але якщо спробувати з'ясувати походження цього слова, то розкривається й інший зміст. Так, у Стародавній Греції поняття "нормальне" поєднувалось з поняттям "природа". Нормальним було те, що відповідає природі. Проте поняття "нормальне" на-бувало того двоїстого значення, яке притаманне й самому поняттю природи. Природа усвідомлюється — і це особливо видно із творів Гіппократа — з одного боку, як середній "природний" стан чи властивість, з іншого — як те, що притаманне здоровому стану тіла та його органам, а відтак і відповідає ідеальному станові, відновлення якого і є завданням і метою лікувальної терапії.

Такий погляд характерний і для розуміння норми як такої. Зокрема, у Ціцерона

60 A.M. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія

норма як масштаб не походить безпосередньо ані із природи (хоча сама природа розглядається на зразок будівничого, чиї інструменти мають бути використані у людській діяльності), ані з всезагального закону розуму. "Закон є найвищим розумом, що віддзеркалює природу.., подібний до розуму є закон, якщо він затверджується і викристалізовується як дух людини"6.

Отже, взаємовідношення нормативного та дескриптивного елементів міститься в змісті поняття "нормальне", що дістало свій вияв і в його історичному розвиткові, позначившись на його історико-філософському тлумаченні. Це тверд-женя, на наш погляд, цілком слушне й стосовно тлумачення соціальної норми загалом. Залежно від тих чи тих історичних умов домінує нормативний чи дескриптивний зміст поняття "норма". За прескриптивним значенням "норма" є приписуючим правилом чи законом, що потребує точного й безумовного дотримання і не допускає заперечень. Дескриптивний зміст норми, навпаки, виражається такими поняттями, як "нормальне", "повсякденне", "звичне", "природне".

У функціональному значенні норма є засобом, за допомогою . якого вібувається соціальна інтеграція поведінки людей та соціальних груп. Завдяки нормам вимоги та установлення суспільства, соціальних груп трансформуються в еталони, моделі, стандарти модального і обов'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи функцію мотивації та орієнтації.

Норма як керівна засада є неодмінною умовою підпорядкування діяльності людей суспільним (груповим, класовим) вимогам. Вона не може здійснюватися без певного обмеження, що регламентує діяльність, свідомість та переживання індивіда. У цьому прескриптивному значенні норма постає як щось "зовнішнє" щодо буття людини, як той контрфактичний шаблон, що немовби нав'язується зовні, на який, проте, людина має зважати і до якого повинна пристосовуватись, щоб можна було погоджувати та координувати свої дії з іншими людьми, інтегруючи їх у загальне соціальне ціле.

Навпаки, дескриптивний зміст значення норми, що описує існуючий стан речей, постає як "внутрішній" вимір буття людини, як те, що становить її природний, онтологічний зміст, як дещо, їй безпосередньо прита-

Розділ II. Дискурсивне обгрунтування етики 61

манне. У цьому разі вона має вигляд чогось звичного, що й характеризується як "нормальний стан". Норма постає тут як визначення нормальної поведінки, нормальних почуттів, нормальних думок.

Слово "нормальне", чи "звичайний стан", дає змогу "занирнути" в підґрунтя походження соціальних, а також моральних норм. Адже нормальне, на відміну від нормативного, полягає не в простому пристосуванні до норм, що затвердились у даному суспільстві і мають характер обо-в'язковості. Коли йдеться про "нормальне" стосовно, скажімо, тієї чи тієї людини, то мається на увазі те, що можна перед-бачити, чого від неї можна очікувати, тобто, що вона поводитиметься так, а не інакше. Проте таке поняття очікування пов'язане із взаємністю. Тому поняття "норма", що виражає правило, взірець, стандарт, визначає такий рівень взаємних очікувань, який "твердішає" у своїй усталеній, узагальненій, довершеній формі "генералізованого вираження очікування", як визначав норму Т. Парсонс7. І в цьому генералізованому вигляді норма постає як дещо відчужене від буття індивіда, як щось зовнішнє, набуваючи метафізичних, трансцендентних та прескриптивних визначень. Проте інтерсуб'єктивне підґрунтя норми й розкриває те, що вона виражає певні очікування, які генералізуються.

Відтак поняття "зовнішнє", "внутрішнє" є досить абстрактними, аби ними можна було вичерпати проблему норм і пуття людини, нормативного та дескриптивного значення самих норм. До того ж і межа між цими поняттями досить мінлива. І те, що є внутрішнім з одного боку, постає як зовнішнє з іншого боку. Адже контрфактичний вимір норми, що виходить за межі конкретно-емпіричного, пов'язаний із її ідеальним виміром, що в свою чергу є "продуктом чистого розуму" (Кант). Але саме цей контрфактичний вимір норми уможливлює її раціональне обгрунтування, за яким норма постає як внутрішній вимір особистості.

Воднораз цей внутрішній вимір норм пов'язаний з уяв-ленням про "природні", звичні способи поведінки, що органічно вплетені в соціальну практику, безпосередній досвід людей. Цей вимір норм виявляється у формі звичаїв, традицій, інституціональних форм, що дані людині дореф-лексивно. Орієнтація на такий онтологічний зміст норм,

62 AM. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія

підґрунтям якого є безпосередня інтерпретація через повсякденну практику, виключаючи раціональне обгрунтування, здійснюється за принципом "Так чинять усі". Норми функціонують тут як стереотипи, що приписують індивідові, виключаючи критичне ставлення до них. У такому разі їх сприймають за принципом "Вони діють тому, що вони діють", без того, щоб доводити їх розумність чи істину.

Ці зауваження засвідчують, що відношення між нормативним (прескриптивним) та дескриптивним змістом норм не вичерпується такими поняттями, як "внутрішнє та зовнішнє" щодо людського буття, але й утворюють складну діалектику цього співвідношення, що потребує вивчення таких вимірів норм, як раціональне та онтологічне, обов'язкове (належне) та суще, прескриптивне та дескриптивне, потребує вивчення того, наскільки те, що є "зовнішнім", перетворюється у "внутрішнє". Як зауважував неокантіа-нець В. Віндельбанд, "сукупність норм є те, що ми називаємо розумом, і оскільки вільне буття означає слухатись розуму, свобода є не що інше, як "визначення емпіричної свідомості нормальною свідомістю"8. У свою чергу ця проблема трансформується в проблему співвідношення моральних та соціальних норм, а відтак і відношення між типами діяльності та раціональності. Це й проступає в комунікативній теорії, представники якої, застосовуючи прескрип-тивний підхід до норм, відводять також належне місце й дескриптивному методові. Адже, виходячи із дескриптивного методу, який спирається на опис вже існуючих нормативних стандартів, не можна обгрунтувати загально-значущих моральних належностей. Водночас загальнозна-чущість моральних норм має зреалізовуватись в існуючих інституціях на основі метаінституції необмеженої комунікативної спільноти, а тому опис цих норм має неабияке значення. Відтак треба з'ясувати, як раціональне обгрунтування, що спирається на прескриптивний метод, можна ввести в повсякденність емпіричних інстанцій обгрунтування. Як видно із першого розділу, це досягається на основі раціоналізації самого життєвого світу, тобто емпіричної життєвої форми, що й проступає в дискурсі. Що ж до самого методу обгрунтування, то тут ітиметься про підстановку раціоналізованого життєвого світу, точніше його ідеальної форми, в саму процедуру аргументації.

Розділ II. Дискурсивне обгрунтування етики 63

Представники комунікативної теорії виходять з того, що норми і цінності мають бути обгрунтовані шляхом досягнення консенсусу в процесі обговорення, або дискурсу. При цьому неодмінним є певний "масштаб" у вигляді метаправил, за допомогою якого можна було б оцінити й перевірити на істинність результати обговорення й досягнутий консенсус. Тому дискурсивна, або комунікативна, етика виявляється когнітивістською етикою. Вона прагне відповісти на питання, як можна обгрунтувати нормативні висловлювання. При цьому нормативна правильність тлумачиться за аналогією з істинністю і пов'язується з критичним переві-рюванням на істинність. Для цього застосовується принцип фалібілізму9; він передбачає максимальне врахування того, що людський розум може помилятись, а відтак потребує постійного дискурсивного перевірювання його здобутків на предмет істинності. Отже, комунікативна теорія прагне відродити дихотомію істини та хиби щодо цінностей і норм, втрачену позитивістсько-технократичною методологією (від Вебера до Лумана і Люббе), засадниченої тим, що цінності та норми лишаються за обрієм перевірювання їх на предмет істини.

Отже, трансцендентальна прагматика виходить із переконання, що існує достеменне, безсумнівне, всезагальне пізнання. І воно має бути спрямоване до того, щоб обгрунтувати істинні соціальні та моральні норми. Саме обгрунтувати, а не описати вже наявні системи норм чи вивести їх із чогось іншого, що не можна обгрунтувати (як у дедуктивному методі з аксіом, які не можуть бути остаточно обгрунтовані, отже й перевірені на істинність). Адже вада дедуктивного методу, як зазначає В. Гьосле, полягає в тому, що засобами цього методу можна отримати лише гіпотетичні обгрунтування. У створених на його засадах теоріях ніщо не стверджується остаточно, оскільки домагання істини в цьому разі залежить від недоведених передумов. У межах теорій, які мають справу з емпірією, цього цілком достатньо. Адже деякі логічні можливості системи все ж можуть бути спростовані, отже відкинуті, якщо окремі положення, виведені з цієї теорії, емпірично фальсифікуються. Однак у теоріях, які виходять за межі емпірії (математика, етика), неможлива фальсифікація шляхом звернення до досвіду. Тому можливі різні і принципово

64 A.M. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія

рівноцінні теорії у межах тієї самої предметної сфери (як показав розвиток геометрії останнього століття). У математиці це є цілком прийнятним. Важче збагнути його в етиці. Адже такий підхід спричинює твердження, що засадничі ціннісні рішення неможливо обгрунтувати раціонально, неможливо витворити загальнозначущі належності. Відтак неминучим наслідком суто гіпотетично-дедуктивного мислення є етичний нігілізм10. Однак далі Гьосле зауважує, що "цей, певно ж, невтішний результат за згаданих умов ще не є аргументом на користь того, що остаточне обгрунтування можливе, не можна видавати бажане за дійсне"11.

Проте для представників комунікативної теорії набуває принципового значення не лише питання про можливість, а й про необхідність граничного дискурсивного обгрунтування норм і цінностей. На основі процедури дискурсу

встановлюється відмінність між істинним і неістинмим консенсусом, отже й між істинними й неістинними цінностями та нормами, має доводитись не гіпотетична, а категорична значущість моральних належностей. Оскільки значення істини полягає не в тому, що досягнуто консенсусу як такого, а в тому, що досягнуто обгрунтованого консенсусу, то на підставі цього вводиться відмінність між істинними цінностями та цінностями як ідеологічною або догматичною системами. Так встановлюється мовно-філософський критерій відмінності між дискурсивно-обгрунтованою і не-дискурсивною, тобто ідеологічно (або догматично) легітимованою, системами цінностей.

Критерієм істинності оцінних висловлювань, як і правильності норм, є консенсус, що досягається в дискурсі на основі істинних аргументів. Цінності та норми тільки тоді є виправданими і обгрунтованими, коли учасники досягли інтерсуб'єктивної згоди в тім, що вони істинні та правильні. Однак ідеологічна система цінностей — це також певна форма згоди, тільки хибної. Щоб відрізнити істинний консенсус від хибного, справді універсально значущі норми — від догматично (або ідеологічно) стверджених представники комунікативної теорії розробляють формально-процедурний принцип обгрунтування консенсусу. Відтак комунікативна етика на противагу матеріальній етиці цінностей постає формальною етикою норм12.

Розділ II. Дискурсивне обгрунтування етики 65

Ця проблема розв'язується дослідженням взаємозв'язку комунікативної і стратегічної дій, комунікативної і стратегічної раціональностей13. Так, наголошуючи на двох аспектах відношення людей до світу (до природи і один до одного), Габермас виводить з них два аспекти людської діяльності: працю, або цілераціональну дію, і комунікативну дію, або символічно опосередковану їнтеракцію, розглядаючи їх рівноцінними видами діяльності14. Посилаючись на Габермаса, схожу думку висловив і Апель: "Людина, на мою думку, має два рівноцінні, не ідентичні, а взаємодо-повняльні, пізнавальні інтереси. Перший визначається необхідністю технічної практики, здійснюваної на основі осягнення законів природи, другий — необхідністю соціальної,. моральної практики"15.

Отже, якщо спробувати дати характеристику двох аспектів практики за типологією представників комунікативної теорії, то вона постане у такому вигляді: інтеращія є комунікативною дією, що засадничена S-S-відношенням, яке характеризує homo sapiens, оскільки ставить собі на меті взаєморозуміння між суб'єктами дії. Конститутивним тут є етичний принцип взаємності, а проблемою — нормативна проблема відсутності взаєморозуміння, засобом розв'язання якої слугує дискурс (діалог), спрямований на волевиявлення і досягнення інтерсуб'єктивного консенсусу щодо смислових взаємозв'язків, цінностей та норм. Раціоналізація тут розвивається як поширення комунікативних можливостей взаєморозуміння на грунті емансипації від примусу з боку соціальної системи — влади, грошей тощо. На основі комунікативної раціоналізації здійснюється раціональна політика, яка використовує дані практичних наук — етики, права, політики. Це — практич-но-комунікативний розум homo sapiens.

Праця, навпаки, — це цілераціональна дія, засадничена S-О-відношенням, спрямована на оволодіння об'єктами та контроль над ними. Конститутивним тут є телеологічний принцип розв'язання емпірично-аналітичних проблем (невизначеність, невідомість) шляхом аналізу цілей та відповідних їм засобів (обробка інформації). її горизонт — це засоби та стратегії. Раціоналізація спрямована на поширення влади над об'єктами і на емансипацію від природи на основі теоретичної (об'єктивної) науки. Це — теоретично-технічний розум homo faber.

І 'І 329

66 AM. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія

Стратегічна дія, згідно з цією типологією, є соціальним виміром цілераціональної дії, яка, на противагу комунікативній дії, орієнтується на результат, а в аспекті застосування раціонального вибору вона будується з урахуванням рішення раціонально діючого партнера, який виступає, однак, як об'єкт. Тому стратегічну дію можна визначити як соціальну форму цілераціональної дії, що керується схемою "мета-засіб-результат", яка відображує каузальні зв'язки в об'єктивному світі. Можна сказати, що стратегічна дія — це комунікативна дія, яка будується на кшталт цілераціональної дії.

Відповідно розглядаються і дві форми раціональності: стратегічна і консенсуально-дискурсивна. Дослідження

їх взаємозв'язку дає відповідь на питання про відношення "homo faber" і "homo sapiens". Обидві форми раціональності є певними формами взаємодії або комунікації діючих індивідів. Стратегічній раціональності притаманний калькульований приватний інтерес як мотив діяльності. Однак за певних ситуаційних умов це потребує досягнення згоди щодо збалансованості інтересів. Але стратегічна раціональність — це досягнення згоди щодо спільної цілі. Вона розглядається як проблема стратегічної співпраці або досягнення компромісу. Прикладами стратегічної раціональності можуть слугувати будь-які обмежені спільноти — політичні та економічні об'єднання, воєнні союзи держав, навіть мафія та ін. У підвалинах цієї моделі міститься модель переговорів як така. Спираючись на неї і виходячи з спільної цілі, можна віднаходити підвалини для згоди щодо норм, що відповідають інтересам усіх контрагентів, які беруть участь в обговоренні. Однак при цьому не впроваджується саме етичний принцип обгрунтування норм, в основі аргументації якого лежить єдність інтересів, що відображується у всезагальній формі. Тому стратегічна раціональність не може бути достатнім підґрунтям для етики.

Лише консенсуально-комунікативна раціональність передбачає правила та норми як метанорми, які є апріорними щодо стратегічної раціональності, побудованої на обрахунку інтересів індивідів. Тому лише на основі комунікативної дії, яка сягає своєї довершеної форми в дискурсі, можна обгрунтувати етичні норми.

Розділ II. Дискурсивне обгрунтування етики 67

Теза про обгрунтування істинності ціннісної системи становить серцевину теорії комунікативної дії. Саме обгрунтування розглядається Апелем і Габермасом як дія, за якою плани діючих осіб координуються не егоцентричною калькуляцією результату, а актами досягнення раціонального взаєморозуміння щодо норм та цінностей, або дискурсу. Дискурс і є та інстанція, за допомогою якої обґрунтовуються етичні норми й цінності, що стали проблематичними. Проте при цьому мають бути виконані певні умови, які спираються на апріорі ідеальної комунікації.

Оскільки регулятивна ідея ідеальної комунікативної спільноти не є найвищим моральним принципом для дедуктивного виведення норм (як, скажімо, кантівський категоричний імператив), то перевірювання раціональності консенсусу, отже істинності норм, можливе не аналітично, а дискурсивно, через здійснення критичної реконструкції фактичного процесу аргументації, який призвів до даного консенсусу. Отже, під граничним, чи "остаточним", тобто таким, що не потребує подальшого раціонального аналізу, обгрунтуванням мається на увазі не дедуктивна, а строго рефлексивна аргументація щодо логічно необхідних умов доведення як такого 16.

Які ж це умови? Згідно з так званою формулою остаточного обгрунтування, положення "Р" лише тоді є остаточно обгрунтованим, якщо воно:

а) без суперечностей самого з собою не може бути відкинуте і

б) без передбачення свого значення (Geltung) не може бути доведене. Важливим у цій формулі є відхи лення заперечень щодо логічного кола, адже інтер- суб'єктивний розум не може бути доведений без того, щоб у цьому доказі не передбачати самого себе.

Методологічно конкретизуючи таке положення про остаточне обгрунтування, Апель намагається з'ясувати відмінність у теорії мовленнєвої дії між пропозиційнит і перфор-мативним аспектами мовлення. При цьому пояснимо, що поняттям "перформативне речення", яке отримало широке застосування в західній філософії, теології, правничих та політичних науках завдяки працям оксфордського філософа Дж. Остіна, позначається речення чи висловлювання, за до-

3*

68 A.M. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія

помогою якого здійснюється мовленнєвий акт, який збігається за. своїм змістом з тим, про що мовиться у висловлюванні. Перформативні висловлювання — це вид мовленнєвих висловлювань, завдяки яким у повсякденному мовленнєвому спілкуванні здійснюються прохання, вітання, побажання, попередження, накази, обіцянки тощо. Вони відрізняються від інших видів, зокрема від речень, у яких щось описується, стверджується чи повідомляється. Це досягається за допомогою дієслів, які застосовуються, як правило, в першій особі однини теперішнього часу дійсного способу дійсного стану17. Скажімо, у висловлюванні "Я вам дякую" витворюється акт вдячності. І в цьому сенсі форма висловлювання відповідає змісту його як дії18.

Застосування поняття "перформативне висловлювання", а також розробка процедури виявлення перформапіивної суперечності дають можливість перевести проблему граничного обгрунтування етичних норм із теоретичної в практичну площину на основі трансцендентально-прагматичного принципу уникнення перформативної суперечності твердження самому собі. Цей принцип уможливлює переведення розв'язання проблеми очевидності та достовірності знання із площини монологічної рефлексії у площину комунікативно-дискурсивної рефлексії. "Принцип перформативної суперечності самому собі, — зазначає Апель, — постає у такий спосіб органоном та критерієм інформативного самопрояснення розуму, що цілком піддається дослідженню, звідси він є суттєвим критерієм рефлексивної щодо себе дискурсивної раціональності"19.

В остаточно обгрунтованих реченнях, згідно з трансцендентально-прагматичною концепцією, існує відповідність між формою речення та його змістом — за змістом речення має означати і виражати те, що воно вже передбачає в своїй формі. Відсутність такої відповідності визначає аномальний характер речень. Прикладами таких аномалій є такі речення: 1.

"Я не існую". 2.

"Ти не існуєш". 3.

"Я не прагну порозуміння". 4.

"Я (як філософ) не претендую на істину (Рорті). 5.

Розділ II. Дискурсивне обгрунтування етики

69

5. "Я виступаю за непорозуміння як мету дискурсу

(постмодерністська теза).

6. "Будь-яка аргументація є примус" (постмодер ністська теза)20.

Якщо така відповідність трансцендентальної філософії суб'єктивності виявляється через мислення, яке розглядається згідно з моделлю окремої самосвідомості, то в трансцендентальній прагматиці (філософії інтерсуб'єктивності) вона виявляється дискурсивно. Скажімо, у реченні "Я стверджую, що не існує абсолютної істини" суперечність, за Апелем, є прагматичною, тобто перформативною суперечністю між пропозиційним змістом речення і з необхідністю притаманним реченню твердженням, що істина існує. Лише завдяки тому, що суперечність є не аналітичною (як, наприклад, між суб'єктом та предикатом), а прагматичною, можна також пояснити, чому остаточно обгрунтовані речення не є тав-тологіями, а синтетичними передуваннями апріорі.

Прикладами таких перформативних суперечностей можуть бути такі речення: 1.

"Цим я стверджую, що я не існую". 2.

"Цим я стверджую щодо тебе, що ти не існуєш". 3.

"Я стверджую, прагнучи порозуміння, що я не претендую на порозуміння".

4. "Я стверджую як істину, що я не претендую на

істину".

5. "Я виступаю з пропозицією і прагну консенсусу щодо

цього, що нам слід у принципі відмовитись від консенсусу як мети дискурсу на користь непорозумінню (Dissens)".

6. "Я хотів би переконати будь-ікого в тім, що аргумен-

тація зводиться до примусу (Gewaltanwendung)"21.

У логічно неминучій симетрії обох визнаних домагань у принципово необмеженій комунікативній спільноті усіх людей саме й відкривається основна норма, що не потребує подальшого раціонального обгрунтування. Отже, на трансцендентально-прагматичному рівні ідеальної комунікативної спільноти щодо остаточного обгрунтування не можна

70 AM. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія

досягти більше, ніж експлікації раціонального ідеалу порівняно досить непевного визначення типу: комунікація має бути необмеженою і неперекрученою, і в ній має панувати тільки "своєрідний невимушений примус найвагомішого аргументу"22, — все інше можна визначити тільки прагматично в реально здійснюваному дискурсі. Якщо рефлексивно з'ясовується, що ситуація відповідає цим вимогам, то таке положення або норма вважаються обгрунтованими. Отже, ситуація усвідомленої аргументації є самодостатньою, якщо враховується будь-який осмислений аргумент проти тези, що висувається, а ще неосмислений аргумент, що ще потребує пояснення, всерйоз не береться до уваги одразу23.

Остаточне обгрунтування полягає не у виведенні розумного буття з чогось іншого, а в рефлексивному доказі, що будь-яке заперечення визнання розумних норм призводить до перформативної суперечності із самим собою24. Такою ж мірою, як і очевидність перформативних суперечностей, є очевидність речень, які не можна розуміти, не знаючи, що вони істинні. Це, наприклад, такі речення: —

"Я аргументую — отже, я претендую на смисл"; —

"Я аргументую — отже, я претендую на істину"; —

"Я аргументую (серйозно), отже, я претендую на правдивість"; —

"Я аргументую (тобто я зажадаю від партнера по аргументації згоди чи незгоди), отже, я претендую на (моральну) правильність (в сенсі комунікативної інтеракції)"; —

"Я аргументую (або мислю, претендуючи на інтер-

суб'єктивну значущість), отже, я існую"23.

Як бачимо, очевидність гранично обгрунтованих речень залежить від того, наскільки їх мовленнєвий смисл достатньо витлумачено на предмет перформативної, або прагматичної, суперечності самому собі. Звідси випливає, що пере-вірювання перформативної інконсистенції, що може здійснюватись лише завдяки строгій рефлекси над власними мовленнєвими актами, водночас слугує позитивним виявленням очевидності для речень, які не можуть бути спростовані. Відтак трансцендентальне граничне обгрунтування спрямоване проти представників так званого не-

Розділ II. Дискурсивне обгрунтування етики 71

обмеженого фалібілізму (критичний раціоналізм), згідно з яким жодне твердження не може претендувати на очевидність, а отже і достеменність, як не можуть і етичні норми претендувати на істинність і всезагальну значущість.

Отже, шуканий принцип обгрунтування дискурсивної етики не є принципом генерування змістових норм, а визначає метод для (реального або, в разі потреби, інтеріо-ризованого в розумовому експерименті індивіда) практичного дискурсу, де змістові норми обґрунтовуються згідно з ситуацією залежно від того, для чого вони потрібні, хай це будуть правові норми, які належить ухвалити, чи загальновизначені й тому нормативно обов'язкові норми моралі. Основний принцип дискурсивної етики певною мірою делегує обгрунтування змістових норм, які належать до актуальної ситуації, до відповідного практичного дискурсу.

Тому дискурсивна етика виступає не однощаблевою, а двощаблевою етикою.

На першому (езотеричному) ступені (так звана частина А) здійснюється формально-процедурне обгрунтування останніх принципів, на другому (частина В) (екзотеричному) — консенсуально-комунікативне обгрунтування конкретних змістових норм.

Трансцендентально-практична рефлексія умов можливості аргументації — це констеляція трьох моментів, які зачіпають апріорі умов комунікації:

1) передумова ідеальної комунікативної спільноти, яку ми повинні контрфактично передбачити в серйозній

аргументації; 2)

передумова реальної комунікативної спільноти, в якій ми повинні прагнутш досягти достатнього взаєморозуміння, щоб мати/'змогу фактично вести аргументований дискурс; 3)

усвідомлення принципової розбіжності між ідеальною і реальною комунікацією.

Дискурсивна етика, як бачимо, має ствердити ідеальний критерій норм, котрі треба перевірити на істинність і правильність через обговорення в практичному дискурсі. Пи-

72 A.M. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія

тання про можливість і необхідність постметафізичного граничного обгрунтування в комунікативній теорії вирішується на основі трансцендентально-рефлексивної концепції обгрунтування.

<< | >>
Источник: A.M. Ермоленко. Комунікативна практична філософія. Підручник. — К.: Лібра. — 488 с. 1999

Еще по теме 2.1. Типи раціональності. Граничне обгрунтування етичних норм:

  1. 1. Рациональная деятельность
  2. ВСТУП
  3. 1.3. Комунікація, життєвий світ, дискурс
  4. 2.1. Типи раціональності. Граничне обгрунтування етичних норм
  5. 2.2. Норми комунікативної етики
  6. 2.3. Метагерменевтична критика ідеології
  7. 3.1. Соціально-філософські передумови теорії комунікативної дії
  8. 3.3. Розвиток моральності до універсалістської етики
  9. 4.1. Дискурсивно-етична легітимація політичного ладу
  10. 4.3. Ідеально-комунікативне подолання утопії
  11. 5.1. Дискурсивно-етична трансформація економічної теорії
  12. 5.3. Методологічні межі комунікативної філософії
  13. висновки
  14. II. Методичні умови можливості реконструкції людської ситуації з етичного погляду
  15. III. Проблема етичної раціональності
  16. IV. Проблема моральної цільової стратегії як вимога продовження еволюції людства