<<
>>

7.3. Про склад Війська Запорозького низового, його чисельність та густоту заселення Вольностей Запорозьких

Запорізьку громаду, яка досягла свого найповнішого розвитку протягом XVI й XVII ст., з середини XVIII ст. поступово став обмежувати російський уряд, особливо у праві вибору запорізькими козаками військової старшини.
З цього приводу було видано низку царських указів, за якими «запорожці, не описався й не истребовав на то дозволения, запорожскую старшину от их чинов отставлять й других на их места определять собою самовольно отнюдь не дерзали, опасаясь высо- чайшаго его императорскаго величества гнева й тяжкаго истязания й наказания». Але запорізькі козаки не дуже слухали вимог російського уряду щодо цього й майже до самого кінця свого політичного життя самовільно обирали й самовільно скидали всю свою військову старшину. Тому весь великий запорізький край, перейшовши в середині XVII ст. під верховну владу Росії, насправді завжди керувався власним товариством, як уся Україна керувалася власним козацтвом, хоча й під верховною владою російського уряду.

Увесь склад Війська Запорізького низового поділявся на старшину56 в її нижчих і виших ступенях, юних молодиків, які лише готувалися стати справжніми козаками, січову масу, так звану «сіромашню, простолюд, чернь», і запорізьке поспільство, котре жило поза Січчю, у зимівниках. До складу війська не входили «наймити» або «аргати» (від гр. ..., переробленого по-турецьки на «ергат»). Так звали поденників або робітників, які наймалися тимчасово до козаків на якусь роботу за певну платню.

Крім справжніх козаків до складу «славного низового товариства» часом входили особи, які ні за званням, ні за суспільним становищем ніколи до нього не належали й лише номінально числилися серед запорожців. Це робилося частково з честолюбства називатися низовим лицарем, частково зі щирої любові до «славного» війська, частково ж задля того, щоб застрахуватися від грабунку запорожців чи заручитися їхнім послухом і вірністю, частково ж внаслідок пропозиції самих козаків, які приписували до себе вельможних осіб на знак особливої уваги до них, подібно до того, як багато західноєвропейських міст надавали права громадянства знатним мандрівникам.

Ці особи — вельможі, наділені великою владою, переважно російського, часом польського походження. Архівні січові документи зберегли для нас імена деяких із цих осіб:

артилерії поручик Іван Глєбов, статський радник Петро Веселиць- кий, український генеральний підкоморій і бунчуковий товариш Павло Кочубей, начальник астрономічної експедиції Христофор Ейлер, генерал-аншеф граф Петро Панін, генерал-аншеф Іван Глєбов, генерал- аншеф Петро Дев'єр, генерал-поручик граф Андрій Остерман, генерал- майор князь Олександр Прозоровський, польський коронний гетьман граф Ксаверій Браницький, генерал-майор князь Григорій Потьомкін. Останнього, кажуть, запорізькі козаки звали Грицьком Нечосою: він, за тодішньою модою, носив на голові велику перуку, напудрену й високо підбиту, з чого запорожці зробили висновок, що він ніколи не зачісується, тому й прозвали Нечосою. .Наскільки великим був склад усього війська запорізьких низових козаків, з певністю сказати не можна, з одного боку тому, що запорожці дуже неохоче ділилися із сторонніми людьми даними про всілякі порядки в Січі,— усе їхнє життя для іноземців становило так звані «військові секрети»; з другого боку тому, що в самій Січі не було, чи, в усякому разі, самі запорожці казали, що не було ніяких журналів, ніяких списків, куди б вписували імена прийшлих у Січ новачків і старих козаків, які її покидали. Окрім того, визначити кількість усього Запорізького Війська важко ще й тому, що багато козаків-зимівчан взагалі не з'являлося у Січ по кілька років і взагалі не були знаними військовій старшині, а щодо окремих січових козаків, то й сама старшина перебу- вала в цілковитому невіданні й не могла сказати, живі вони на даний час чи безвісти пропали під час окремих походів на ворогів, які часто здійснювалися без відома Коша. Тому всі свідчення про чисельність Запорізького Війська, навіть протягом якогось одного століття, надто суперечливі. Самі запорожці, що й природно, часто перебільшували чисельність усього свого війська: «У нас, що лоза, то козак, а де байрак, то там по сто, по двісті козак».

Українські літописці висловлювалися щодо цього так само: «Рече старійшій слово, й абіе сколько треба воинства, аки трава соберутся». Більш чи менш конкретні відомості про чисельність запорізьких козаків містять окремі джерела. 1534 року всіх запорізьких козаків налічувалося не більше 2000; 1535 року близько 300057; 1594 року іноземці налічували у них 3000, а вони самі казали про 6000 58; 1675 року кошовий отаман Іван Сірко, задумавши великий похід на Крим, зібрав 20 000 запорожців, «несчадно струснул» Крим з ними й щасливо повернувся у Січ. 1727 року Христофор Манштейн визначає усю чисельність Запорізького Війська від 12 000 до 15 000, 1732 року самі запорожці свідчили, що у них «добрих і озброєних воїнів» набереться до 10 000, а 1735 року повідомляли, що «про число всього війська точно ніяк посвідчити не можна, тому що воно щоденно прибуває і зменшується, але сподіваються зібрати 7000 добре озброєних козаків. 1755 року кошовий отаман Пилип Федорів у своєму рапорті заявляв, що в усьому «компуті»59 або складі, зі старими й жінками в зимівниках, Війська Запорізького набереться 27 000 чоловік. 1762 року з нагоди вступу на престол імператриці Катерини II на вірність їй присягало 20 281 чоловік запорізьких козаків. 1766 року секретар Василь Чернявський визначав кількість усіх запорожців, «кой по всей земле к Сечи принадлежащей живут й к отправлению воинской службы способны й надежны, виклю- чая старых, дряхлых й малолетних», близько 10 000 чоловік. 1769 року в готовому до походу проти турків Війську Запорізькому козаків було 12 249, крім того, 2000 козаків залишалося в Січі й 3000 по паланках «у водній варті на човнах», а всього 17 249 чоловік. Близько 1774 року запорожців «військових і піших» налічували 40 000, але в похід ішло 14 000 чоловік, інші ж залишалися біля майна та власних жител; а всіх разом налічувалося до 100 000 чоловік. 1775 року у відомості генерал-майора Петра Текелі всіх жителів запорізької землі, тобто козаків і посполитих, чоловіків і жінок показано 59 637; того ж року в маніфесті імператриці Катерини II60 стверджувалося, що до запорожців прийшло 50 000 нових родин і що після падіння Січі 6000 запорожців пішло за Дунай (з тих, що досі жили по віддалених зимівниках).
Запорожець Микита Корж і колишній священик низових козаків Григорій Крем'янський визначають чисельність усього війська на час знищення Січі в 40 000 чоловік. У наш час старі діди, згадуючи про запорожців, кажуть: «його сила, того запорожця, була тяженна». Звичайно, якщо врахувати, що крім постійних мешканців у Січі й по паланках до запорожців на якийсь час приходили різні «свавільні» люди, особливо перед якоюсь операцією чи походом на ворогів, то його сила дійсно була «тяженна». Але у звичайний час сили цієї було не видно: прибулі в Запоріжжя козаки лише приписувалися у курені, але жило їх тут дуже мало — вони більше розходилися по зимівниках, плавнях, рибних заводах, звіриних ловах, а в самій Січі залишалися переважно старші й глибокі діди. Загалом, порівнюючи наведені цифрові дані, можна дійти такого висновку про чисельність Війська Запорізького низового: у час найбільшого розквіту самого лише стройового війська запорізьких козаків могло бути від 10 000 до 12 000, а разом із жителями зимівників і слобід до 100 000 чоловік.

Порівнюючи окремі частини запорізьких вольностей, помічаємо, що найгустіше були заселені Самарська і Протовчанська паланки: у першій кількість зимівників, за уривчастими свідченнями XVIII ст., доходила до 1158, а в другій у той же час до 1100 зимівників. Далі йшли місця між правим берегом Дніпра й верхів'ями рік Інгульця, Інгулу, по течії двох Омельників, Домоткані й Мокрій Сурі. В Кодацькій паланці, наприклад, кількість зимівників 1755 року досягала 55, а 1760 року — до 841. Далі йшли місця у середній і нижній течії Інгульця, Інгулу й Бугу в Інгульській та Бугогардівській паланках: 1772 року по Інгулу засвідчено 17 зимівників, Інгульцю— 11, Громоклії— 11, Дніпру— 14, Бугу — 7, Мертвоводу — 4, Єланцю — 5, Сухому Єланцю — 1, Куцому Єланцю — 1, а всього 71 зимівник61. Окрім того, по цих самих ріках і балках було 5 загород для рогатої худоби й овець та кілька рибних заводів, біля яких у зимовий час влаштовували землянки, а в літній — курені. Кількість цих землянок і куренів розподілялася так: у гирлах і біля лиману землянок 17, куренів 15, по Бугу землянок 11, куренів 39, по Інгулу землянок 2, куренів 4, по Інгульцю землянок 4, курінь 1, а разом землянок 34, куренів 59. Найменш заселеними були східні околиці Запоріжжя, Каль- міуська та Прогноївської паланки.

Яворницький А. І. Історія запорізьких козаків:

У 3 т. — Львів, 1990. — Т. 1. — С. 121—122,

123—125.

<< | >>
Источник: А. С. Чайковський (кер.), О. Л. Копиленко, В. М. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер — 656 с.. 2003

Еще по теме 7.3. Про склад Війська Запорозького низового, його чисельність та густоту заселення Вольностей Запорозьких:

  1. 6.7. Куруківська угода44між представниками уряду Речі Посполитої і Українським козацтвом (27 жовтня 162S р.)
  2. 6.9. Із скарги шляхтича І. Коленди на ігумена Київського Миколопустинського монастиря І. Трохимовича за побиття селян села Ходосова і за знущання над ними (1645 р.)
  3. 7.3. Про склад Війська Запорозького низового, його чисельність та густоту заселення Вольностей Запорозьких
  4. 7.6. Про ознаки влади у запорожців
  5. 7.7. Посадові особи Запорозької Січі. Військова старшина, військові службовці, «отамання» та їх функції. «Батьки», або «сивоусі діди». Похідна і паланкова старшина
  6. 7.8. Звичаєве козацьке право про злочини та покарання
  7. 7.9. Про суддів, покарання і страти на Січі
  8. 7.10. Про судовий процес у запорожців
  9. 8.6. Проект договору Війська Запорозького з Оттоманською Портою (Туреччиною) про торгівлю77
  10. 8.7. Статті Богдана Хмельницького78, стверджені царем і боярською думою, які визначали умови військового договору між Московією і Військом Запорозьким (21 березня 1654 р.)
  11. 8.8. Жалувана грамота79царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому на збереження його прав і вольностей (27 березня 1654 р.)
  12. 8.12. Гадяцький трактат82
  13. 8.14. Московські статті, схвалені царським урядом під час перебування в Москві І. Брюховецького (22 жовтня 166S р.)
  14. 8.1S. Розпорядження Московського уряду стольникові О. Ізмайлову про проведення перепису населення українських міст і сіл для уточнення його оподаткування89(січень 1666 р.)
  15. 8.21. Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького, укладені S квітня 1710 р. у Бендерах97
  16. ГЛАВА ДВАНАДЦЯТА Про тестамент, або духовні заповіти