<<
>>

Формування сукупних доходів населення та проблема диференціації суспільства на багатих і бідних


Формування сукупних доходів населення включає їх виробництво, розподіл, перерозподіл і використання. Результатом виробництва (використання ресурсів) виступає первинний розподіл доходів, який визначає частку учасників виробництва у створеному продукті залежно від кількості і якості затрачених ресурсів.
Первинними доходами, таким чином, виступають: заробітна плата, підприємницький дохід, доходи від власності, рента, відсотки. У процесі перерозподілу доходів формуються державні трансфертні платежі (пенсії, стипендії, пільги, допомоги, безоплатні послуги, субсидії) кошти, отримані у спадщину, дарунки тощо. Використання доходів відбувається за такими напрямками: соціальне страхування, податки, витрати на продукти харчування, на одяг і взуття, квартплата, комунальні платежі, меблі, побутові прилади, транспорт, освіта, відпочинок, заощадження тощо.
Як розглядалось у НЕ 2.6, факторний розподіл доходів не означає рівності в доходах, а навпаки, веде до значної диференціації в доходах. Хоч розподіл пропорційно кількості та якості затрачених ресурсів і вважається принципом соціальної справедливості у розподілі в умовах ринкової економіки, все ж високий ступінь нерівномірності також є несправедливим. З одного боку, вона виявляє, як правило, що одні отримують високі доходи тому, що їх недоотримують інші, а з іншого, - надмірна нерівність загострює соціальні суперечності між багатими і бідними, обмежує стимули до виробництва.
Проблема бідності (як і багатства) є актуальною в усіх країнах і розглядається представниками різних суспільних наук як в економічному, так і в політичному, соціальному, правовому та інших аспектах. Це пояснюється тим, що явище бідності - це неначе температура у хворого, коли її причинами можуть бути найрізноманітніші проблеми. Проблема бідності зовсім не зводиться до методів її виміру чи пошуку грошових коштів для її подолання. Насправді вона пов’язується із вивченням механізмів генерування та розростання бідності, системи факторів, що її породжують у різних країнах, у конкретних умовах розвитку. У ході її аналізу виявляється, що критерії бідності для різних країн розрізняються настільки, що бідна людина, наприклад, у Швеції вважається багатою в Індії. Наприкінці XX ст. проблема бідності стала актуальною і для постсоціалістичних країн, у тому числі й для України.
Вважається, що вперше цілісну систему поглядів щодо проблеми розподілу грошових доходів, явищ бідності і багатства сформулювали представники класичної політекономії - А.Сміт, Д.Рікардо, Д.Мілль, Т.Мальтус. Вони вважали, що бідність і багатство виступають логічним наслідком індустріального розвитку, а розподіл доходів між різними класами визначає розподіл власності. Т.Мальтус відзначав, що причина бідності - це вищі темпи зростання населення порівняно із зростанням ресурсів. Особливо швидко зростає якраз бідне населення, а держава лиш сприяє цьому через систему допомоги. На думку А.Сміта, заробітна плата збільшуватиметься в міру зростання національного багатства, це сприятиме підвищенню добробуту. Ж.Прудон також вважав бідність соціальним благом. Він зазначав, що вона є невід’ ємною рисою людства, оскільки його потреби весь час зростають. К.Маркс та Ф.Енгельс проголошували необхідністю соціальну рівність.
К.Маркс був упевнений, що нагромадження капіталу призводить до підвищення пауперизації, а бідність - це форма експлуатації робітників власниками капіталу (багатими). Ф.Хайєк дотримується думки, що бідність неможливо подолати адміністративними чи примусовими методами, бо бідність і багатство - невідворотна реальність у будь-якому суспільстві. Отже, ціла плеяда вчених розглядала бідність та багатство, по суті, крізь призму теорії Ч.Дарвіна (природний відбір, виживання сильніших). Вони вважали бідних особисто відповідальними за своє становище.
Світовий досвід свідчить, що тягар бідності найбільше тисне на плечі певних соціальних груп. При цьому самі бідні не є однорідною групою: хронічна бідність найчастіше спостерігається серед маргіналів; погранична бідність є переважно випадковою, наприклад, бідність тимчасово безробітних тощо. Характерно, що третина бідноти живе в сільській місцевості. Але останнім часом бідність швидко урбанізується. Бідність має і гендерний характер: жінки перебувають у гіршому становищі, ніж чоловіки.
В незаможних сім’ях їм випадає більше роботи. Вони менш освічені та мають обмеженіший доступ до престижних, високооплачуваних видів діяльності. Бідність характерна також для представників певних етнічних груп і національних меншин.
Окрім того, бідність розрізняється як за стандартами цивілізації в цілому (стосовно певного періоду), так і за стандартами конкретної країни. Першим типом бідності охоплене майже все населення „третього світу”. Бідність за стандартами певної країни існує скрізь. Виділяються й такі форми бідності, як об’єктивна і суб’єктивна, абсолютна і відносна, тимчасова, застійна, прихована тощо. Об ’єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу чи доступу до суспільних благ на основі легітимних рішень і законодавства. Суб’єктивна, навпаки, визначається на базі особистих оцінок. Останнім часом вона все більше привертає увагу дослідників. Слід зазначити, що почуття бідності виникає в індивідів найчастіше не в результаті її співставлення з абсолютними показниками, а через порівняння власних можливостей зі стандартами споживання інших людей або зі своїми можливостями в минулому. Нині, в умовах поглиблення майнового розшарування, вважати себе бідною за подібними оцінками може переважна більшість населення України: у порівнянні з кількома відсотками найзаможніших всі інші наші громадяни - бідні. Але якщо згадати повоєнні роки, то люди тоді відчували себе менш бідними, хоча насправді були значно біднішими, ніж нині.
Дослідження свідчать, що на нинішньому етапі полярність між багатством і бідністю дедалі поглиблюється. Наприклад, якщо в 1960 р. 20% багатого населення світу мали 70% загального світового доходу, то сьогодні вони володіють вже 86-90%. Натомість 20% найбіднішого населення мали тоді 2,3% глобального економічного доходу, а нині - лише близько 1,1%. У 1960 р. 20% найбагатших людей світу одержували доходів у 30 разів більше, ніж 20% найбідніших, а на початку ХХ! ст. цей розрив збільшився до 60 разів.
Зростає суперечність між більш справедливим внутрідержавним розподілом доходів і вкрай несправедливим глобальним. Ця проблема загострилася до крайньої межі. Глобалізація економіки скоріше підтверджує, ніж заперечує існування та примноження бідності. Загальне багатство 225 найзаможніших людей світу становить понад $1 трлн., що відповідає річному доходу більш ніж 2,8 млрд. ос., або 47% населення світу.
Критерії бідності передбачають систему її показників. На відміну від звуженого підходу до виміру бідності на основі прожиткового мінімуму, який можна назвати споживчо-фізіологічним, сучасна економічна наука пропонує системний підхід до виміру бідності, який повинен враховувати низку принципів, до яких відносяться: рівень доходів у порівнянні з прожитковим мінімумом; рівень освіти у порівнянні з середнім чи, навіть, вищим рівнем освіти в суспільстві; рівень культури у порівнянні з середнім чи, навіть, вищим рівнем культури в суспільстві; рівень здоров’я, що визначається подовженістю життя; рівень матеріальної та соціальної захищеності осіб, що належать до бідних прошарків населення; рівень особистої безпеки бідних прошарків суспільства; рівень їх правової захищеності; якісний рівень навколишнього середовища; рівень забезпеченості робочими місцями; рівень криміналізації бідних груп населення; можливість бідних стати багатими тощо.
У розвинутих країнах проблема диференціації суспільства на багатих і бідних вирішується шляхом поступового формування середнього класу. Вважається, що середній клас можна детермінувати як рамкову групу, яка має двосторонні межі. Тому його можна виділити як певний діапазон, що існує між бідністю і багатством. Тоді до середнього класу відносяться всі, хто живе на рівні, вищому, ніж офіційний рівень малозабезпеченості, та нижчому від умовного рівня багатства. Останній можна розуміти як кратність перевищення доходів та майнового достатку еліти у порівнянні із найменш забезпеченими громадянами, а небідність можна трактувати як можливість купувати необхідні продовольчі та промислові товари і робити заощадження. Всередині класу різні соціальні прошарки визначати за низкою таких характеристик, як розмір доходів, ємність споживчого кошика, розміри споживання продовольчих та промислових товарів, обсяги державних трансфертів. За цими характеристиками до середнього класу відносять тих, хто переступив межу малозабезпеченості, знаходиться вище критичної точки забезпечення життєвими благами. Важливо підкреслити, що більшість населення схильна зараховувати себе до середнього класу саме за таких характеристик.
Російський журнал „Експерт” у 2000 році реалізував дослідницький проект „Стиль життя середнього класу", в результаті якого була визначена гранична межа вище 150 доларів США, яка визначає групу населення, що відноситься до середнього класу. Саме із цього доходу витрати на харчування становлять близько 40% і, відповідно, з'являються кошти для придбання товарів не лише повсякденного, але й тривалого використання. Що стосується верхньої межі середнього класу, то тут точки зору розходяться: одні вважають, що верхнього класу не існує; інші визначають його не розмірами доходів, а за способами їх отримання (через участь у праці чи як доходи від власності або управління фінансовими потоками); і, нарешті, визначається конкретний дохід у 1500 доларів на одного члена сім'ї, із якого витрати на харчування складають менше 15%. Тут виникає ще одна проблема: не всі доходи сімей враховуються в офіційній статистиці. Вважається, що реальні доходи в середньому перевищують офіційні доходи приблизно на 35% (сюди відносяться, наприклад, доходи від „човникової” торгівлі, від здачі в оренду об'єктів власності, від надання різноманітних послуг приватного характеру тощо).
Важливим елементом, що характеризує приналежність до середнього класу, є можливість отримувати та удосконалювати професійні знання (бути професійно потрібними). В Україні 53% опитаних вважають, що їх професійні знання потрібні і будуть застосовуватись у найближчі 5 років. Однак в Україні немає достатньої мотивації для підвищення професійного рівня у зв'язку із відсутністю прямої залежності між рівнем професійної освіти і рівнем оплати праці.
Ще одним елементом соціальної захищеності середнього класу виступає гарантія зайнятості. Одним із способів вирішення цієї проблеми може стати стимулювання розвитку дрібного бізнесу. В Україні зростання чисельності малих підприємств економісти планують більш як у 25-30 разів. На їхню думку, це дасть змогу забезпечити високу зайнятість і матеріальний достаток не менше як 15-20 млн. громадян України та суттєво зменшити тиск на державний і місцеві бюджети, значно підвищити зарплату в бюджетній сфері. Само собою формування середнього класу не відбувається.
<< | >>
Источник: Невідомий. Загальна економіка. 2013. 2013

Еще по теме Формування сукупних доходів населення та проблема диференціації суспільства на багатих і бідних:

  1. Державна політика регулювання доходів та вирішення проблеми бідності
  2. Ринковий механізм розподілу доходів. Проблема нерівності в доходах Крива Лоренца. Індекс Джині
  3. Природа й суспільство — історія взаємодії
  4. Резділ ІІІ КОМУНІКАТИВНА ТЕОРІЯ СУСПІЛЬСТВА
  5. Сутність духовного життя суспільства
  6. Урбанизация и проблема «население — — окружающая среда»
  7. К ПРОБЛЕМЕ ЭТНОГЕНЕЗА УЙГУРОВ (ПО ДАННЫМ СРАВНИТЕЛЬНОЙ АНТРОПОЛОГИИ НАСЕЛЕНИЯ СРЕДНЕЙ АЗИИ И СИНЬЦЗЯНА) (табл. 40 — 44)
  8. Глава третья. «Основные проблемы феноменологии» и проблема начала
  9. Раздел II. ГЛОБАЛЬНЫЕ ПРОБЛЕМЫ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА урок ю. Демографическая проблема
  10. § 28. Сущность понятия «глобальные проблемы чело-вечества». Геоэкологические проблемы
  11. 1.4.6. Проблема вины как ключевая проблема философской антропологии: Сопоставительный анализ
  12. ” Когда проблема становится проблемой" или Личностные корреляты трудностей юношеского самоопределения
  13. Население
  14. Население