<<
>>

Філософія Стародавнього Китаю

У III—II тис. до н. е. в басейні річок Хуанхе та Янцзи сформувалися великі рабовласницькі держави з цікавою та своєрідною культурою, яка віддзеркалювала драматичний і суперечливий шлях розвитку народів Стародавнього Китаю.

Філософські погляди давніх китайців зародлсувалися й розвивались у процесі критичного переосмислення власної міфологічної культури.

Очолював пантеон богів давньокитайської міфології ІІІан-ді — першопредок і покровитель китайської імперії. Шан-ді уособлював сили верховного божества — бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі жителів Піднебесся. Звичайно, обов’язком жителів Стародавнього Китаю було постійне опікування цими духами (через жертвопринесення), аби гарантувати добро в житті й уникнути зла.

Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів — жіночого «інь» і чоловічого «ян» — (букв, «темний», «світлий»). Вважалося, що взаємодія цих двох першопринципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу й Всесвіту загалом.

Міфологічна культура, а разом з нею й міфологічна форма мислення проіснувала до І тис. до н. е. Формування філософських ідей стало результатом їх критичного переосмислення в умовах адаптації до специфіки економічного, політичного й культурного життя Стародавнього Китаю. Звідси загальна особливість давньокитайської філософії — її спрямованість на вирішення етико- правових проблем.

Візитною карткою давньокитайської філософії стала тріада «знання — дія — моральність». Традиційні проблеми філософії (дух і матерія, природа пізнання, космогонічні питання) у Давньому Китаї не мали самостійного значення.

Вони набували актуальності лише в зв’язку з аналізом головних етико-прагматичних проблем, які в той час ставали провідними й визначальними. Філософська істина — це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Найкращі знання — це знання про доброчинності великих людей (предків героїв), приклади їхньої героїчної поведінки, які необхідно відтворювати в суспільстві, родині й індивідуальній поведінці. Головною проблемою філософії ставала практика (мистецтво) управління країною та підлеглими. Усі інші філософські сентенції вважалися другорядними.

Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою: «гармонія неба, людини й землі», яку розкривали вчення про існування п’яти першопричин усіх речей, явищ і процесів у світі (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів у світі на суперечливі сторони — інь і ян; учення про ефір (якість «ці»), який у результаті згущення створює важкі жіночі частинки, а випаровуючись — легкі чоловічі, взаємодія яких породжує п’ять згаданих вище першопричин, а потім і весь навколишній світ. Таким чином, китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи нібито ненауковими загальнофілософськими проблемами.

Однією з найвідоміших філософських шкіл Стародавнього Китаю було конфуціанство.

Конфуціанство — філософське вчення давньокитайського мислителя VI ст. до н. е. Кун Цю [Кун Фу-цзи — «вельмишановний Вчитель Кун», Конфуцій (551—479 рр, до н. е.)], яке проіснувало понад дві тисячі років. Головний твір Конфуція отримав назву «Лунь юй» (у перекладі «Бесіди та висловлювання») та вміщував велику кількість філософських і релігійних настанов, які мали знати всі письменні жителі Стародавнього Китаю.

Центральною ідеєю конфуціанського вчення став пошук адекватних взаємовідносин між Богом Неба й правителем-імперато- ром на землі — Ваном. Вважалося, що Бог Неба був невичерпним джерелом благодаті — магічної сили «де», завдяки якій правитель Ван (як син Бога Неба) міг управляти суспільством, гарантувати жителям Піднебесся захист від хаосу та щасливе життя.

Конфуцій розвивав думку, що «де» (божа благодать) може бути реалізована в житті не лише правителем Китаю, а й більшістю активного населення. Кожна людина несе індивідуальну відповідальність за стан справ у Піднебессі. Якість «де», згідно з Кон- фуцієм, набуває рис релігійно-етичних принципів й означає гідність і доброчинність, які дарує людям Бог Неба.

Визнаючи першопричиною світу Бога Неба (що йде шляхом «дао»), людина повинна прямувати тим самим шляхом, зберігаючи й акумулюючи енергію «де». На відміну від вчення Лао-Цзи, який трактував «дао» як всесвітній закон, Конфуцій розглядав «дао» як закон діяльності окремої людини, відповідальної за свої вчинки й думки. Еталоном поведінки людини, яка йде шляхом «дао», згідно з Конфуцієм, є «благородний муж» (аристократ) з притаманними йому «шляхетними якостями» — «жень» (людяність), «і» (справедливість, обов ’язок), «чжи» (знання), «лі» (ритуал). Ці якості мають ґрунтуватися на принципі «сяо» (любові сина до своїх батьків).

Для засвоєння та реалізації в житті головного принципу «жень» людина повинна дотримуватися «лі» як норми суспільної поведінки, традицій минулого й діяти згідно зі своїм соціальним статусом. Конфуцій неодноразово повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий — підлеглим, батько — батьком, а син — сином.

Інакше кажучи, у світі немає нічого нового, й людина лише продовжує розпочату раніше справу (батько починає, а син іде його шляхом). Отже, у соціальних відносинах люди повинні поновлювати в собі почуття синівської вдячності до батька (керівника), який є гарантом безконфліктного існування людей на землі. Принцип синівської вдячності, поваги до старших підноситься до рівня державної моралі з метою уникнення конфліктів і насильства у відносинах людина — держава.

З плином часу конфуціанство було трансформоване в релігійний комплекс. Особа Конфуція набула статусу божества, якого послідовники конфуціанства вшановували в кожній родині. Оскільки основним змістом культу конфуціанства (як релігії) був культ предків, то головним об’єктом такого поклоніння став, власне, Конфуцій.

Поряд з конфуціанством не менш значущим релігійно-філософським ученням Стародавнього Китаю був даосизм. Засновником даосизму вважають давньокитайського мислителя Лао-цзи (VI— V ст. до н. є). Згідно з легендою, Лао-цзи залишив рукопис обсягом у п’ять тисяч знаків, який згодом отримав назву «Дао де цзин» (у перекладі — «Книга про Дао та шляхи його досягнення»). У цьому руко- писі автор коротко виклав свої філософські погляди про світ і те, як знайти шлях, яким мають рухатися людина, природа й космос.

В основу своїх філософських роздумів JIao-цзи поклав три головні поняття: «дао», «де» та «у-вей».

«Дао» було відоме в китайській філософії задовго до Лао-цзи, він лише конкретизував його в своєму вченні. «Дао» — це шлях і першопричина всіх речей, предметів навколишнього світу. Дао- ські мудреці, акцентуючи увагу на значенні «дао», говорили, що людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо — від «дао», а «дао» — від самого себе. «Дао» неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім’я, адже воно саме є першопричиною, яка дає ім’я всім предметам навколишнього світу. «Дао» присутнє в будь-якій точці матеріального світу, усе починається з Дао і повертається до нього, воно є головним законом буття, визначає його розвиток і зміну.

Другим поняттям даосизму є «де», що віддзеркалює творчі потенції «дао», можливість формувати предмети матеріального світу. У даоських філософських трактатах говориться про те, що «дао» породжує речі, а «де» їх формує й розвиває. Мудра людина має підкорятися закону «дао» шляхом звільнення від егоїзму й поєднання з природою («дао»). Орієнтація на поєднання з «дао» вказувала на важливу релігійно-філософську ідею даосизму: матеріальний світ був відносним, так само, як і життя та смерть на землі. А отже, можна було сподіватися на безсмертя.

Третім поняттям даосизму є «у-вей» (принцип недіяння). Він означає відмову від будь-якої діяльності, що може завдати шкоди природі та об ’єктивним причинно-наслідковим зв ’язкам у ній.

Що менше змін викликає активність людини, то кращі умови створюються для існування й розвитку «дао». На практиці реалізацією принципу «у-вей» є діяльність, спрямована на щонайбільшу гармонію послідовника даосизму із соціальним і навколишнім світом.

Наприкінці І тис. до н. е. поняття «дао», «де» та «у-вей» отримали релігійно-містичну інтерпретацію, тобто стали сприйматись як релігійні догми, виконання яких повинно було дати реальне спасіння від страждання в матеріальному світі й допомагати людині досягти абсолютної гармонії з оточуючим її світом, тобто отримати абсолютне щастя. Загалом самого JIao-цзи обожнювали, з його вченням пов’язували складну ієрархію богів і демонів, розробляли містичну модель подолання суперечностей матеріального світу з метою отримання безсмертя.

На чолі пантеону лаоських богів стояла трійця: Шан Ді (яшмовий володар), Дао-Цзи й творець світу Пань-Гу. Даоським культом керували жерці та ченці. Остаточно даосизм як релігія сформувався в V ст. н. е., коли в ньому виникло безліч сект, течій, учень аскетів тощо. Головними генераторами релігійно-філософських інтерпретацій були даоські вчителі мудрості. Вони пропонували своїм послідовникам оптимальні моделі досягнення внутрішнього щастя, поєднання з потоком надсвідомого «дао» й досягнення особистого безсмертя.

Релігійно-філософська традиція даосизму надає ключового значення ідеям безсмертя. Розроблялися теоретичні аргументи на користь можливості подолання смерті. Даоські мудреці говорили про те, що кожна людина після народження отримує певну кількість енергії, яку вона з необхідністю витрачає впродовж життя. Втрачену енергію можна поповнити з природи, повітря, їжі тощо за допомогою спеціальних даоських методик й отримати її навіть з надлишком, що надасть її власнику надприродних властивостей, зокрема й безсмертя.

Існували й інші даоські пояснення способів і необхідності збереження життєвої енергії людини. Вважалося, що людина має вести такий спосіб життя, який щонайбільше сприяє збереженню енергії, утриманню її в тілі (завдяки реалізації принципу «у- вей»).

Енергія тісно пов’язана з духовністю, тому коли вона стане домінуючим елементом душі й тіла, останнє стане безсмертним, остаточно об’єднається з душею, й вони разом здіймуться в небо. Людина має дбати про чистоту тіла й душі. Наповнення енергією тіла є способом очищення душі й отримання абсолютного щастя під час єднання з небом. Але реалізувати це могли лише спеціально підготовлені люди, насамперед ченці. Пересічні віруючі залишались учасниками кругообігу життя й смерті в матеріальному полі дії «дао». Конкретна практика даосизму, спрямована на отримання безсмертя, передбачала три основні положення: керування тілом, керування диханням і керування серцем (спеціальна дієта, здоровий спосіб життя, уживання певних страв, дихальні вправи та психофізіологічні методи аутогенного тренування).

Від свого виникнення в середині І тис. до н. е. як філософської системи й до перетворення на офіційний релігійний комплекс у даосизмі були як часи злетів, так і занепаду, переслідування з боку офіційної держави (чимало репресій послідовники даосизму зазнали в XX ст. з боку комуністичного керівництва Китаю).

Релігійно-філософська система даосизму стала спробою віддзеркалення людського буття в його об’єктивній єдності зі світом, намаганням знайти шлях конструктивного існування людини, гарантом якого повинна стати єдність духовності й природи. Цю єдність не можливо осягнути розумом, її можна зрозуміти лише за допомогою специфічно організованого чуттєвого досвіду та реалізації принципу невтручання в потік розвитку «дао».

Отже, у більшості філософських шкіл Стародавнього Китаю переважала етико-прагматична філософія, тісно пов’язана з проблемами держави, суспільства й особи. Найвищим філософським знанням вважалося таке знання, яке сприяло моральному саморозвитку людини й знайшло своє віддзеркалення у тріаді «знання — дія — моральність». Загальною ідеєю філософського світосприйняття була гармонія неба, людини й землі. Філософія Стародавнього Китаю стає загально-цивілізаційною цінністю з величезним потенціалом гуманізму.

Питання для самоконтролю 1.

Дайте коротку характеристику даршанам Стародавньої Індії. 2.

Проаналізуйте характерні особливості буддизму. 3.

Дайте загальну характеристику філософії Стародавнього Китаю. 4.

У чому виявляються особливості філософії Конфуція? 5.

Розкрийте сутність релігійно-філософської системи даосизму.

Філософський словник до теми: карма, сансара, нірвана, атман, ахімса, брахма, брахман, будда, веди, дхарма, майя, манас, мокша, дао, де, жень, інь, ян, лі, сяо, цзин, у-вей, ці, шень.

Присухін С. І.

<< | >>
Источник: В. X. Арутюнов, С. В. Бондар, Ю. М. Вільчинський та ін.. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ. — 312 с.. 2008

Еще по теме Філософія Стародавнього Китаю:

  1. Культура Древнего Китая.
  2. Тема семинарского занятия №8: Культура Древнего Китая.
  3. 7.3. Китай (III – XVII вв.)
  4. 11. СПЕЦИФИКА ФИЛОСОФИИ ДРЕВНЕГО КИТАЯ И ДРЕВНЕЙ ИНДИИ 1.
  5. 2.1. Философские идеи и учения Древнего Китая
  6. 2 і Предмет дисципліни «Філософія»
  7. Модуль 1
  8. Модуль 2
  9. Логічні основи доведення й спростування
  10. Тема 2 Філософія Стародавнього Світу: Індія, Китай, Греція, Рим (4 год.)
  11. Тема 5 Логічні основи доведення й спростування (2 год.)
  12. ПОТОЧНИЙ КОНТРОЛЬ ЗНАНЬ
  13. 6.2. ПІДСУМКОВИЙ КОНТРОЛЬ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ
  14. Філософія як різновид світогляду
  15. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ: ІНДІЯ, КИТАЙ (2 год.)
  16. Філософія Стародавньої Індії