<<
>>

Філософія Відродження — головні напрями

Феномен Відродження виникає спершу переважно на території Італії. Отже, більшість діячів цієї історичної доби була італійського походження. Однак згодом відповідні світоглядні принципи поширилися на інші країни Західної Європи, тому можна говорити про загальноєвропейський характер філософії Відродження.

Зокрема, дослідники пишуть про феномен Північного Ренесансу, який представлений в філософському знанні такими іменами, як голландець Еразм Роттердамський та англієць Томас Мор, а автором одного з найбільш важливих наукових відкриттів цієї історичної епохи, яке справило важливий світоглядний вплив, був поляк Микола Копернік.

Філософія епохи Відродження репрезентована різноманітними школами та напрямами. Передусім це гуманістичний напрям. Біля витоків гуманістичної традиції стоїть великий італійський поет і мислитель Данте Аліг’єрі. (1265—1321). Своєю творчістю Дайте ніби підбив підсумки епохи Середньовіччя й водночас заклав світоглядні основи ренесансного світовідчуття. Символічним є те, що в своїй головній праці «Божественна комедія» саме давньоримський поет Вергілій є провідником поета по трансцендентним світам. Хоча «Божественну комедію» іноді називають енциклопедією середньовічного життя, цей текст «грає» ідеями, які аж ніяк не відповідають теологічному світогляду епохи Середньовіччя. Як підкреслює О. Лосєв: «Попри зв’язок Данте із середньовічним світоглядом, його художні образи настільки індивідуальні та неповторні, настільки одиничні, і, в той же час, пронизані загальною ідеєю, що навіть неможливо поставити питання про те, ідеалізм перед нами, або реалізм, висока духовність чи екзальтована чуттєвість, Середні віки чи Ренесанс, поезія духовна чи цілком світська». Так, згідно з Данте, саме любов «рухає сонце та світила», саме вона допомагає вирішити всі загадки та розв’язати різноманітні проблеми, які ставить перед людиною життя.

До речі, трагічна історія кохання самого Данте та Беатріче ввійшла в канон європейської культури.

Данте — перший письменник, який порушив культурну монополію латини бути єдиною писемною мовою. Так, його філософський трактат «Пір» написаний італійською мовою. Безсмертна «Божественна комедія» зобов’язана своєю появою тосканському діалекту італійської мови. Дослідження філософії мови, апологетика рідного слова, обґрунтування поетичної правди як найвищого сенсу культурного буття — це теми, над якими Данте розмірковував у багатьох своїх творах. Влада над словом давала йому можливість говорити від імені світу та епохи й проголошувати своєю головною метою бажання «вивести всіх, хто живе, зі стану злиденності та привести їх до стану блаженства». І це — справді титанічне завдання, яке могла висунути перед собою лише ренесансна особистість.

Іншим засновником гуманістичного руху є італійський поет Франческо Петрарка (1304—1374), який, за висловом О. Лосева, є «першим індивідуалістом епохи», а отже, — «першим гуманістом». Творчість Петрарки поділяють на італомовну (переважно вірші, значна частина яких присвячена коханій Петрарки — Лау- рі) та латиномовну, до якої входять дві автобіографії та філософські трактати. Прискіплива рефлексія, намагання зрозуміти себе, вирішити чисельні протиріччя повсякденного життя — характерна риса творчості Петрарки. Через цей поглиблений самоаналіз Петрарка стверджує незаперечну цінність людської природи та її визначальне місце в системі філософського світогляду. Поет намагався примирити античність і Середньовіччя, оскільки в обох історичних типах світогляду знаходив важливі для себе відповіді на загальнофілософські питання. Водночас неможливість остаточного синтезу цих світоглядних підходів призвела до трагізму світовідчуття Ф. Петрарки і тих багатьох антиномій (принципово несумісних моментів), які впливатимуть на життя людини в майбутньому. «Поки продовжується Ренесанс, триває міркування над парадоксом, як поєднати наслідування античним зразкам та творчу винахідливість, «imitation» і «invention»», — підкреслює Леонід Баткін, аналізуючи творчість Франческо Петрарки.

Загалом гуманістичні ідеї позначили творчість багатьох мислителів епохи Відродження. Вони є у Леонардо да Вінчи та Мі- келанджело, Лоренцо Валли, Коллючо Салютаті, Леонардо Бруні, Боккаччо та інших. Цінність людської індивідуальності, вільної творчості та апологетика кохання — усе це дає змогу говорити про актуальність гуманістичних підходів до вирішення філософських питань і в наш час.

Вивчаючи філософію епохи Відродження, дослідники зазначають, що в цей період, на відміну від часів схоластики (яка спиралася переважно на вчення Арістотеля), більш поширеними та авторитетними стали підходи Платона й особливо неоплатонічної школи. Тому неоплатонічний напрям був одним з найважливіших у філософії епохи Відродження. Яскравим прикладом такого підходу є творчість представників Платонівської академії, створеної в 1459 р. у Флоренції. Так, засновник та голова цієї академії Марсіліо Фічіно (1433—1499) переклав багато творів Платона й неоплатоників з давньогрецької на латинську мову. Він обстоював ідею універсальної релігії, в якій поєднувалися б антична та християнська мудрість. У своїй головній праці «Платонівське богослов’я про безсмертя душі» він намагався «показати співзвучність платонівських ідей із законом Божим».

З Платонівською академією пов’язане життя та творчість Піко делла Мірандоли (1463—1495). Його праця «Промова про гідність людини» стала справжнім гімном епохи Відродження та характерному їй антропоцентризму. «Я вміщую тебе, людино, у центр світу, щоб звідти тобі було зручніше оглядати все, що є у світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоби ти сам, вільний та славний майстер, сформував себе за тим взірцем, якому віддаєш перевагу», — так Піко делла Міран- дола визначав місію людини в житті. Тобто людина є принципово «незавершеною» істотою, «творінням невизначеного образу», і в цій незавершеності закладено можливість стати будь-ким, реалізувати найвище покликання, створити себе — навіть як бого- подібну істоту. Пантеїстичні тенденції, апологетика творчості та свободи волевиявлення, обожнення людської особистості — усі ці риси становлять філософський світогляд Піко делла Мірандоли, який, незважаючи на коротке життя, зробив істотний внесок у розвиток філософії Відродження та філософії загалом.

Головним представником неоплатонічного напряму філософії епохи Відродження був Микола Кузанський (1401—1464). На думку О. Лосева, це — «найвизначніший філософ не лише епохи Ренесансу, а й взагалі всієї нової та новітньої європейської філософії». Син рибалки, тобто виходець з найнижчих суспільних станів південної Німеччини, він зробив карколомну церковну кар’єру, ставши єпископом і кардиналом католицької церкви. Микола Кузанський написав чисельні філософські праці («Про вчене незнання», «Гра в шар», «Про бачення Бога» та ін.), в яких його погляди радикально розходилися з ортодоксальною католицькою доктриною. Він сповідував пантеїстичне та містичне бачення Всесвіту й людини. Крім того, Микола Кузанський займався наукою — він розробив пропозиції щодо заміни юліанського календаря на григоріанський, склав першу географічну карту Центральної та Східної Європи, сконструював перший в Європі водяний годинник, математично розрахував закони падіння фізичних тіл. Він — справді ренесансна особистість, масштаб діяльності якої вражає своєю універсальністю.

Головним принципом мислення Миколи Кузанського була «єдність протилежностей». Подібні діалектичні протилежності сплітали тканину текстів філософа та вдало поєднувалися з використанням геометричних образів (як це свого часу робив Платон і як через два століття після Кузанського робитиме Спіноза) для доведення суто філософських ідей. Наприклад, на думку Кузанського, «Бог є коло, центр якого — всюди, а периферія — ніде». Кузанський реабілітував наукове знання й надав йому найвищого гносеологічного статусу. Так, у праці «Про вчене незнання» він стверджував: «Бог використовував при створенні світу арифметику, геометрію, музику та астрономію, а також всі ті мистецтва, які ми застосовуємо, коли досліджуємо співвідношення речей, елементів та рухів». Найвищою якістю людини, на думку Кузанського, є здатність до творчості, адже саме завдяки творчості людина стає «другим Богом», чи «людським Богом» (Humanus Deus). О. Лосев так коментує відповідні роздуми Миколи Кузанського: «Бог творить подібне до себе, отже, людина подібна до Бога, адже вона теж створює подібне до себе».

У роздумах Кузанського Бог як єдність усіх нескінчених становлень, тобто абсолютний інтеграл, збігається з найменшим перевтіленням, тобто абсолютним диференціалом, і людина є продовженням цієї парадоксальної єдності.

Проблема людини, але переважно в контексті здобуття, утримання та ефективної реалізації влади є головною в політичному напрямі філософії Відродження. Головним представником цього напряму є італійський мислитель Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Макіавеллі вперше в історії європейської цивілізації підходить до розуміння політики із суто технологічного погляду. У своїх роздумах він значно випередив свій час, тому справжня слава прийшла до Макіавеллі через кілька сторіч по його смерті. Головна праця Макіавеллі — «Князь» була написана в 1513—1515 pp. і надрукована посмертно в 1532 р.

Італійський філософ доволі радикально розмежовує політику та мораль. Специфіка влади, на думку Макіавеллі, фактично виключає можливість дотримання етичних чеснот. Тому італійський філософ надає перевагу страху перед любов’ю, який господар повинен культивувати в своїх підлеглих. Дещо цинічними виглядають поради господарю після отримання влади повністю змінити команду прихильників, адже підлеглі не можуть пробачити керівникові будь-який вияв слабкості, а під час боротьби за владу такі прояви є неминучими, такими, які неможливо сховати від найближчого оточення. Або рекомендація робити непопулярні, навіть злі справи разом, а, навпаки, добрі справи чинити поступово, як вияви величі душі та унікального дару господаря. Макіавеллі вважає, що справжній господар повинен вміти створювати собі ворогів, щоб, перемагаючи їх, стверджувати свою велич. Він помічає, що люди більше цінують тих, кому вони зробили добро, аніж тих, хто зробив добро для них. Відчуття найпо- таємніших глибин людської психіки (дослідники часто порівнюють його в цьому сенсі із Шекспіром чи Достоєвським) і блискучий дар аналітика є характерними елементами філософського стиля Макіавеллі та його творчої індивідуальності.

Проблема побудови справедливого суспільства, в якому кожна людина буде щасливою, визначає філософствування представників утопічно-соціалістичного напряму. Головними його представниками були англійський філософ і політичний діяч Томас Мор (1478—1535) та італійський філософ і письменник Томмазо Кампанелла (1568—1639).

Томас Мор мав дуже цікаву біографію. Син лондонського судді, він отримав блискучу освіту й став депутатом парламенту. Після приходу до влади Генріха VIII Мор був однією з найбільш наближених до нового монарха осіб. Це дало йому змогу в 1529 р. посісти посаду лорда-канцлера, фактично другу в державній ієрархії. Та вже в 1532 р. він пішов у відставку на знак незгоди зі створенням англіканської церкви та розриву Генріха VIII з Римом. За відмову проголосити присягу вірності спадкоємцям короля та його чергової дружини Анни Болейн (заради одруження з якою Генріх VIII порвав стосунки з Папою Римським) Томаса Мора було ув’язнено та 6 липня 1535 р. страчено. У XX ст. за вірність католицькій вірі Томас Мор був канонізований, тобто проголошений святим.

Головна філософська праця Томаса Мора — «Золота книга така ж корисна, як і кумедна, про найкращу побудову держави та про новий острів Утопія». Сам термін «утопія» (у буквальному перекладі це «місце, якого немає»), що дав назву відповідному літературно- філософському напряму, є творчою знахідкою Мора. Саме на острові Утопія побудована, говорячи терміном автора першого утопічного проекту в європейській історії Платона, «ідеальна держава», порядки якої протиставлені реаліям тогочасної Англії. В Утопії відсутня приватна власність та гроші, обов’язковою є шестигодинна фізична праця, немає експлуатації, а виробництво має суспільний характер. Хоча Утопією керує король, усі посади в державі є вибірними, а жінки мають рівні права з чоловіками. Мешканці Утопії можуть сповідувати будь-яку релігію, заборонений лише атеїзм. Отже, Томаса Мора можна вважати засновником утопічного соціалізму, який уперше виклав основи цього вчення.

Драматичною була й біографія іншого представника утопічно- соціалістичного напряму філософії Відродження Томмазо Кам- панелли. В 1598 р. за звинуваченнями в чаклунстві його було заарештовано інквізицією та ув’язнено на 27 років. Головна його праця — «Місто Сонця» — була написана італійською мовою в 1602 p., латиною в 1613—1614 pp., а видана в 1622 р. Населення цієї ідеальної держави «веде філософське життя за умов комунізму». Радикалізм поглядів Кампанелли доходить до того, що він прагне ліквідувати сім’ю як базову соціальну структуру. У місті Сонця панує суспільна власність, а спільне володіння всім є підґрунтям ліквідації будь-який пороків. Містом керує первосвяще- ник-метафізик, якого обирають з-поміж найбільш розумних та освічених громадян. Йому допомагає тріумвірат сили, мудрості та любові — рада трьох підлеглих метафізику керівників, які вирішують найважливіші державні справи. Синтез емпіричного, раціоналістичного та містичного напряму сучасної йому філософії— характерна риса філософського стилю Томмазо Кампанелли.

Розвиток натурфілософських учень в епоху Відродження

Натурфілософія — це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Тим самим вирішуються суто філософські питання щодо будови світу та місця в ньому людини. Термін «натурфілософія» вперше використав давньоримський філософ Сенека. Специфіка ренесансного світовідчуття сприяла розвитку натурфілософських учень, які стали одним з провідних філософських напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії. Серед представників натурфілософського напряму — геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені Микола Копернік і Галілео Галілей, одна з найгероїчніших постатей в історії світової філософії Джордано Бруно та ін.

Митець, дослідник, винахідник, мислитель Леонардо да Вінчі (1452—1519) — один з головних представників високого Відродження та чи не найуніверсальніша постать європейської історії. Але передусім він — геніальний митець. Як підкреслює О. Лосев, «малюнки — це єдині з творів, де Леонардо спромігся досягти повного втілення власних задумів». Тож не дивно, що філософські твори Леонардо (які були надруковані вже після його смерті) отримали назву «Трактат про живопис». Намагаючись створити новий метод пізнання, в основі якого лежать досвід і практика, Леонардо да Вінчі спирався на два примати: примат людини та примат природи. Краса та гармонія — ось ті якості, які дають людині змогу відкрити світ як задум Бога-Творця (а в інтерпретації Леонардо, швидше, Бога-Митця). Людина, за Леонардо, наділена свободою волевиявлення, тобто здатністю власноруч обирати долю між ангельським та тваринним існуванням.

Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника революційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польського вченого Миколи Коперніка (1473—1543). Головна та ледь не єдина праця Коперніка «Про обертання небесних сфер» була надрукована напередодні смерті вченого в 1543 р. Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню людської думки від церковних впливів. Натурфілософські ідеї Коперніка продовжував розвивати італійський вчений Галілео Галілей (1564—1642). Він обстоював геліоцентричну систему Всесвіту, за що був засуджений судом інквізиції та був змушений публічно відмовитися від власних переконань (згідно з легендою він пошепки промовив при цьому: «А все ж таки вона обертається!»). До речі, у 1992 р. папа Іван Павло II визнав ці дії інквізиції помилковими. Філософські підходи Галілео Галілея найбільш повно були сформульовані в одному з його висловлювань: «Святе Письмо та природа — обидва походять від Божественного Слова, перше як повеління Святого Духа, друге як виконання Божественних настанов».

Однією з найгероїчніших постатей в історії світової філософії є представник натурфілософського напряму Джордано Бруно (1548—1600), який, на відміну від Галілея, навіть перед обличчям смерті не відмовився від власних переконань (зокрема, геліоцентричної системи світу та вчення про множинність світів) і прийняв смерть на вогнищі, розпаленому за вироком інквізиції на площі Квітів у Римі. Бруно обстоював пантеїстичну картину світу, уважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Властиву філософії любов до мудрості Бруно тлумачив як інтелектуальну еротику, завдяки якій людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Всесвіту та самої себе. Для філософських поглядів Джордано Бруно характерні також містичні елементи.

Яскравим представником містично забарвленого напряму натурфілософії епохи Відродження є німецький мислитель, алхімік і лікар Теофраст Бомбаст фон Гогенхайм, більш відомий як Па- рацельс (1493—1541). Парацельс уважав людину мікрокосмосом, який повністю відображає Всесвіт, макрокосмос («небо над нами та небо в нас є єдиним небом»). Шукаючи «філософський камінь» -— магічну субстанцію, що «лікує» всі інші субстанції, перетворюючи їх на золото, Парацельс зробив багато відкриттів, які було використано в подальшому науковому розвитку. Зокрема, відомим афоризмом стала його теза про те, що «Усе — отрута, усе — ліки, усе визначає доза».

Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені знання, а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіччя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхливий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме світоглядну основу Нового часу.

<< | >>
Источник: В. X. Арутюнов, С. В. Бондар, Ю. М. Вільчинський та ін.. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ. — 312 с.. 2008

Еще по теме Філософія Відродження — головні напрями:

  1. ПЕРЕДМОВА
  2. ВСТУП
  3. 2 і Предмет дисципліни «Філософія»
  4. Модуль 1
  5. Модуль 2
  6. Логічні основи доведення й спростування
  7. Тема 2 Філософія Стародавнього Світу: Індія, Китай, Греція, Рим (4 год.)
  8. Тема 4 Філософія Відродження та Реформації (2 год.)
  9. Тема 5 Філософія Нового часу та доби Просвітництва (2 год.)
  10. ПОТОЧНИЙ КОНТРОЛЬ ЗНАНЬ
  11. Предмет і функції філософії
  12. Схоластична філософія
  13. ТЕМА 5 ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ ТА РЕФОРМАЦІЇ (2 год.
  14. Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження
  15. Філософія Відродження — головні напрями
  16. Філософські вчення епохи Реформації