<<
>>

Класичний період української філософії

У XVIII ст. в Україні продовжувався розвиток етико-гу- маністичного спрямування української філософії, який був репрезентований творчістю Григорія Савича Сковороди (1722—1794) — геніального українського філософа, з іменем якого пов’язують початок класичного періоду української філософії.

Головну освіту філософ здобув у Києво-Могилянській академії, де розпочав навчання в 1733 р. і навчався з невеликими перервами до 1753 р. Головними творами, які репрезентують філософські погляди Григорія Савича Сковороди, були «Басня Езопова», «Розмова п’яти подорожуючих про істинне щастя в житті», «Дружня розмова про духовний світ», «Потоп зміїний» та ін. (за життя ніколи не видавалися й розповсюджувалися в рукописах).

Основоположною ідеєю (філософським кредо) Сковороди став винайдений ним закон елімінації важких справ — «те, що потрібно — не важко, а те, що важко, — не потрібно». Цей закон є прикладом пошуку засадових принципів філософії, що можуть привести людину до щастя (найвищого блаженства). Розвиток практичної філософії став головною метою філософствування Сковороди.

На філософському дискурсі мислителя позначилися просвітницькі цінності тогочасного суспільства. Основним предметом його інтересу були релігія та мораль. Релігію й Бога Григорій Сковорода аналізував з пантеїстичних позицій. Матерію він трактував як вічну й безмежну природу, що в своєму саморозвитку керується власними законами. Філософ уважав, що природа й Бог тотожні. Бог є першою умовою (першопричиною) дійсності, формою, яка організує матерію та появу людини в матеріальному світі. Він є всюди, але побачити його неможливо, бо він — невидима натура.

Одна з перших моделей світобудови (картини світу) філософа Сковороди містить його концепцію «двох натур», згідно з якою весь світ, що оточує людину, має «дві натури» — зовнішню, видиму (матеріальну) й внутрішню, невидиму (Бог). Натури перебувають у певному взаємозв’язку, взаємозалежності, що впливає на розвиток світу загалом.

Такий підхід Григорія Сковороди до пояснення світу ще не є діалектичним методом, але вже є спробою зрозуміти розвиток світу (природи) без Бога.

Одночасно з теорією «двох натур» Сковорода розробляв теорію «трьох світів». Остання мала дати відповідь на питання про сутність предметів та явищ світу. Згідно з нею вся дійсність поділяється на «три світи» — «макрокосм» (природа), «мікрокосм» (людина) й «світ символів» (Біблія). Кожний з цих світів водночас складається з «двох натур» — видимої та невидимої, внутрішньої (духовної, Божої) та зовнішньої («тварної», «сотворенної», матеріальної).

Оригінальним ученням про людину стає ідея про існування мікрокосму (малого світу й власне людини). Малий світ також має «дві натури» — невидиму й видиму, духовну та тілесну. Справжня людина народжується тоді, коли знаходить у собі «невидиме» (духовне), а отже, Бога. Таким чином, пізнання людиною самої себе є пізнанням Бога. Г. С. Сковорода робить практичний висновок: служіння людини Богу є водночас і любов’ю до самої себе.

Як зазначалося, між богопізнанням і самопізнанням стоїть знак рівноваги. Через самопізнання людина пізнає Бога, а отже, світ і природу. У цьому — основна ідея антропологізму Григорія Сковороди. Головним інструментом пізнання істини життя стає серце. Почуття, які містяться в серці, стають критерієм істини. На основі вчення про служіння самій собі й любові людини до самої себе філософ розробляв нову релігію — «релігію доброчинності й любові».

Григорій Сковорода критикував офіційні релігійні доктрини, пропагував учення Миколи Коперніка. Він заперечував позитивний зміст Біблії (її зовнішню натуру), кваліфікував її предметну знакову форму як непотрібну нісенітницю, брехню, уважав, що сам текст Біблії без спеціального тлумачення не є шляхом до істини (Бога). Трактування символів Біблії (для отримання практичного знання) такі: сонце — це істина, кільце змій — це вічність, якір — утвердження, лелека — шанування Бога, зерно — думка тощо.

Серцевиною філософії Сковороди є його етика як шлях людини до щастя, розуміння добра та зла, сенсу людського існування.

Філософ уважав, що людина може досягнути щастя або самостійно, або за допомогою інших людей. Але в будь-якому разі головною умовою його досягнення стає відповідність до потреб внутрішньої натури, виявом чого є спорідненість («сродність») праці. Інакше кажучи, людина повинна узгодити душевні бажання з можливістю їх реалізації в об’єктивній дійсності.

Суспільна гармонія, за Сковородою, можлива лише в тому суспільстві, в якому створено умови для сродної праці, й навпаки, суспільство, яке цьому не сприяє, є суспільством дисгармонії й зла, де не може бути реалізоване просте людське щастя. Тож не дивно, що мислитель уважав головною наукою в суспільстві й про суспільство науку про людину та її щастя.

Висуваючи ідею сродної праці, Григорій Савич Сковорода одним з перших в європейській культурі сформулював геніальну здогадку про абсурдність декларування ідей рівності, протиставляючи їм ідею «нерівної рівності» («неоднакова для всіх рівність»). Він незрідка говорив про те, що висловлюватися про рівну рівність це те саме, що говорити дурниці.

Отже, Г. С. Сковорода був засновником української класичної філософії з її характерними особливостями, що розвивали попередні філософські ідеї X— XVI ст. в Україні (антеїзм, кордоцент- ризм, екзистенційність).

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Україна стала на шлях подолання залишків феодального суспільства та формування нових капіталістичних відносин. Цей період віддзеркалювала філософська думка, що отримала назву університетська філософія. Характерною для неї була подальша розробка релігійної філософії таким філософом, як Йоганн Баптист Шад (1758—1834), який викладав у Харковському університеті й пропагував широку панораму світоглядних філософських знань (ідеї Фіхте), сприяв виникненню самостійних науково-філософських шкіл — історичної, натурфілософської та ін. Найбільш прихильно в Україні були зустрінуті ідеї Фрідріха Шеллінга, який найближче стояв до представників романтичної опозиції класичному німецькому ідеалізму.

Пропагандистом його ідей в Україні був Данило Кавунник-Вел- ланський.

Неабияке значення мали також ідеї природничо-наукового матеріалізму, репрезентовані М. П. Любовським, П. Д. Лодієм, О. О. Козловим.

Візитною карткою цього періоду став філософський романтизм, представлений Кирило-Мефодіївським братством, характерною особливістю якого було використання в формах пізнання навколишнього світу специфіки духовної культури українського народу. Очолювали братство Микола Костомаров (1817—1885), Пантелеймон Куліш (1819—1897), які репрезентували ліберально- поміркований напрям (ґрунтувалися на визнанні релігії та ідеалізму, їх спорідненості з основними догмами християнської ідеології). Члени братства захищали ідеї провіденціалізму, месіанства та «християнського соціалізму». Тарас Шевченко, Микола Гулак, Іван Посяда, Олександр Навроцький репрезентували революційно-демократичне крило братства й керувались ідеями матеріалізму, антиклерікалізму, а в своїх соціологічних ідеях виходили з визнання вирішальної ролі народних мас в історичному процесі, необхідності революційної боротьби трудящих, побудови суспільства без експлуатації та гноблення. Головним завданням Кирило- Мефодіївського братства було створення національно-етичної культури, розвиток самосвідомості українського народу. На прикладі Кирило-Мефодіївського братства ми бачимо, що в українській філософській думці формувалися дві протилежні парадигми: перша мала в своїй основі ідеалістичні способи світобачення, світорозуміння й світосприйняття, а друга — матеріалістичні. При цьому матеріалістичне вчення (у першій половині XIX ст.), яке поширювалося насамперед через російську філософську культуру, було сумішшю матеріалістичних (вульгарно-матеріалістичних і вульгарно-соціологічних) уявлень, незрідка нігілістичних, з тенденцією до ще більшої вульгаризації на кшталт зведення психологічних процесів до фізіологічних. Надалі певного розвитку набули ідеї вульгарно-матеріалістичного розуміння сутності філософії. Різко критичну позицію до такого деструктивного процесу в філософії посів Памфіл Юркевич.

Памфіл Данилович Юркевич (1827—1874) — один з найвизначніших українських філософів XIX ст., представник Київської філософсько-богословської школи. В основі філософії Юркевича була ідея про необхідність розуміння сутності людини через людський дух (ядром якого стає людське серце). Учення про серце, або іншими словами «філософія серця», набуває в мислителя філософського практичного значення. Він уважав, що серце, крім того що є центром духовності особи, є джерелом як діяльності, так і конкретного вчинку. Результати розуміння зовнішнього світу отримують перевірку на істинність і можливість подальшого практичного використання в мить проходження їх через серце. Крім того, з серцем пов’язана свобода волевиявлення. Вільне серце є необхідною умовою адекватного розуміння довколишнього світу і його наступним осмисленням на рівні думки. Філософ уважає, що моральний розвиток людства розпочинається з певного почуття в серці до інших людей (людських істот), які можуть принести в міжлюдські відносини любов, дружбу й співчуття. Таким чином, любов, дружба, співчуття стають загальнолюдським фундаментом, на якому людство може отримати гідне існування та щастя.

Не менш цікавими були роздуми П. Юркевича на теми релігії та Бога. Він сприймав Бога як конкретну реальність надприродного світу й пропонував сприймати світ як своєрідну ієрархію, очолювану Богом, під яким існує сфера об’єктивного світу (сфера природи). Істинне знання про світ Бога для людини неможливе. Вона лише може наблизитися до істини за допомогою трьох пізнавальних зусиль (методів): 1) шляхом сердечного почуття; 2) шляхом доброчинної філософії; 3) шляхом містичного споглядання (спіритичного світобачення). Найбільшого значення П. Юркевич надавав релігійній містиці, яка, на його погляд, ніби синтезувала всі інші шляхи пізнання буття світу.

У подоланні суперечностей матеріального світу (суспільства) П. Юркевич пропонував використовувати принципи християнської моралі. На практиці це означало відмову від активної боротьби зі злом.

Він уважав, що умовою християнського співжиття є мир з ближнім, мир людини із самою собою, а тому боротьба зі злом розпочинається в самій собі (а не в зовнішньому світі) з морального самовдосконалення, уміння прислухатися до свого сумління.

У другій половині XIX ст. коло філософської проблематики значно розширилося. Насамперед на філософську думку України кардинально вплинули ідеї революційних соціал-демократів, значного поширення набувають натуралістично-позитивістські вчення, представлені ідеями анархічного суспільства М. Драгоманова, творчістю С. Подолинського, О. Потебні. Центральною ідеєю філософських поглядів Михайла Драгоманова (1841—1895) та його послідовників була ідея реалізації в соціальній практиці ідеалів лібералізму та соціалізму. На його погляд, побудова нового суспільного ладу мала бути на основі добровільних організацій, очолюваних гармонійно розвинутими особистостями (анархічне суспільство). М. Драгоманов уважав себе послідовником О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона, він був мислителем позитивістсько- натуралістичного плану.

Філософське значення теоретичної спадщини («філософія мови») Олександра Потебні (1835—1891) полягає в тому, що він кардинально розвинув ідею про те, що початком і підставою духовного життя народу є мова, яка зумовлює існування й сприяє відтворенню певної етносоціальної спільноти. У Потебні важливим був не лише психолінгвістичний, а й культурологічний, тобто аксіологічний вимір інтерпретації відношення мова — мислення. Відношення «мова — культура» є для нього системоутворюючим. Складовими філософської парадигми О. Потебні є символічні узагальнення (закони й концепти лінгвістичної теорії); філософські елементи, що зумовлюють спосіб світобачення і його онтологію; ціннісні (аксіологічні) установки, що вплинули на вибір напрямів дослідження, й урешті-решт, «загальноприйнятні взірці», тобто схеми розв’язання конкретних проблем, що й забезпечує існування наукової традиції.

О. Потебня засуджував ідеал слов’янофілів, який використовувався як чинник денаціоналізації слов’янських племен росіянами. Дослідник акцентував увагу на традиціях росіян розвивати свою національну культуру за рахунок інших. Позиції надмірної русифікації (за ширмою слов ’янофільських ідей) О. Потебня протиставив право народу на самостійне існування та розвиток (як право національних культур).

У межах натуралістично-позитивістських і соціалістичних ідей формує свою позицію інший український мислитель, критик деяких моментів марксизму та анархічного суспільства Драгома- нова І. Франко, а також представник українських революційних демократів Леся Українка.

Іван Якович Франко (1856—1916) — поет, драматург, учений, філософ, політик (представник соціал-демократичного вільнодумства). В основі філософських поглядів І. Франка лежать натур- позитивістські ідеї, що були характерними для Австрійської (Віденської) філософської школи кінця XIX — початку XX ст. Одна з головних філософських проблем, яка цікавила І. Франка, була проблема сутності людини, її місця та ролі у суспільному прогресі. Іван Франко висловив думку, що найбільшою цінністю на Землі, яка варта уваги філософа, є людина, але не людина взагалі, а конкретна особа — «правдивий живий чоловік», який через осмислення свого трагічного буття виростає до необхідності духовного прориву в просторі та часі.

Як уважає І. Франко, «правдивий живий чоловік» — це людина, яка, завдячуючи своїй активності, стає носієм нового духу («дух, що тіло рве до бою»). Новий дух — це потреба подолання в собі рабської покори, необхідності розвитку природних властивостей жити в любові та справедливості до інших людей, реалізації в суспільному житті принципів самопожертви з метою прискорення приходу щасливого майбутнього. Носій нового духу — це революціонер, «каменяр», який будує соціалістичне суспільство. Вищим ідеалом людського існування І. Франко вважає революційну непримиренну боротьбу за людське щастя й свободу людини. Свобода, гуманізм, солідарність з іншими людьми праці, на думку І. Франка, є конкретними показниками морально-політичного прогресу людської цивілізації.

Отже, філософія І. Франка в своїй основі мала натурпозитивіст- ські й соціалістичні ідеї. Головною філософською проблемою для нього стає проблема подолання експлуатації людини людиною та відновлення справжньої людської сутності. Вирішенню цієї проблеми повинні сприяти етизація політичної боротьби, відновлення свободи людського існування через єдність і любов до інших людей. Практична філософія І. Франка дає орієнтири безкорисної любові не лише до окремої людини, а й до своєї Батьківщини, людства загалом.

<< | >>
Источник: В. X. Арутюнов, С. В. Бондар, Ю. М. Вільчинський та ін.. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ. — 312 с.. 2008

Еще по теме Класичний період української філософії:

  1. 12.13. Тлумачення Генерального Секретаріату Ill Універсалу Української Центральної Ради (12 листопада 1917 р.)
  2. 12.16. Маніфест Раднаркому радянської Росії до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради (S грудня 1917 р.)
  3. 12.25. Мирний договір між Українською Народною Республікою з одної, а Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони (9 лютого 1918 р.)
  4. 12.29. Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) (29 квітня 1918 р.)
  5. 12.36. Декларація Української Директорії' (1918 р.)
  6. 12.37. Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові (18 жовтня 1918 р.)
  7. 12.40. Передвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю 1.
  8. 13.6. Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки, ухвалена Президією III Всеукраїнського З'їзду Рад (14 березня 1919 р.)
  9. 13.17. Нотифікація Уряду Української РСР про зовнішні зносини республіки, вручена Народним Комісаріатом Закордонних Справ УСРР іноземним представникам у Москві (23 липня 1923 р.)
  10. 13.27. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки (1937 р.)
  11. РОЗДІЛ VIII. Бюджет Української радянської соціалістичної республіки
  12. 14.9. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» (1 серпня 1923 р.)
  13. 1S.1. Маніфест делегації Української Національної Ради в Чернівцях до населення Буковини 1 (S листопада 1918 р.)
  14. IS.II. Маніфест Центральної Української Народної Ради з приводу початку угорської окупації' частини Закарпаття та перенесення столиці Підкарпатської Держави до м. Хуст (10 листопада 1938 р.)
  15. 16.12. Закон про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії в склад Української Радянської Соціалістичної Республіки (2 серпня 1940 р.)
  16. 16.28. Закон Української РСР «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР» (4 березня 1944 р.)
  17. ГЛАВА 12 Верховна Рада Української РСР
  18. 17.14. Постанова колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» 148(29 червня 1983 р.)