<<
>>

Конспективний виклад теми Проблема людини й особистості в філософії

Проблему людини в філософії вивчає спеціальна дисципліна — філософська антропологія — учення про природу та сутність людини. Терміном «філософська антропологія» для виокремлення розділу філософії одним з перших послугувався І.

Кант. Вирішуючи проблеми людини на основі знань, акумульованих у різних науках про людину, філософська антропологія стала актуальною в XX ст. Вивчаючи проблему людини, філософська антропологія обґрунтовує проблему природи (сутності) людини, її походження, індивіда, індивідуальності, особистості, діяльність як сутність людського існування, соціальні норми як вимоги до особистості, життєву позицію, чим створює оптимальну стратегію виховання та вдосконалення людини.

В історії філософії є безліч підходів до вирішення проблеми природи й сутності людини. Антична філософська думка сприймала людину як частину космосу, як мікрокосмос, який у своїх людських проявах підкорявся найвищій цінності — долі. У системі християнського світогляду людина була істотою, в якій неподільно існували дві іпостасі — дух і тіло, якісно відмінні одна від одної (як щось високе й низьке), як істота, що посідає проміжне становище між ангелами й тваринами (Ф. Аквінський). З погляду християнства плоть людини — це низка гріховних прагнень і бажань, породжених впливом на неї диявола. Тому християнин прагне звільнитися від диявольських кайданів шляхом здобуття божественної істини. Християнство замість розуму висунуло головну ознаку людяності — любов у серці, але не так любов людини до людини, як любов людини до Бога. Християнська свідомість відкидає думку про скороминущість людського буття: віра в безсмертя душі покликана дати людям надію на вічне щасливе життя.

Представники філософії Нового часу намагалися знайти в людині її духовну сутність, звільняючись від ідеологічної залежності з боку християнства. Природознавство значно просунулось у вивченні біологічної природи людини, але найбільшою цінністю у пізнанні людини стало визнання автономності людського розуму, здатного пізнати власну сутність.

Ідеалістична філософія XIX— XXст. гіпертрофовано сприймала духовне в людині. Вона перебільшувала значення в людині раціонального, або ірраціонального.

Марксизм поставив людину в центр філософського знання, заклавши основні принципи діалектико-матеріалістичного розуміння людини. Марксизм звернув увагу на те, що людське самопізнання — це безкінечний процес, а прояви сутності людини багатогранні: людина думає, радіє, ненавидить, любить, страждає, постійно чогось жадає, досягає бажаного й, не задовольняючись цим, прагне до нової мети, ідеалів тощо. Визначаючи сутність людини, діалектико-матеріалістична філософія звернула увагу на те, що людина — розумна істота, яка є суб ’єктом праці (практики), суспільних відносин і спілкування. Праця (головний різновид діяльності) є визначальною умовою становлення й розвитку людини. Працюючи, людина створює світ матеріальної та духовної культури, який твориться нею так само, як і культура формує особистість.

А згідно з екзистенціалізмом, людина живе в чужому для неї світі. Її буття ірраціональне, його не можна осягнути розумом.

Сенс життя людини — абсолютна свобода, в іншому випадку — містичне спілкування з Богом або вузьким колом «духовної аристократії», або у відповідній організації приватного життя. Людина, згідно з фрейдизмом, — це машина, яка рухається завдяки постійному розвитку і трансформації сексуальної енергії (лібідо).

У XX ст. проблема людини стала домінуючою майже в усіх філософських напрямах. Залежно від того, як вирішувалося питання про співвідношення в людині природного, соціального чи духовного, їх умовно поділяють на три групи. 1.

Біологізаторські концепції, до яких належать такі, згідно з якими людина є природною істотою, життя якої зумовлене переважно біологічними законами. 2.

Соціологічні концепції, які ігнорують природно-біологічні чинники людського існування, сприймають їх лише як біологічні передумови соціального життя, що не впливають на розвиток людської свідомості, поведінку, інтелект, творчість людини, духовні цінності тощо.

3.

Духовні (спіритуалістичні) концепції об’єднують погляди, згідно з якими в основі сутності людини лежить її духовний внутрішній світ (пошук істини, прагнення зробити моральний вибір, переживання прекрасного, творчість, свобода, глибинне самовизнання), домінування первинного «Я» як духовної підвалини особистості.

Спільною вадою цих концепцій є абсолютизація або біологічної, або соціальної, або духовної сутності людини, що призводить до її розриву. Неможливо зрозуміти сутність людини, аналізуючи її як автономний організм, відірваний від природи, суспільства й духу. З погляду сучасної філософії людина, є істотою, яка діалектично синтезує в собі біологічне, психологічне та соціально-інформативне.

Питання про походження людини виявилося не менш складним і суперечливим (гостро дискусійним). Найчастіше виокремлюють три групи гіпотез про походження людини: 1) релігійна (теологічна) — виходить з того, що людина створена Богом; 2)

космічна — містить ідею про те, що життя, а разом з ним і людина, занесені на Землю з космосу (Всесвіту); 3) еволюційна гіпотеза стверджує, що людина з’явилась у результаті складного, довготривалого еволюційного процесу (адаптації вищих тварин до навколишнього середовища та природного добору).

Сучасна філософська антропологія виходить з того, що людина як біологічна істота є частиною природи з унікальним набором успадкованих нею генів, які посилюються в процесі її індивідуального розвитку. Порівняно з іншими формами життя (тваринним світом) людина суттєво виділяється здатністю прямоходіння, якісною відмінністю кисті руки як головного органу, що сприяє практичному перетворенню навколишнього світу, збільшеним об’ємом мозку та розвинутою асиметрією його півкуль тощо. Біологічно визначаються тривалість життя людини, вікові характеристики, стосунки між чоловіком і жінкою тощо, але все це зазнає впливу соціальних чинників.

Соціальне виникає з біологічного, яке створює для нього історичні природні передумови. Соціально зумовлена й психічна сфера людини: її внутрішній духовний світ, свідомі та несвідомі процеси, воля, пам’ять, характер, темперамент, фантазія.

Соціальна зумовленість сутності людини висуває перед суспільством завдання створення умов, що сприяють її всебічному розвитку (духовному, моральному, естетичному й фізичному), її прогресивному самовдосконаленню.

У кожній людині є матеріальна та духовно-інформаційна енергія. Остання є результатом духовних процесів і внутрішніх почуттів людини: щастя, радості, горя, любові, ненависті, зла, добра тощо, які впливають на її діяльність і вчинки. Поряд з енергіями та процесами є однойменні поля. Біологічне (матеріальне) та духовно-інформаційне поля створюють єдине енергетичне поле людини. Зникнення одного поля людини спричиняє зміну інших. Наприклад, коли людина вмирає, то зникнення одного різновиду поля призводить до зміни інших — зникають духовні процеси й духовна енергія в мозку, а отже, й духовне поле. Це дає привід віруючим людям стверджувати, що душа залишає тіло людини. При цьому душа сприймається як складний духовно-інформаційний процес, що створює відповідне поле, носієм якого є духовна енергія людини.

Отже, людина є найвищою сходинкою в розвитку живих організмів на Землі, суб’єктом праці, соціальної форми життя, спілкування та свідомості. Людина— це жива істота, яка має певні потреби та інтереси, що задовольняються в процесі матеріального й духовного виробництва на основі спілкування та активного перетворення навколишнього світу й самої себе.

<< | >>
Источник: В. X. Арутюнов, С. В. Бондар, Ю. М. Вільчинський та ін.. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ. — 312 с.. 2008

Еще по теме Конспективний виклад теми Проблема людини й особистості в філософії:

  1. Конспективний виклад теми Філософські уявлення епохи знайшли своє відображення також у невербальних джерелах — архітектурі й живопису Софійського собору
  2. Конспективний виклад теми Проблема людини й особистості в філософії