<<
>>

Особливості філософії Нового часу та її загальна спрямованість

Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи й щастя.

Іншою особливістю розвитку філософії Нового часу було те, що в цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (від грец. «досвід») проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях немає нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання. Раціоналізм (від лат. rationalis — розум) наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.

У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил зумовив значний прогрес механіки, математики, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу в його конкретності.

Цей спосіб мислення сприяв розквіту конкретних наук, нагромадженню емпіричного матеріалу. Матеріалізм XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була ознака тогочасної філософії.

Раціоналізм та емпіризм в теорії пізнання Нового часу

Френсіс Бекон (1561—1626)— родоначальник нової форми англійського матеріалізму та всієї тогочасної експериментальної науки. Саме він сформулював поняття матерії, що перебуває в русі, під яким він розумів активну внутрішню силу й назвав дев’ятнадцять різновидів руху. Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму, глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання. Бекон визначив систему «ідолів»2, тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини. Бекон називав їх «ідолами», або «привидами» (примарами), і виокремив чотири групи таких ідолів: 1) «привиди роду», пов’язані з недосконалістю самого людського розуму; 2) «привиди печери» — спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (вади) розуму індивідів; 3) «привиди площі» — породжуються спілкуванням людей, процес якого нав’язує індивідам ті чи ті помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення; 4) «привиди театру» — породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції.

Бекон виступив як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснював за допомогою трьох шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини із самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар на дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Бекон не заперечував існування Бога. У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток тогочасних торгово- промислових прошарків суспільства.

Рене Декарт (1596—1650) — видатний французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. В історії Нової філософії Декарт перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості та матерії, душі й тіла. Атрибутом духовної субстанції вчений уважав мислення, а матеріальної — протяжність. Людину він розглядав як механічне поєднання цих двох субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт увів третю субстанцію — Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання довколишнього світу.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію1, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань- принципів, які вічно та апріорно існують у розумі. Сутність свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про висхідний пункт наукового пізнання — визначення принципів, або начал. У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші й робити це доти, поки речі не стануть ясними та очевидними. Третє правило вимагає дотримуватися певного порядку мислення, який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово доходити до складніших і важчих. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність і ретельність дедуктивного виведення й вимагає повного переліку, докладного огляду всіх ланок.

Декарт розробляв учення «вроджених ідей», які, на його думку, приховані в глибині інтелекту й можуть бути усвідомлені лише інтуїтивно. До «вроджених ідей» Декарт відносить ідею Бога, аксіоми математики та інші ідеї.

Значний вклад у подолання дуалізму Декарта зробив Бенедикт Спіноза (1632—1667). Згідно з поглядом Спінози, світ — скінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. «сутність», «основа»), яку він ще називає Богом. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе й має безліч властивостей.

Вона вічна та незмінна, їй властиве самозбереження. Субстанції, за Спінозою, притаманні дві універсальні й невід’ємні характеристики (атрибути) — протяжність і мислення. Протяжність розкривається в нескінченності «модусів» — індивідуальних конкретних речах та явищах. Людина є одним з багатьох «модусів» природи, в якому втілюється мислення. За Спінозою, людина та інші «модуси» — речі, хоча й не однаковою мірою, однак усі одухотворені. Проголошуючи мислення атрибутом субстанції та долаючи дуалістичну «прірву» між мисленням і природою, Спіноза утверджував раціоналістичну тезу про збіг структури світу зі структурою розуму. Він відверто проголошував, що порядок і зв’язок ідей ті ж самі, що й порядок і зв’язок речей. Поняття «субстанція» Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало неабияку роль у подальшому розвитку як філософського, так і наукового знання.

Велике значення мало вчення пантеїзму Б. Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього випливає, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму (учення, яке допускає наявність мислення в усій матерії, зокрема й неживої). Таку ідеалістичну позицію дотримують й зараз обстоюють деякі дослідники природи, зокрема французький палеонтолог і філософ Тейяр де ІІІарден.

Видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632— 1704) зробив спробу поглибити й далі конкретизувати емпіричну методологію. Основна заслуга Локка в історії філософії полягає в тому, що він розробив сенсуалістичний світогляд, тобто обґрунтував учення про чуттєве походження знання й дав на цій основі критику теорії «вроджених ідей» Декарта. Локк довів, що досвід складається з відчуттів і тим самим обґрунтував сенсуалістичні напрями в теорії пізнання.

Локк доводив, що знання та ідеї людей не вроджені, а набуті й мають своїм джерелом зовнішній світ. Душа людини від природи є «чистою дошкою» (tabula rasa), на якій «чуттєвий досвід малює свої візерунки»3.

Усе, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, виховання і освіти. Процес пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда й поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід (джерело відчуттів), і внутрішній (самодіяльність душі). Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній — рефлексивного пізнання діяльності душі.

Гносеологічні погляди Локка знайшли вияв у його концепції первинних і вторинних якостей. Локк заперечує якісну різноманітність матерії й вважає, що речам властиві лише кількісні особливості: величина, фігура, непроникність, тепло, холод, рух — первинні якості, які не відривні від матерії. Саме вони породжують зовнішній досвід, впливаючи на органи відчуття. Але речі мають інші якості: колір, смак, запах, звук — вторинні якості, вони суб’єктивні й не відбивають властивостей самих речей, а створюються в людській свідомості на основі сполучень первинних якостей. Поділ усіх якостей на первинні та вторинні був характерний для філософії Нового часу й відображав рівень розвитку тогочасної науки.

До когорти англійських філософів Нового часу належить також Томас Гоббс (1588—1679) — представник матеріалізму й номіналізму. Він уважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття — це лише назви речей. Тому будь-яке знання має своїм джерелом досвід, він є двох типів: перший як результат сприйняття, другий як знання про назви речей. Джерелом другого досвіду є розум. На перший план Гоббс висував механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворювалася в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ — це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина — це машина з природними властивостями, держава — це «Левіафан» — чудовисько, яке керує людськими долями, свобода — це передусім відсутність опору, а не «сутнісна сила».

Філософія Гоббса — типовий приклад тлумачення людини як частини природи, функції якої зводяться до найпростішої (механічної) форми руху, а закони розуму як природної властивості людини — до законів математики.

Людське мистецтво йде ще далі, імітуючи розумне й найдосконаліше творіння природи — людину. Т. Гоббс був змушений визнати, що людина є не просто природним тілом, тотожним усім іншим тілам природи, а й моральною та духовною істотою.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) — великий математик і логік, який обстоював множинність субстанцій, що складаються із сукупності животворних атомів-монад. Лейбніц вважав, що всі монади рухомі й взаємопов’язані, він розрізняв три види атомів-монад (залежно від їх досконалості, запрограмованої Богом): 1) найнижчі, що характеризуються «перцепцією», тобто пасивною здатністю до сприйняття. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення. Живі, тіла містять монади-душі; 3) монади-духи, які характеризуються найвищим ступенем розвитку, мають свідомість, «апперцепцію», здатність до міркування та рефлексії. Людина — це поєднання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, апперцеп- ціям, рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяльності, прагне до вдосконалення й містить у собі своє минуле, сучасне й майбутнє.

Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому їх можна осягти лише розумом. Тіла ж, речі, які люди сприймають за допомогою чуттєвого досвіду, — це поєднання монад з матерією, що відрізняються залежно від того, з якими монадами поєднується матерія. Поєднання монад з матерією не є випадковим, це результат передбаченої Богом Гармонії. Лейбніц першим у філософії Нового часу зробив спробу поєднати неживу й живу природу, тілесне та духовне, минуле й майбутнє. У гносеології та методології пізнання Лейбніц намагався подолати суперечність між емпіризмом та раціоналізмом. Він наголошував, що не лише раціональне знання грунтується на логічних доведеннях, а й досвідне, емпіричне знання неможливе без застосування принципів розуму. Як і чимало інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей.

Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустріли великий опір з боку ідеалізму та релігії. У цей період почав розвиватись і посилився суб’єктивний ідеалізм. Найвідомішими виразниками суб’єктивного ідеалізму цього часу були англійські мислителі Берклі та Юм.

Джон Берклі (1684—1753) категорично відкидав існування матерії й стверджував, що речі існують тому, що вони сприймаються відчуттями. Єдиний смисл, який має слово «існувати», є «бути сприйманим», адже єдиним, з чим безпосередньо має справу людина, спілкуючись із світом речей, є ті чи інші зорові, слухові відчуття (червоне, кругле, дзвінке, холодне, тверде тощо) в певних комбінаціях і послідовностях. Позиція Берклі була суб’єктивно-ідеалістичною.

Подібну суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Девід Юм (1711—1776), але дещо інакше. Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і встановити, що лежить в основі речей — дух чи матерія. Гносеологічні основи агностицизму Юма — абсолютизація психічних явищ людини. Згідно з Юмом, наука зво- диться до спостереження та опису психічних фактів. Філософія Юма є не лише суб’єктивно-ідеалістичною, а й агностичною.

<< | >>
Источник: В. X. Арутюнов, С. В. Бондар, Ю. М. Вільчинський та ін.. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ. — 312 с.. 2008

Еще по теме Особливості філософії Нового часу та її загальна спрямованість:

  1. Примітки
  2. 3.2. Суспільні інтеграції: система і життєвий світ
  3. 3.3. Розвиток моральності до універсалістської етики
  4. 4.1. Дискурсивно-етична легітимація політичного ладу
  5. 5.2. Дискурсивна етика та екологія: нові вимоги до етики за умов екологічної кризи
  6. Карл-Отто Апель Екологічна криза як виклик дискурсивній етиці ? І. Попередні зауваження
  7. Модуль 1
  8. Тема 5 Філософія Нового часу та доби Просвітництва (2 год.)
  9. ПОТОЧНИЙ КОНТРОЛЬ ЗНАНЬ
  10. 6.2. ПІДСУМКОВИЙ КОНТРОЛЬ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ
  11. Філософія як різновид світогляду
  12. Філософія Стародавнього Китаю
  13. ТЕМА 6 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ТА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА (2 год.)
  14. Конспективний виклад теми Поняття європейської класичної філософії