География

Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник для викладачів економічних і географічних факультетів вузів, наукових працівників, аспірантів /М.М. Паламарчук, О. М. Паламарчук — К Знання 1998. — 416 с.
7.3. НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ
Сучасний національний та етнічний склад населення України — результат тривалого історичного процесу. Народи, шо населяють Україну, пройшли складний шлях формування й етнічного розвитку. Соціально-економічні умови, і насамперед розвиток продуктивних сил, — вирішальні чинники, шо визначили формування українського народу і сучасний етнічний склад населення держави.

Населення України багатонаціональне (табл. 5). Майже три чверті його становлять українці — один з численних народів Європи. Українці компактно заселяють майже всю територію країни (мал. 10). Найбільший відсоток їх у західних областях і лісостепових районах Правобережжя і

Мал. 10. Частка українців у загальній кількості населення України.

134

Тиб.піця

КІЛЬКІСТЬ І НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ (за переписом 1979 і 1989 рр.) Н,і]і]оіі,і.'іьі]ісгіі Кі.'іі.кісїь

ТИС. '[ 1,ІІ:С;1ЄІІІ[Я. О.ІОВІК Ві.к'огок ;іо

Н.1СС.ІЄ11 ІІ-'ЬОГО 1Н . 1479 ІЧЯ? 1^9 19ЯЧ Усе населення, 49609.3 51452,9 100 100 у тому числі:

українці 36489 37419.1 73,6 72.2 росіяни 10471.6 11355.6 21.1 22 2 євреї 632,6 486,3 1,3 0^9 білоруси 406.1 440,0 0.8 0.9 молдавани 293.6 324,5 0,6 0.6 болгари 238,2 233,8 0,5 0,5 поляки 258,3 219.2 0,5 0,4 угорці 164,4 163,1 0,3 0.3 румуни 121.8 134.8 0,2 0.3 греки 104,1 98.6 0,2 0,2 татари 83,9 86,9 0,2 0.2 вірмени 38,6 54.2 0.08 0,1 цигани 34,4 47,9 0,07 0.09 кримські татари 6.6 46.8 0,01 0.09 НІМЦІ 34.1 37.8 0,07 0,07 азербайджанці 17,2 37,0 0,03 0,07 гагаузи 29,4 32,0 0,06 0,06 грузини 16,3 23,5 0,03 0,05 чуваші 16.5 20,4 0.03 0,04 узбеки 9.9 20.3 0,02 0,04 мордва 16.5 19.3 0,03 0,04 литовці 9.6 11.3 0,02 0.02 казахи 7,2 10,5 0,01 0,02 чехи 10,6 9,1 0,02 0,02 корейці 6.1 8.7 0,01 0.02 удмурти 6,6 8,6 0.01 0.02 слонаки 8.7 8.0 0,02 0,02 башкири 5.4 7,4 0,01 0,01 латиші 7,2 7,1 0,01 0,01 інші 64,8 80.2 0,1 0,1

Лівобережжя. Найменший — у Луганській, Донецькій областях і Автономній Республіці Крим.

Багато українців проживає на територіях нових самостійних держав. шо утворилися після розпаду СРСР. Найбільше їх у Російській Федерації (4.4 мли чоловік), Казахстані (898 тис.), у Молдові (599 тис.) та Білорусі (290 тис. чоловік). Кількість українців та осіб українського походження в країнах далекого зарубіжжя у 1990 р. становила майже 4 млн. Найбільше їх проживає у США (1,2 млн чоловік), Канаді (1 млн), Аргентині (близько 220 тис.), Бразилії (155 тис.). Польщі (350—600 тис.), Румунії (250—280 тис.). Чехії й Словаччині (150 тис.). Франції (45 тис.), Англії

135

(майже ЗО тис.). Ансгралії (35 тис. чоловік). За океаном живуть в основному нащадки емігрантів, які виїхали із Західної України наприкінці XIX — початку XX ст. у зв'язку з безземеллям та національним гнобленням. Усього у світі налічується понад 47 млн українців.

7.3.1. Етнографічні групи українців, їх розселення

Культура, мова. звичаї та побут українського народу у своїй основі характеризуються спільними ознаками. Проте вони мають і певні етнографічні (локальні) особливості, що є результатом соціально-економічного та історичного розвитку окремих земель України, впливу природних і господарських умов та зв'язків з сусідніми народами.

Етнографічні особливості окремих територій України зародилися ще в сиву давнину, але найбільше вони проявилися за доби феодалізму, в початковий період формування української народності. На основі даних етнології. географії, історії, економіки в Україні розрізняють такі етнографічні райони: Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина, Полісся, Волинь, Прикарпаття, Закарпаття. У кожному з цих районів можна виділити підрайони, народна культура яких має свої специфічні риси і генетичні зв'язки. Цей поділ, хоч і визнавався офіційно, що підтверджують документи і літературні джерела, але певною мірою є умовним і не залишається незмінним. Точніше районування можливе під час всебічного вивчення історико-географічних та етнографічних особливостей територій.

Коротко схарактеризуємо перелічені етнографічні райони.

Наддніпрянщини (Наддніпрянська Україна, рідше — Придніпров'я) охоплює велику територію в середній течії Дніпра (сучасні Київська.

Черкаська, Дніпропетровська, східна частина Кіровоградської області, західна — Полтавської та Чернігівської). Це землі, де найбільш інтенсивно проходив процес формування української народності, нації, української мови. Наддніпрянщина була ареною національно-визвольної боротьби українського народу і багатьох народних повстань проти поневолювачів. Незважаючи на спільні риси. Правобережжя і Лівобережжя Наддніпрянщини дещо різняться особливостями матеріальної культури, зокрема народного житлобудівництва, окремих видів одягу тощо.

Поділля займає басейн Південного Бугу і лівобережжя Дністра. Вперше назва «Поділля» згадується в документах середини XIV ст. До того цей район називали Пониззям.

Слобожанщина (Слобідська Україна) — історична назва сучасної території південно-східної України. Цю колись малолюдну територію з середини XVI ст. почали освоювати українські поселенці з правобережної і лівобережної частин Дніпра. Галичини й Волині. У 60-х роках XVII ст. українські і російські поселенці заснували чотири слобідські козацькі полки —Острогозький. Охтирський, Сумський і Харківський. За переписом 1926 р. на Слобожанщині українці становили 64.2%. росіяни — 35.4%. Слобожанщина за культурно-побутовими особливостями має багато спільного з Полтавщиною — сусіднім етнографічним районом. Саме з Полтавщини і Лівобережжя прибула значна частина переселенців у Слобідську Україну.

До складу Полісся входять центральна і північна Чернігівщина, північ

36

Київської. Житомирської. Рівненської областей, піннічно-західна Волинь і.і північ Сумської області. Назва <'Полісся.> вперше згадується в Іпатіїв-ському літописі. На цій території в давнину жили слов'янські племена .^іеговичів. во.'іинян. древлян.

Волинь — територія північно-західної частини України, що знаходиться в басейнах південних приток Прип'яті та верхів'ї Західного Бт'. В минулому була заселена східнослов'янськими племенами дулібів. б-жан, волинян та ін. У феодальні часи цей етнографічнии район входив до складу Володимиро-Волинського. а на початку XII ст. — Галицько-волинського князівства. У другій половині XIV ст. Західна Волинь входила до складу Польщі, а після Люблінської унії (1569 р.) Польща заволоділа всією Волинню. Наприкінці XVIII ст. Західна Волинь була включена до царської Росії, а після Першої світової війни знову відійшла до Польщі. Східна Волинь (Житомирська область) залишалась у складі Радянської України. За даними перепису 1926 р.. у східній частині Волині українці становили 80.9% усього населення, росіяни — 6.4, євреї — 5, поляки — 4,4. німці — 2.8%. В західній частині Волині українців нараховувалось 70%, євреїв — 15%, поляків — 10%.

Своєрідними культурно-побутовими ознаками, зумовленими особливостями гірського ландшафту й ізольованістю побуту, виділяється карпатська частина України. Географія й економіка цього українського краю позначилися на особливостях духовної культури, побуту, мови. На основі специфічних рис господарського життя (полонинне скотарство, домашні промисли), житла, одягу тощо у цій частині України виділяють такі істо-рико-етнографічні райони, як Прикарпаття, Закарпаття. Крім того у Прикарпатті ще й виділяються підрайони — Покуття та Буковини.

Буковини — це споконвічна слов'янська земля, яка входила до складу Київської Русі, а в XII — першій половині XIV ст. — до Галицько-Во-линського князівства. Поділяється на Північну Буковину, яку заселяло слов'янське населення, і Південну Буковину, де жили волохи і слов'яни. У середині XIV ст. Південна Буковина відійшла до Молдавського князівства, у XVI ст. — до Туреччини, а у 1774 р. — до Австрії (Хотинський повіт з 1812 р. включений до Росії). У листопаді 1918 р. вся Буковина стала частиною Румунії. У 1940 р. Північна Буковина, де переважало українське населення, увійшла до складу Української РСР. і тут була утворена Чернівецька область.

Своєрідну культуру має Покуття — територія південно-східної рівнинної частини сучасної Івано-Франківської області, що розташована між Дністром на північному сході та Черемошем на південному сході.

Галичина — до 1848 р. включала територію нинішньої Чернівецької області, а також південно-східну частину Польщі (Жешувське. Перемиш-лянське і частина Краківського воєводства). Після першого поділу Польщі (1772 р.) і аж до Першої світової війни Галичина входила до Австро-Угорщини. яка штучно об'єднала всі землі Галичини в одну провінцію під назвою Королівство Галичини і Лодомерії. Отже, Галичина поділялася на Східну (заселену українцями) і Західну (заселену поляками).

Східна Галичина — споконвічна українська земля. У XIII ст. на її території виникло Галицьке-Волинське князівство. Наприкінці XIV ст. більшість цієї території увійшла до складу Польщі. В XV ст. утворилося

137

Руське воєнодстно (в складі По.-іьші) з центром у Львові, ло якого уві-іііи.'ііі Львівська. Перемишлянська і Саноцька землі.

Після розпалу Австро-Угорщини и Схілнііі Галичині у 1918 р. була проголошена Західно-Українська Народна Республіка. З липня 1919 р. цю територію внаслідок українсько-польської війни 1918—1919 рр. включено ло складу Польщі. У Східній Галичині під назвою Східна Малополь-ща були утворені Львівське, Станіславське. Тернопільське і Волинське воєводства. З них земель трудове населення масово виїжджало за кордон. За даними перепису 1931 р.. національний склад населення Східної Галичини був такий: українці становили 65% усього населення, поляки — 28.5. євреї - 10.3%.

В усіх етнографічних районах протягом століть сформувалися відповідні етнографічні групи українського населення, які трипалий час зберігали свої культурно-побутові традиції, звичаї та рідну мову. Найбільшу етнічну строкатість мали українські горяни (гуцули, лемки, бойки) та жителі Українського Полісся (поліщуки, пінчуки. литвини та ін.).

Українське населення південно-східної частини Карпат (за сучасним адміністративним поділом гірські райони Івано-Франківської та Чернівецької областей і Рахівського району Закарпатської області) здавна називалося гуцу.німи. Гуцули мають багату матеріальну й духовну культуру. своєрідні побут і господарювання (полонинне скотарство, лісові примис-ли. сплав лісу по гірських річках та ін.). Для поселень гуцулів у минулому типовим була розкиданість садиб, своєрідний комплекс житлової будівлі й господарських приміщень замкнутого плану. Для одягу гуцулів характерним є барвистість, багатство оздоблень. Всьому світу відоме народне мистецтво українців-гуцулів: різьблення, випалювання й інкрустація на дереві, художня обробка металу, мідне й срібне литво, гончарство. художнє ткацтво, килимарство, своєрідне музичне мистецтво. пісенний і танцювальний фольклор. Окремі особливості побуту та культури зберігаються і донині.

Етнографічна група українських горян, яка проживає в центральних Карпатах у межиріччі Сяну і Ломниці (гірські райони Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської областей), відома під назвою бойки.

Для культури й побуту бойків характерною була архаїчність, зумовлена історичною долею та природним середовищем, курні хати, примітивність господарського реманенту, скромніші, порівняно з гуцульським, озлобленість одягу тощо. Нині бойки за основними рисами культури і побуту майже не відрізняються від українців інших регіонів держави.

Частина українського населення, яка здавна жила по обох схилах Низьких Бескидів, у межиріччі річок Сяну і Попраду. а також на захід від річки Уж, відома в етнографічній літературі під назвою лемки. Свою назву вони дістали через уживання в розмові діалектної частки «лем» (у значенні «лише»). Доля лемків, які протягом століть перебували під гнітом угорських, австрійських і польських феодалів, була важкою. Це зумовило відсталість господарства, основним у якому були землеробство і полонинне скотарство. Відмінності в господарстві, побуті, культурі, мові лемків пояснюються відірваністю від основних українських земель. складними природними умовами існування. Постійні злидні змушували лемків емігрувати до США. Канади. Аргентини. У повоєнні роки у зв'яз-

13Я

ку з обміном населенням між Польщею і СРСР багато лемків переселилося з Лемківшини на територію Львівської, Тернопільської та Миколаївської областей. У наш час межі лемківського етнографічного району чітко не окреслюються.

За часів Австро-Угорщини в західноукраїнських землях (Галичина. Буковина. Закарпаття) була поширена така назва українців, як русини. Слово русини походило аід назви Русь. Називаючи себе русинами, українці західноукраїнських земель підкреслювали споконвічний зв'язок з Київською Руссю. В іноземних письмових джерелах вони мали назву рутенії, походження котрої пов'язане з латинською назвою Русі. Історичні умови розвитку русинів зумовили деяку своєрідність їхньої культури й мови.

Низку етнографічних груп виділяли на Поліссі. Так, етнографічну групу українців, які живуть у межах Полісся, називають по.ііщуксіми. У господарстві й побуті поліщуків тривалий час зберігалося більше архаїзмів, ніж у центральних районах України. Нині за основними рисами культури, побуту і мови поліщуки не відрізняються під українців інших районів.

Деякі культурно-побутові і мовні особливості мали також українці, які живуть на території середнього Подесення (півні'їно-західна частина Сумської області та північно-східна Чернігівської області), відомі в етнографічній літературі як литвини. Назва ця пов'язана з тим, що в XIV— XVI ст. Білорусь та частина України перебували під владою Литовського князівства. Литвини розмовляють одним з північних діалектів української мови. який має багато спільного з білоруською. У матеріальній і духовній культурі литвинів у минулому спостерігалися окремі локальні особливості. В народі назва литвини майже не вжинається.

Серед українців здавна були відомі й більш дрібні етнографічні групи:

підгоряни, ополяни. лишаки (Карпатський регіон), тутейші (Полісся), севрюки, черкаси (середня Наддніпрянщина), полохи (Буковина) та інші, які, мабуть, були не етнічними спільностями, а локальними групами. Назви їх виникли за територіальною або мовною ознакою.

7.3.2. Некорінні народи. Повернення депортованих народів

Найбільшу після українців етнічну групу населення становлять росіяни (11 млн 356 тис.. або 22.1 % усього населення України, за даними перепису 1989 р.). Більшість їх проживає у великих містах (88%). У сільській місцевості росіяни живуть в основному в Автономній Республіці Крим. СУМСЬКІЙ. Херсонській. Кіровоградській і Миколаївській областях. Таке розміщення складалося історично. Найбільші етнічні масиви росіян, які збереглися й досьогодні, виникли внаслідок урядової і поміщицької колонізації та стихійного заселення ще в XV—XVII ст. на Слобожанщині, пізніше — в Новоросії й Бессарабії. В період капіталізму приплив російського населення в міста і на промислові об'єкти Донбасу.

Придніпров'я та ін. набагато збільшується. За роки радянської влади частка російського населення в Україні зросла втричі (мал. 11).

Інші національності становлять лише 5.2% населення України. Так, іагальна кількість білорусів — 440 тис. чоловік, тобто 0.9% усіх жителів

139

М ал.

Частка росіян у загальній кількості населення України.

Україні]. Найдавніші поселення білорусів знаходяться у межах українсько-білоруської етнічної території. Нині більшість білорусів проживає в містах Донецької, Луганської, Дніпропетровської областей, а також в Автономній Республіці Крим.

Євреї (486 тис. чоловік, або 0,9% усього населення України) проживають в основному в містах (переважно в Києві, Одесі, Чернівцях, Харкові). Більша частина їх вважають рідною російську мову. інші — МОВУ своєї національності та українську. На території України у сучасних кордонах євреї з'явилися ще в епоху раннього феодалізму. Масове переселення євреїв в Україну спостерігалося в XVI—XVII ст. з Польщі у зв'язку з її другим і третім поділами. Загальна кількість євреїв у межах України наприкінці XIX ст. становила близько 2,5 млн чоловік. У роки Другої світової війни вона значно зменшилася внаслідок масового винищення євреїв фашистськими загарбниками, а в останні роки — еміграції до Ізраїлю. США. ФРН.

Мо.ідивин в Україні 325 тис. (0.6% усього населення України): 3/4 їх проживає у сільській місцевості переважно в Одеській і Чернівецькій областях.

За даними перепису 1989 р.. болгар нараховувалось 234 тис. чоловік. або 0.5 % усього населення України. Більшість їх живе у західних районах Одеської області і приазовської — Запорізької. Українсько-болгарські села є в Кіровоградській та Миколаївській областях.

Поляки в Україні становлять 0.4% усього її населення — 219 тис. чо-

140

.іовік. Переважна більшість їх (68 %) живе у міських поселеннях Житомирської. Хмельницької. Львівської та Вінницької областей, решта — в етнічно змішаних українсько-польських селах.

Угорці (163 тис.) компактно розселені в Закарпатській області. р •м-ни (135 тис.) — у південно-західній частині Чернівецької, а також у Закарпатській областях: греки (99 тис.) живуть переважно в приазовських раионах Донецької області та "містах Причорномор'я: поволзькі ті.ітііри (87 тис.) проживають у міських поселеннях Донбасу.

На Кримському півострові, за переписом 1989 р.. проживало 47 тис. кримських титар. Розселені вони в гірській і степовій частинах півостро-иа. а також на Південному березі Криму, переважно в сільській місцевості. На 1 січня 1995 р. їх налічувалося уже понад 250 тис. Однак досі ще не визначено статус кримськотатарського народу. Це пов'язано з тим. що цей народ, депортований у 1944 р. зі своєї Батьківщини — Криму, ще не має своєї території. Хоча кримськотатарський народ нині в Автономній Республіці Крим досі не дістав права на самовизначення, він. як і українці цього регіону, офіційно не зараховується до національних меншин.

У межах території України розселені також німці (38 тис. — переважно в південних областях), гсігсіузч (32 тис. — Ізмаїльський, Кілійський. Белградський райони Одеської області), чехи (9 тис. — у південних частинах Волинської, Рівненської й Житомирської областей). Незначну групу становлять словаки (8 тис. — у південно-західній частині Закарпаття). Кілька десятків інших національностей і народностей прожинають переважно у міських поселеннях.

Усі національні меншини України пройшли складний і нелегкий шлях свого історичного розвитку. З прийняттям Декларації про суверенітет України та Акта про незалежність і відповідно до Закону України «Про національні меншини» в державі ведеться цілеспрямована робота щодо духовного відродження некорінних народів, забезпечення їх прав. інтересів, розв'язання соціально-економічних та культурно-мовних проблем. Для активізації цієї роботи уточнюються ареали компактного розселення некорінних народів, обґрунтовуються напрями удосконалення розвитку поселень, де вони проживають, з урахуванням культурно-історичних традицій меншин та забезпечення їх об'єктами соціальної інфраструктури.

Складною проблемою, що загострює соціально-політичну й економічну обстановку в державі, є розселення і влаштування сотень тисяч сімей депортованих народів, шо повертаються в Україну в місця їх традиційного проживання. У 1941 р. до Сибіру і в Казахстан з південних областей України було насильно переселено майже 400 тис. німців, а в 1944 р. з Криму депортовано в Середню Азію 165 тис. чоловік кримських татар, а також 14.7 тис. греків, 12.4 тис. болгар. 8,5 тис. вірмен та ін.

Розв'язання проблеми повернення депортованих народів ускладнюється тим. шо цей процес збігся з глобальними кризовими явищами в економіці молодої Української держави.

Парламент і Уряд України, керуючись нормами міжнародного права. визнають право депортованих народів на повернення у місця їх колишнього проживання, на відновлення національно-територіальних одиниць, які існували раніше. Однак, щоб не викликати національних конфліктів і ворожнечі між народами, необхідно враховувати різноманітні аспекти.

141

пов'язані і їх розселенням. а саме: морально-психологічну обстановку. ставлення місцевих жителів до повернення депортованих на свою батьківщину. побажання депортованих народів.

Відповідно до Державної програми організованого повернення кримських татар і схеми розселення й працевлаштування кримських татар в Криму, розроблених Радою по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України в 1992 р. та схвалених Кабінетом Міністрів України і Радою Міністрів Автономної Республіки Крим. у 1989— 1998 рр. визначено розселити у Криму за компромісними варіантами 350—450 тис. чоловік кримськотатарського народу, а також 16,9 тис. болгар, 17.1 тис. вірмен. 20.6 тис. греків і 45,7 тис. німців. Процес повернення депортованих, започаткований ще у 1989 р., триває. Кількість осіб, що повернулися до Криму на 1 січня 1994 р. становить близько 270 тис.. з них 254 тис. — кримські татари, решта — представники депортованих національних меншин.

Враховуючи можливості деяких областей України (Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської і Херсонської). до 2000 р. за попередніми даними планується прийняти понад 200 тис. німців, колись депортованих з України, а також етнічних німців з інших регіонів СНД.

Переселення німців, переважно у південні області України, де антропогенне навантаження на території значно менше, ніж загалом в Україні, і де останніми роками в деяких районах спостерігається різке зменшення сільського населення (особливо працездатного віку), поліпшить демографічну (працересурсну) ситуацію, пожвавить розвиток промислового, агропромислового, будівельного, культурно-побутового і курортно-рекреаційного комплексів, дасть значний імпульс розвитку продуктивних сил південного регіону України.

Реалізація програм переселення в Україну депортованих народів потребує великих витрат. Зокрема, на заходи, пов'язані з поверненням, розселенням і влаштуванням кримськотатарського, німецького та інших депортованих народів, лише у 1994 р. держава виділила 808 млрд карбованців. у тому числі на капітальні вкладення 627,6 млрд карбованців (у цінах на 1 січня 1994 р.).

Українська держава, визнаючи нерозривність прав людини і прав національностей, прагнучи реалізувати Декларацію прав національностей України й дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо етнічних груп, забезпечує всім національним меншинам — громадянам України — рівні політичні, соціальні, економічні права і свободи та права на національно-культурну автономію.

вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

  1. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ - География
  2. ЧАСТИНА І. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ - Культурология
  3. КУЛЬТУРА ЄГИПТУ - Культурология
  4. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ - Культурология
  5. Культура Київської Русі - Культурология
  6. Культура XIV-XVI - Культурология
  7. Культура XX століття - Культурология
  8. 17. ВОСТОЧНАЯ ГАЛИЧИНА: ОПЛОТ УКРАИНСТВА - Исторические науки
  9. 5.4. КОМБІНОВАНІ СТРУКТУРИ - География
  10. 6.3. ГЕОПОЛІТИЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ - География
  11. 7.3. НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ - География
  12. 7.6. ТРУДОВІ РЕСУРСИ - География
  13. 8.1. СУТНІСТЬ, ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ 1 РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ - География
  14. 8.2. ГАЛУЗЕВІ ЛАНКИ, РІВЕНЬ ЇХ РОЗВИТКУ ТА РОЛЬ У ЗАДОВОЛЕННІ ПОТРЕБ НАСЕЛЕННЯ В ПОСЛУГАХ - География
  15. 10.2. СТРУКТУРА МАТЕРІАЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ - География
  16. 11.1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСОТВОРЕННЯ - География
  17. 11.6. РЕФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ АПК В УМОВАХ ПЕРЕХОДУ ДО РИНКОВИХ ВІДНОСИН - География
  18. РОЗДІЛ 12 КОМПЛЕКС ВИРОБНИЦТВ ПРОМИСЛОВИХ ТОВАРІВ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ - География
  19. 13.2. НАФТОГАЗОПРОМИСЛОВИЙ ПІДКОМПЛЕКС - География
  20. 17.1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ І ПРИНЦИПИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ - География

Другие научные источники направления География:

    1. Тарасенко Н. Г.. Экономические районы Украины. Пособие для школьников, абитуриентов, студентов, учителей. 1999