География

Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник для викладачів економічних і географічних факультетів вузів, наукових працівників, аспірантів /М.М. Паламарчук, О. М. Паламарчук — К Знання 1998. — 416 с.
8.2. ГАЛУЗЕВІ ЛАНКИ, РІВЕНЬ ЇХ РОЗВИТКУ ТА РОЛЬ У ЗАДОВОЛЕННІ ПОТРЕБ НАСЕЛЕННЯ В ПОСЛУГАХ
Галузевий поділ суспільної праці в процесі забезпечення і відтворення потреб населення в послугах безпосередньо проявляється у внутрішньому складі соціальної інфраструктури. Наслідком цього поділу насамперед є те, що в соціальній інфраструктурі сформувалися дві групи галузей — соціально-побутова та соціально-культурна. Загальним, об'єднуючим принципом для цих груп є їх функціональне призначення: задоволення потреб населення міст і сіл у послугах. Водночас кожна з цих груп має істотні відмінності у характері й цільовому призначенні послуг, що надаються людям.

У першій групі представлені галузі, що надають населенню послуги, спрямовані на створення певних матеріальних умов життєдіяльності. У другій об'єднані ті галузі, що надають населенню духовні, неречові послуги. Цей принцип поділу галузей домінує в працях сучасних дослідників соціальної інфраструктури.

До складу соціально-побутової інфраструктури входять п'ять галузей:

житлово-комунальне господарство; побутове обслуговування населення;

роздрібна торгівля й громадське харчування; пасажирський транспорт; надання населенню послуг зв'язку. Групу соціально-культурної інфраструк-

162

гури становлять чотири галузеві утворення: освіта; культура й мистецтво;

охорона здоров'я, фізична культура і спорт: соціальне забезпечення.

З-поміж галузей соціальної інфраструктури, зокрема першої інфра-структурної групи, виняткове значення для життєдіяльності населення має рівень розвитку жит.юво-комунсі.іьного господарства. Від житлових умов залежить стан здоров'я і працездатність людей, відтворення населення. плинність кадрів, рівень освіченості й культури жителів міських і сільських поселень. Тому житлова проблема, суть якої полягає не лише у задоволенні елементарної потреби у житлі, а й у поліпшенні житлово-побутових умов населення, — одна з найактуальніших і найгостріших соціальних проблем, від розв'язання якої значною мірою залежить прогрес суспільства. Будівництво житла, його ремонт, опорядження тощо — послуги, вкрай необхідні кожній сім'ї та окремій людині.

Розрізняють види житла й типи житлових будинків. Нині у містах України експлуатуються такі основні види житла: квартирні будинки для постійного проживання сімей, будинки готельного типу для тимчасового й тривалого проживання малосімейних та одинаків; готелі для короткочасного проживання приїжджих; будинки соціального призначення — для проживання інвалідів, людей похилого віку тощо. Основний елемент житла — житловий осередок, тобто квартира, де проживає окрема сім'я. Цим осередком може бути індивідуальний житловий будинок або квартира в багатоквартирному будинку.

На типи будинків і забудову у сільській місцевості позначаються безпосередньо характер сільськогосподарського виробництва, землекористування і пов'язані з ними умови життєдіяльності селян. Це здебільшого одноквартирні житлові будинки, розташовані на індивідуальній присадибній ділянці, разом з господарськими приміщеннями значна частина їх має водопостачання, газифікована й телефонізована.

Житлові будинки у містах розміщені великими масивами, мікрорайонами, у сільській місцевості — житловими зонами. Розробляють нові типи житла науково-дослідні та проектні установи. Споруджують будинки головним чином домобудівні підприємства індустріальними методами.

Житлові будинки у містах і сільських районах утворюють житлові фонди. За формами власності житловий фонд поділяється на усуспільнений і такий, що є особистою власністю громадян. У свою чергу, усуспільнений фонд поділяється на державний та кооперативний. З розвитком ринкових відносин більшість квартир приватизовано населенням.

Житловий фонд, його інженерне устаткування, ремонтно-будівельна і виробнича бази, постачальні, транспортні та інші організації і служби утворюють житлове господарство населених пунктів, адміністративних районів, областей. Основне його завдання — правильна експлуатація та підтримання у належному стані будинків житлового фонду. Первинною організацією житлового господарства є житлово-експлуатаційні контори, підпорядковані житлово-експлуатаційним управлінням міст, районів та областей. На основі Конституції України первинні організації житлового господарства зазнають змін.

Наприкінці 1995 р. в Україні житловий фонд становив 978,3 млн м . у тому числі у міських поселеннях — 616,6 млн м2 (63%) і в сільських —

II* 163

361.7 м;ін м"'(37%). Порівняно з 1990 р. загальнії ііого площа збільшилася на 56.2 млн м". або на 6.1 %.

Середні» розмір житла на душу населення — один з основних показників рівня добробуту людей. Наприкінці 1993 р. по Україні забезпеченість населення в середньому на одного жителя становила 18.5 м2 загальної площі, у тому числі у міських поселеннях — 17,2 і сільській місцевості — 21.2 м". Цей показник дещо змінюється по регіонах і областях. У цілому ж для України характерна тенденція деякого щорічного збільшення рівня забезпеченості житлом населення в розрахунку на одну людину. Це відбувається не стільки за рахунок нового будівництва, скільки через зменшення кількості населення.

Внаслідок економічної кризи в останні роки помітно зменшилися обсяги житлового будівництва, введення в експлуатацію нового житла. Якщо у 1985 р. по Україні було введено в дію житлових будинків загальною площею 19.2 млн м2, то у 1990 р. — 17,5, а у 1993 р. — всього 12,3 млн м2. У розрахунку на 1000 чоловік населення у 1985 р. було введено в дію житла загальною площею 377 м2. у 1990 р. — 338, а у 1993 р. — всього 237 м2. У тому ж розрахунку у 1985 р. було збудовано 6.7 квартири, у 1990 р. — 5.6, а у 1993 р. — тільки 3,6 квартири.

Упродовж 1985—1993 рр. дещо поліпшилося обладнання житлового фонду України, збільшилася газифікація квартир у містах і селищах міського типу. Відбувалися помітні зрушення і в газифікації сільських будинків (табл. 8). Однак рівень обладнання житлового фонду України ще недостатній, особливо сільського житла. До більшості сільських будинків газ ще не надходить. До того ж постачання селам зрідженого газу у багатьох районах вкрай незадовільне.

З кожним роком в Україні житлова потреба набирає дедалі більшої гостроти. Якщо у 1985 р. у міських поселеннях перебували на квартирному обліку у державному фонді житла 1.7 млн сімей та одинаків, то у 1995 р. — 1.9 млн.

Таблиця 8 ОБЛАДНАННЯ ЖИТЛОВОГО ФОНДУ УКРАЇНИ Пока'іпикп Рік 19Я5 1990 1993 1995 Частки житлової площі міського житлоиого

фонду. (%}. обладнаної:

водопроводом 92.4 94,3 95.3 93.7 каналізацією 90,4 93,1 94,2 92.4 центральним опаленням 87,0 89,9 91.3 89.9 газом 85.9 87.3 86.6 83.4 гарячим водопостачанням 69.2 78.5 80.2 78.3 Кількість квартир, газифікованих природним

та зрідженим газом, млн 13.4 15,0 16.1 16.5 у % до 1985 р. і 00 112 120 123 у тому числі:

у містах та селищах міського типу. млн 8,8 10.1 10.7 10,9 у % до 1985 р. 100 115 122 124 у сільській місцевості млн 4,5 4.9 4.9 5.6 у % до 1985 р. 100 109 120 124

164

Капітальні вкладення у житлове будівництво країни в останні роки щорічно зменшувалися.

Для подальшого розвитку житлового господарства, розв'язання житлової проблеми треба збільшувати інвестиції у житлове будівництво і водночас досягти глибоких якісних змін у проектуванні та обладнанні житла. Зокрема, необхідно більш продумано й раціональніше розміщувати житлові приміщення, обладнувати їх технічно досконалішими комунальними вигодами. Визначаючи потреби у житлі, треба враховувати не тільки загальну чисельність населення, що проживає у межах певних територіальних утворень. а і його соціально-демографічні параметри (вікову, статеву і соціальну структуру, способи і наявні умови життєдіяльності людей тощо).

У дальшій розбудові житлового господарства повинен домінувати соціальний напрям.

До складу житлово-комунальної інфраструктури входить і комунальне господарство.

Це сукупність підприємств, організацій і служб, інженерних споруд та мереж, призначення яких — задоволення потреб міських і сільських поселень у різних комунальних послугах. У містах комунальне господарство входить до складу міського господарства. Воно обслуговує населення, а також промислові, транспортні підприємства, будівельні організації: постачає їм воду. газ, очищує стічні води тощо.

Об'єкти комунального господарства поділяються на дві функціональні групи. Перша об'єднує ті з них, що спеціалізуються на наданні внутріш-ньожитлових послуг. До них належать водопровідне, каналізаційне й газове господарство, мережі теплопостачання тощо. Друга група — це об'єкти, що надають загальноміські послуги, тобто для всього контингенту жителів: шляхове господарство, служби зовнішнього освітлення, санітарного очищення територій, господарства, зайняті озелененням поселень. готельні комплекси та ін.

Масштаби розвитку комунального господарства залежать від збільшення чисельності населення, зростання промислових потенціалів міських і сільських поселень. Розвиток комунального господарства впливає на рівень благоустрою населених пунктів (табл. 9). Як свідчать основ-

Таблиця 9

БЛАГОУСТРІЙ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ УКРАЇНИ

Кількість упорядкованих нпселених пунктів

міст т.і селиш міського типу сільських населених ііунктіп Показники

194 3 Р

1995 р.

1985 р. 1991) р.

1985 р. 1990 р

% ЛО

% до

всього

всього

1990р.

1990р. Забезпеченість

населених пунктів

водопроводом 1192 1250 1271 102 1260 4578 5760 126 каналізацією 732 881 951 108 213 913 865 95 Постачання природного

та зрідженого газу 1217 1333 1332 100 25260 26532 27176 102 у тому числі

природного газу 429 615 716 167 1111 3428 5424 158

165

ні показники благоустрою. за 19с;5—1995 рр. помітно збільшилася кількість населених пунктів, що мають водопровідну та каналізаційну мережу. забезпечені природним та зрідженим газом. На подальший розвиток комунального господарства впливають темпи розширення капітального будівництва, спорудження нових, реконструкції і розширення діючих об'єктів. У разі освоєння інвестиційних вкладень особливо важливо, шоб комунальне будівництво здійснювалося залежно від темпів зростання населення, житлового й соціально-культурного будівництва, розвитку промисловості та інших народногосподарських галузей, які користуються послугами підприємств комунального господарства.

Побутове обслуговування населення — одна із значних і важливих галузей соціальної інфраструктури, що надає населенню, підприємствам, організаціям і установам різноманітні виробничі й невиробничі послуги. Рівень розвитку побутового обслуговування — один з показників народного добробуту.

До об'єктів побутового обслуговування населення належать спеціалізовані фабрики та заводи, міські й районні комбінати, яким підпорядковуються будинки побуту, ательє й майстерні, комплексні приймальні пункти у сільській місцевості тощо. На них донедавна було зайнято до 0,5 млн працюючих. Істотна особливість галузі полягає в тому, що її підприємства — різні за профілем і розмірами. Є підприємства, які спеціалізуються на одному виді обслуговування (ательє з пошиття й ремонту одягу, перукарні), а також такі, що задовольняють потреби населення у цілому комплексі послуг (заводи з ремонту складної побутової техніки, будинки побуту).

Побутове обслуговування населення має порівняно потужну матеріально-технічну базу. Підприємства галузі оснащені спеціальним технологічним устаткуванням, використовують різні види техніки (машини, механізми, прилади). Завдяки цьому вони можуть надавати населенню різноманітні послуги (понад 500 видів), у тому числі пошиття й ремонт одягу та взуття, виготовлення меблів, будівництво житла і ремонт квартир. хімічне чищення та фарбування одягу, ремонт радіотелевізійної апаратури й побутової техніки, ремонт і технічне обслуговування транспортних засобів, фотопослуги та послуги перукарень.

Для забезпечення галузі кваліфікованими працівниками, спеціалістами в Україні створено мережу виробничо-технічних училищ, середніх спеціальних закладів, діє Технологічний інститут побутового обслуговування у м. Хмельницькому. Функціонують науково-дослідні та проектні установи, що займаються проблемами розвитку галузі. Ряд заводів спеціалізується на виготовленні засобів механізації, устаткування для підприємств побутового обслуговування населення.

Кризові явища в економіці України негативно позначаються на розвитку побутового обслуговування населення, В Україні, на жаль, спостерігається тенденція до зменшення кількості підприємств цієї галузі (табл. 10). Зменшення кількості об'єктів відбувається переважно через їх закриття, спричинене погіршенням фінансового становища. Багато підприємств було закрито в зоні катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції, зокрема в межах так званих територій відчуження. Зменшилася кількість підприємств, що надають послуги з ремонту та індивідуального пошиття одягу і взуття, ремонту радіотелевізійної апаратури й побутової техніки, фотопослуги тощо.

166

Та б. і и ця 10

КІЛЬКІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ПОБУТОВОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ЗА ВИДАМИ ПОСЛУГ У 1985-1995 рр.

Кільк сть підприємств, тис.

19 Р5р.

1

у тому числі Підприємства

у сільській іа видами послуг

місце рості

% до

1985 р. 1990 р. всього % до 1990р.

загаль

ної кі

всього лькості

за ви

дами

послуг Усього підприємств 62.1 64,7 37,3 58 8.3 22 у тому числі за видами послуг:

ремонт та індивідуальне

пошиття взуття 6,3 6,1 3.0 49 0,5 17 ремонт та індивідуальне

пошиття одягу 12,4 12,0 6,1 50 1.8 ЗО індивідуальне пошиття

та в'язання трикотажних виробів 0,6 0,8 0,8 100 0,1 13 ремонт радіотелевізійної

апаратури, побутових машин

і приладів, ремонт

і виготовлення металовиробів 7.7 7,5 4,2 56 0,4 10 ремонт і технічне обслуговування

транспортних засобів 1,2 2,0 2,4 120 0,2 8 ремонт і виготовлення меблів 0.6 0.7 0,5 71 0.1 20 хімічне чищення та фарбування 0.4 0,5 0,4 80 0.0 0,0 послуги пралень 0,9 1.4 1,0 71 0,1 10 будівництво і ремонт квартир 4,0 3.3 1,8 54 0,3 17 послуги фотографій 2,7 2,5 1,6 64 0,1 6 послуги лазень і душів 2,3 5,3 2,5 47 1,8 72 послуги перукарень 10,9 11.7 5,9 50 1.2 20 послуги прокатних пунктів 2,5 2,5 1.6 64 0,1 6 транспортні послуги 2,2 1.0 0.7 70 0.2 29

Наприкінці 1995 р. найбільше підприємств побутового обслуговування діяло у Донецькій, Львівській, Дніпропетровській, Харківській, Луганській. Запорізькій. Одеській, Полтавській областях та Автономній Республіці Крим. У загальній кількості підприємств побутового обслуговування України об'єкти, розміщені у сільській місцевості, становили 22,3%.

'Для ефективного розвитку побутового обслуговування у перспективі необхідне впровадження нових видів і прогресивних форм надання послуг населенню, цілеспрямоване та ощадливе використання капіталовкладень. розширення мережі підприємств, зміцнення матеріально-технічної бази галузі, а також досягнення більш раціональних й оптимальних рівнів концентрації та спеціалізації підприємств.

167

Роздрібни торгівля ти громидські' харчування — галузі соціально-побу-товоі інфраструктури. активне функціонування яких впливає на всі сфери життєдіяльності населення. Послугами підприємств роздрібної торгівлі користуються щодня жителі всіх міст і сіл. Роздрібна торгівля — це продаж продовольчих і непродовольчих товарів населенню, що є заключною фазою обігу предметів народного споживання. У нашій державі існують державна і кооперативна форми торгівлі, а в останні роки почала дуже розвиватися й приватна. Продаж товарів здійснюється здебільшого через мережу магазинів, яток. кіосків та підприємств громадського харчування.

Послугами громадського харчування користується значнії частина громадян, особливо міських поселень. Громадське харчування — галузь, що спеціалізується водночас на виробництві та реалізації продуктів харчування. організації їх споживання населенням безпосередньо на підприємствах галузі — в їдальнях, кафе. ресторанах тощо, тобто там. де ці продукти (страви) приготовані. Крім того, організації громадського харчування зайняті розподілом частини продуктів через їдальні дитячих та лікувальних закладів, шкіл-інтернатів, санаторіїв, будинків відпочинку.

Кризові явища в економіці не обійшли і сфери роздрібної торгівлі та громадського харчування. Різко зменшилися доходи населення. Це негативно позначилося на його купівельній спроможності, процесі товарообороту й на життєвому рівні людей. Проте різкого погіршення матеріально-технічної бази роздрібної торгівлі не спостерігається. За 1985— 1995 рр. у сфері роздрібної торгівлі має місце незначне зменшення кількості підприємств при загальному збільшенні торговельної площі магазинів. За той же період значно зменшилася кількість підприємств громадського харчування, місць у них (табл. 11).

У 1995 р. за обсягом роздрібного товарообороту торгівлі та громадського харчування виділялися Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Одеська, Львівська області, М.Київ та Автономна Республіка Крим. Тут зосереджено найбільше підприємств роздрібної

Таблиця II

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОЇ БАЗИ РОЗДРІБНОЇ ТОРГІВЛІ ТА ГРОМАДСЬКОГО ХАРЧУВАННЯ УКРАЇНИ ЗА 1985-1995 рр. ҐІОК.ІЗПИК 19Х5 р. 1990 р 1995 р. усього % до 1990 р. Кількість підприємств роздрібної торгівлі, тис. 142,0 145.7 133,7 92 Торговельна площа магазиніи. млн г 10,2 11,3 1 1,0 97 Кількість підприємств громадського харчування, тис 59,4 62.7 40,3 64 Кількість місць у підприємствах громадського

харчування, тис. 4054 4467 ~)0 1 ^

/б 1 .) 63 На 10 тис. чоловік населення припадає:

підприємств роздрібної торгівлі 28 -)0 -;0 26 93 торговельної площі в магазинах, г 199И 2175 2133 98 підприємств громадського харчування 12 12

67 місць у підприємствах громадського харчування 795 860 с 4ІЇ 3-4о 64

іоргівлі її громадського харчування. Значно нижча частка таких об'єктів загальнодержавному обсязі товарообороту у Тернопільськііі. Волинській. Чернівецькій. Кіровоградській та інших областях.

Подальший розвиток роздрібної торгівлі та громадського харчування бачиться у нарощуванні темпів зростання товарообороту, поліпшенні якості продукції, що реалізуєт.ься. розширенні мережі підприємств, підвищенні рівня їх технічного оснащення та вдосконаленні форм обслуговування населення.

Виняткове значення для життєдіяльності населення України має транспорт — галузь, підприємства якої виконують роботи з перевезення вантажів і людей. До соціально-побутової інфраструктури належить пасажирський транспорт загального користування, послугами якого постійно користуються жителі міських і сільських поселень.

Пасажирський транспорт задовольняє потреби людей у просторовому переміщенні з виробничими, побутовими й особистими цілями. У складі його функціонують підприємства, служби та організації залізничного, морського, річкового, авіаційного та автомобільного транспорту загального користування, зайняті перевезенням людей. Обсяги пасажирських перевезень, наявність певних видів транспортних засобів залежать переважно від особливостей розміщення виробничих об'єктів і населених пунктів. Усі види пасажирського транспорту загального користування тісно пов'язані між собою, взаємно доповнюють один одного, формують загальнодержавну систему пасажирських перевезень.

Основний вид пасажирського транспорту в Україні — залізнич-н и й. Його особливість у тому, що він поєднує порівняно високу комфортність, зручність та швидкість. Значного розвитку набув приміський залізничний електротранспорт, оскільки багато жителів навколишніх поселень працюють у містах.

Експлуатаційна довжина залізничних колій загального користування в Україні на кінець 1996 р. дорівнювала 22,8 тис. км (1985 — 22,7 тис. км), а густота — 38 км на І тис. км3 території. Отже, значних зрушень у розвитку залізничних шляхів сполучень за останні роки в державі не сталося.

Організацію пасажирських перевезень здійснюють шість державних залізниць: Донецька, Придніпровська, Південна. Південно-Західна. Одеська та Львівська. На Донецьку і Придніпровську залізниці припадає велика частка загальнодержавного пасажирообороту. Розвинуту сітку залізниць мають Донеччина. Придніпров'я, а також Львівська, Харківська. Волинська. Житомирська та деякі інші області. У всіх обласних центрах, містах обласного підпорядкування споруджено залізничні вокзали. За обсягом робіт з обслуговування пасажирів виділяються Харківський. Київський, Дніпропетровський. Львівський та Чопівський вокзали. Слід зауважити, що вокзальних приміщень у країні не вистачає, насамперед у столичному місті Києві.

Морський транспорт спеціалізується на перевезенні пасажирів у каботажному (між портами України) та закордонному плаванні. Він відіграє значну роль у розвитку рекреаційних комплексів, туризму. Морські перевезення пасажирів виконують три державні пароплавства:

Чорноморське (в Одесі), Азовське (у Маріуполі) та Українське Дунайське пароплавство (у м. Ізмаїл). У складі кожного пароплавства — флот па-

169

сажирських суден. Основні морські порти, через які здійснюються перевезення пасажирів. — Одеса. Маріуполь, Херсон та Ізмаїл. Для перевезення пасажирів використовуються й судна змішаного плавання типу «річка — море». Отже. мандрівку з Києва до Одеси можна здійснити водним шляхом без пересадки по Дніпру та Чорному морю. До послуг громадян у морських портах — вокзали, готелі тощо.

Річковий транспорт здійснює перевезення пасажирів по внутрішніх водних шляхах України — Дніпру (з притоками Десна та Прип'ять). Південному Бугу, Сіверському Дінцю, Дністру та Дунаю. Головний водний шлях України — річка Дніпро. У давнину по Дніпру проходив «шлях з варягів у греки». На зазначених річкових магістралях є міжміське. приміське та внутрішньоміське сполучення. Довжина річкових судноплавних шляхів загального користування у 1995 р. становила 3,7 тис. к.м, тоді як у 1985 р. — 4,9 тис., а в 1990 р. — 4 тис. км. Для перевезення пасажирів використовуються Київський, Дніпропетровський, Запорізький, Херсонський, Миколаївський та інші річкові порти. У портах функціонують річкові вокзали. Річковий флот широко використовується для оздоровчих прогулянок населення, туризму.

Повітряний транспорт загального користування спеціалізується на переміщенні пасажирів на далекі (у тому числі за межі держави) і близькі відстані. Усі найважливіші адміністративні, промислові та культурні центри України сполучені повітряними лініями. На магістральних і місцевих авіалініях введено в дію^мережу аеропортів з вокзальними приміщеннями, готелями. Найбільші аеропорти у містах: Києві (Бориспіль. Жуляни), Одесі, Донецьку. Дніпропетровську, Харкові, Львові і Сімферополі. Україна має повітряне сполучення з більшістю країн Європи. США, Канадою, Туреччиною, Ізраїлем та ін.

Автомобільний транспорт загального користування (автобуси) має надзвичайно важливе значення для пасажирських сполучень в умовах України. Він незамінний у перевезенні людей на малу відстань, насамперед з глибинних поселень до залізничних станцій і портів. Цей вид транспорт-у виконує великий обсяг робіт з перевезення пасажирів на міжміських, приміських та внутрішньоміських сполученнях, а також між сільськими населеними пунктами.

У 1995 р. довжина автомобільних шляхів загального користування з твердим покриттям досягла 163,3 тис. км, тоді як у 1990 р. вона дорівнювала 157,2 тис. км. Густота їх також зросла і у 1995 р. становила 270 км шляхів на 1 тис. км2 території (в 1985 р. — 241 км). Проте в Україні ще не всі автошляхи мають тверде покриття, що дещо стримує зростання обсягу пасажирських перевезень. В областях функціонують спеціалізовані автопідприємства, які організовують перевезення людей за різними напрямками автобусного сполучення. В обласних центрах, великих містах збудовані автовокзали, а в інших міських поселеннях — автостанції, які надають пасажирам різні послуги. Найбільші автовокзали в Україні — у Києві. Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Сімферополі та Ялті.

Криза в економіці нашої держави негативно позначилась і на функціонуванні пасажирського транспорту загального користування. Через дорожнечу пального, мастил, запасних частин, а також виведення з експлуатації техніки, що відпрацювала свій проектний ресурс, і незадовільне надходжен-

171)

ця нових транспортних засобів погіршилася робота усіх видів транспорту і. як наслідок цього, зменшилася кількість відправлених пасажирів.

Порівняно з 1990 р. пасажирооборот у країні в 1995 р. зменшився в цілому на 47%. Він знизився на автомобільному, авіаційному, залізничному й особливо морському та річковому видах транспорту. Тільки на залізничному транспорті пасажирооборот помітно зріс. У структурі паса-жирообороту за названий період підвищилася частка залізничного і зменшилася інших видів транспорту.

Порівняно з 1985 р. на кінець 1995 р. зменшилася кількість міст, які мають автобусне й таксомоторне пасажирське сполучення: відповідно з 463 до 400 та з 564 до 164. Дещо збільшилася кількість міст з тролейбусними парками (з 43 до 46). Кількість міст, які мають трамвайне сполучення і метрополітен, не збільшилася. Трамваї перевозили людей у 24 містах (у тому числі швидкісний трамвай — у Києві та Кривому Розі). метрополітен — у двох містах (Києві та Харкові). Будівництво або проектування метрополітенів розпочате у найбільших містах України, зокрема у Дніпропетровську.

Розвиток пасажирського транспорту загального користування пов'язаний з дальшим зміцненням його матеріально-технічної бази, використанням досягнень науково-технічного прогресу, постійним удосконаленням зв'язків між усіма видами транспорту, розширенням мережі ліній сполучень, підвищенням ефективності роботи транспортних підприємств та організацій з метою найбільшого задоволення потреб населення у їх послугах.

У розвитку нашого суспільства значну роль відіграє зв'язок — галузь, яка обслуговує усі сфери народного господарства, управління та оборону держави і безпосередньо населення. До соціально-побутової інфраструктури належить зв'язок з обслуговування населення міст і сіл. Він задовольняє побутові й культурні потреби людей, забезпечує передавання та прийняття для них інформації поштовим, телеграфним і телефонним способом, по радіо.

В Україні діє мережа підприємств зв'язку та їх відділень, які надають послуги населенню. У багатьох містах функціонують великі поштамти, телефонні вузли тощо. У 1993 р.

кількість об'єктів зв'язку загального користування дорівнювала 17,2 тис., у тому числі в сільській місцевості — 11,9 тис. У 1995 р. ними відправлено 1,6, у 1996 р. — 1,4 млрд газет і журналів (у 1990 р. — 11,7 млрд) відповідно 0,6 і 0,4 млрд листів (у 1990 р. — близько 1,5 млрд), 25 і 20 млн телеграм та 3 і 2 млн посилок (у 1990 р. відповідно — 73 і 43 млн).

Кризові явища у соціально-економічному житті суспільства позначилися і на роботі об'єктів зв'язку. Внаслідок підвищення цін на періодичні видання зменшився попит населення на газети й журнали. Зростання тарифів на поштові послуги спричинилося до різкого скорочення кількості відправлених листів, телеграм і посилок. . У державі щорічно зростає, хоча й незначними темпами, кількість автоматичних телефонних станцій, їх монтована ємність. У 1990 р. налічувалося 12 тис. АТС, а у 1995 р. — 12,7 і 1996 р. — 13 тис. Їх монтована ємність становила відповідно 6.8: 8,1 і 8.2 млн номерів. Телефонізація квартир — одна з найгостріших проблем сучасного соціального розвитку міст і сіл. Заяви населення на установлення телефонних апаратів не задовольняються. У 1995 р. у середньому по Україні на 100 сімей припа-

17]

дало 33. у 1996 — 35 домашніх телефоні». Досить помітно відрізняються регіони і області за рівнем телефонізації квартир. Так. у Києві забезпеченість населення телефонними апаратами у 1995 р. становила 59, у Миколаївській області — 41. Запорізькії! — 38. у Вінницькій і Донецькій — по 26. Рівненській — 25. Закарпатськії! — 22.

Соціально-економічний розвиток суспільства, його інтелектуального і духовного потенціалу, стан здоров'я людей великою мірою визначається рівнем розвитку соціально-культурної інфраструктури. Освіта — одна з галузей цієї інфраструктури, функціонує як система виховних і навчальних закладів. Їх діяльність полягає у вихованні та навчанні дітей, молоді й дорослого населення. До освіти належать дошкільні заклади, загальноосвітні школи, виробничі професійно-технічні училища, виші й середні спеціальні навчальні заклади, а також дитячі позашкільні заклади: палаци й будинки для дітей та юнацтва, станції юних техніків, спортивні школи тощо.

Завдяки освітянській діяльності багатьох поколінь учителів український народ має високий рівень освіченості. На 1 тис. чоловік населення на початок 1993 р. припадало з вищою та середньою повною і неповною освітою: у віці 15 років і старше — 849 осіб, серед громадян, зайнятих у народному господарстві — 948 осіб. За даними останніх переписів, майже все населення країни письменне. На початок 1995/96 навчального року у освітніх закладах набували знання 9,2 млн чоловік (у 1985/86 — 9,7 млн).

У програмі дошкільного виховання велика увага приділяється зміцненню здоров'я дитини, її загартуванню і розвитку розумових та вольових здібностей з метою підготовки до навчання у школі. В Україні існує широка мережа постійних дошкільних закладів — дитячих ясел і садків. На кінець 1995 р. їх було 21,4. на початок 1996 р. — 20,2 тис. (у 1990 р. — 24,5 тис.). Відвідувало їх у 1995 р. 1536 тис. і в 1996 р. — 1342 тис. дітей (у 1990 р. — 2428 тис.). На кінець 1995 р. постійними дошкільними закладами було охоплено 44%, у 1996 р. — 41 % (1990 р. — 57%) дітей відповідного віку. Дошкільних дитячих закладів в Україні ще недостатньо.

Загальноосвітня школа — наступний ступінь навчання та виховання дітей і молоді. Представлена вона масовими типами навчально-виховних закладів (денних і вечірніх), які дають загальну (початкову, неповну середню і середню) освіту. У 1995/96 навчальному році в державі діяло 22,3 тис.. 1996/97 — 22,2 тис. середніх закладів освіти. Крім державних, в Україні останнім часом відкриті приватні школи, ліцеї, гімназії. Загалом по Україні у 1995/96 навчальному році 58% учнів навчалось українською і 41 % — російською мовами. Діють школи, де навчання ведеться угорською, молдавською, польською та іншими національними мовами.

У системі Міністерства освіти України та інших відомствах діють професійно-технічні училища, шо зайняті підготовкою робітничих кадрів. У 1996 р. кількість таких закладів становила 1146 (1990 р. — 1246), чисельність учнів — 538 тис. (1990 р. — 643 тис.). Привертає увагу різке скорочення кількості підготовлених кваліфікованих робітників — 275 тис. у 1995 р. (1990 р. - 377 тис.).

Готують спеціалістів вищої кваліфікації в державі виші навчальні заклади. На початок 1993/94 навчального року функціонувало 159 (у 1985/86 навчальному році — 146) університетів, академій та інститутів, у

172

них навчалося 829 тис. студентів. У 1996/97 навчальному році нараховувалося 790 вищих навчальних закладів першого і другого рівнів акредитації. в яких навчалося 595 тис. студентів, та 244 закладів третього — четвертого рівнів акредитації, шо охоплювали 977 тис. студентів. Основна частина вищих навчальних закладів зосереджена у великих адміністративних. промислових і культурних центрах: Харкові. Києві. Одесі. Дніпропетровську. Львові, Донецьку та Запоріжжі.

У 1993/94 навчальному році в Україні діяло 754 (1985/86 навчального року — 731) навчальних закладів системи підготовки молодших спеціалістів. у них одержували спеціальну середню освіту 680.7 тис. учнів.

У структурі соціально-культурної інфраструктури чільне місце посідає к'.іьтур(і. Ця галузь представлена спеціальними закладами, організаціями. послугами яких користуються жителі міст і сіл для підвищення рівня освіченості, духовності, для задоволення естетичних потреб тощо. Основні з них — бібліотеки, клуби, театри, концертні організації, кінотеатри, видавництва, музеї, а також телебачення, кіностудії, парки культури, школи естетичного виховання (музичні, художні тощо) та ін.

Кризові явища у суспільному житті нашої держави негативно позначилися на функціонуванні системи закладів та установ культури, розвитку різних видів мистецтв. Різко зменшилася кількість відвідувань театрів, концертних залів, музеїв і особливо кінотеатрів. Це зумовлено значним подорожчанням квитків та погіршенням матеріального добробуту населення.

Охорони здоров'я — надзвичайно важлива галузь соціально-культурної інфраструктури, оскільки її послугами користується кожна людина — з часу народження до глибокої старості. За своєю сутністю і особливостями організації охорона здоров'я — це система соціально-економічних і медичних закладів, діяльність яких спрямована на збереження здоров'я населення. Теоретичною і практичною основою розвитку охорони здоро-п'я є медицина — галузь наукової та практичної діяльності, пов'язаної з пізнанням процесів, що відбуваються в організмі людини, з метою збереження та зміцнення здоров'я, визначення методів і способів лікування захворювань.

Охороною здоров'я населення у нашій країні опікується велика кількість медичних організацій, установ і закладів, переважно Міністерства охорони здоров'я. До системи охорони здоров'я належать насамперед заклади. які зайняті безпосередньо лікувально-профілактичною справою:

лікарні (міські, районні, дільничні), поліклініки (для дітей і дорослих), амбулаторії, пологові будинки, станції швидкої медичної допомоги, спеціалізовані диспансери, фельшерсько-акушерські пункти (у сільській місцевості) тощо. До медичних закладів належать також аптеки, які є в містах і сільській місцевості, санітарно-епідеміологічні станції.

Через економічну кризу за останні роки в Україні якість медичного обслуговування, лікування помітно погіршилась. Обмаль необхідних ліків. до того ж вони надто дорогі й недоступні для малозабезпечених верств населення.

Щодо чисельності лікарів, середнього медичного персоналу та кількості ліжок у лікарнях у кращому становищі перебувають Донеччина, Харківщина. Придніпров'я, у гіршому — Центральний. Західний макрорайони та Причорномор'я.

173

В Україні сформувалася мережа санаторно-курортних закладів (санаторії. пансіонати, будинки відпочинку). Основна частина оздоровчих та лікувальних закладів зосереджена у Криму. Причорномор'ї, Карпатах і на Донеччині.

Всебічному гармонійному розвитку людини, зміцненню її здоров'я сприяє фізична культури і спорт. У містах і сільській місцевості працюють спортивні заклади (палаци фізкультури і спорту, стадіони, зали для занять окремими видами спорту тощо).

Окремою галуззю соціально-культурної інфраструктури є соціальне забезпечення населення. Становлення й розвиток цієї галузі об'єктивно пов'язані з тим, що кожне цивілізоване суспільство, держава повинні дбати як про дітей і молодь, так і про інвалідів, людей похилого віку. Соціальне забезпечення в Україні визначається як система державних і громадських заходів, спрямованих на матеріальне, побутове та культурне забезпечення непрацездатних людей: громадян у старості, у разі настання інвалідності та втрати годувальника, а також у зв'язку з хворобою, вагітністю, пологами тощо. До системи цих закладів належить надання пенсій та допомоги, безплатне утримання громадян в будинках-інтернатах для людей похилого віку та інвалідів, забезпечення інвалідів колясками або автотранспортом, протезування їх, санаторно-курортне лікування тощо.

На обласному й локальному рівнях діють відповідно обласні, міські та районні відділи соціального забезпечення. Ці установи безпосередньо вирішують питання пенсійного забезпечення громадян, матеріального, побутового і медичного обслуговування пенсіонерів, проводять заходи з працевлаштування та професійного навчання інвалідів. За роки кризи соціальне забезпечення населення різко погіршилося: розміри пенсій основної частини пенсіонерів зменшилися у кілька разів, виплачують їх нерегулярно: побутове та культурне обслуговування людей похилого віку та інвалідів з кожним роком дедалі занепадає.

Характерні особливості територіальної організації соціальної інфраструктури. Оскільки найважливішим чинником розвитку інфраструктури є населення і його потреби в послугах, її розміщення в цілому та окремих галузей нерозривно пов'язане з поселеннями, характером розселення, його територіальними системами. Це перша особливість територіальної організації інфраструктури. Друга особливість територіальної організації інфраструктури — формування локальних територіальних систем.

Завдання соціального напряму в географії — виявити територіальні системи інфраструктури, опрацювати основи їх раціональної організації і функціонування, зробити певний внесок у наукові основи районного планування, зокрема у планувальні аспекти містобудування. У цій праці зроблено першу спробу з'ясувати деякі особливості територіальної організації інфраструктури.

Територіальна організація соціальної інфраструктури України базується на формах територіального зосередження її галузей. Вони утворилися під впливом процесів міського й сільського розселення, на базі окремих поселень та їх поєднань. На особливостях форм зосередження соціальної інфраструктури істотно позначилася наявність на території України міських агломерацій і позаагломераційних низових адміністративних районів. Розвиток систем розселення значною мірою зумовлений появою певних форм територіального зосередження суспільного виробництва. Між формами зосеред-

174

ження соціальної інфраструктури, населення й матеріального виробництва існують досить тісні взаємозв'язки. Зокрема, між формами зосередження мішальної інфраструктури і розселенням — зв'язки безпосередні.

На основі територіальних форм зосередження галузей соціальної інфраструктури і адміністративно-територіального устрою держави формуються територіальні інфраструктури! системи. В конкретних умовах України сформувалися наявні 'їх типи.

І тип — локальні системи. Вони формуються на основі груп інфра-структурних об'єктів сіл. селищ міського типу, населених пунктів — центрів низових адміністративних районів і міст обласного підпорядкування. Цей тип має два види.

Перший вид — інфраструктури! системи низових адміністративних районів. Вони формуються на основі відповідних райцентрів. У кожному низовому адміністративному районі серед об'єктів соціальної інфраструктури виділяються головні (районного значення) організації, установи. заклади та підприємства (будинок побуту, центральна районна лікарня та бібліотека, вузол зв'язку тощо), яким підпорядковані відповідні об'єкти міських (районного підпорядкування) і сільських населених пунктів. Так, центральна районна лікарня об'єднує дільничні лікарні, амбулаторії та фельдшерсько-акушерські пункти; районному вузлу зв'язку підпорядковані місцеві поштові відділення.

Другий вид систем локального типу — територіальні інфраструктурні системи, що формуються на основі міст обласного підпорядкування. Це системи більш високого рівня. Вони обслуговують населені пункти не одного низового адміністративного району, а кількох. Територіальні розміри цього виду систем залежать від чисельності населення та інтегрального потенціалу міста. Оскільки міста обласного підпорядкування за цими критеріями дуже різняться, то й локальні системи цього виду мають істотні відмінності у структурі. Склад інфраструктурних систем здебільшого має такі елементи, яких, як правило, не буває у локальних системах низових адміністративних районів. До локальної системи, яка формується на основі міст обласного підпорядкування, входять інфраструктурні об'єкти населених пунктів, які підпорядковані їх міськрадам.

II тип — обласні системи, які формуються на основі міст — центрів областей і локальних систем. Ці системи мають значні відмінності залежно від чисельності населення та інтегрального потенціалу обласного центру, а також від наявності на території області міських агломерацій.

III тип — агломераційні інфраструктурні системи, які формуються на основі великих міських агломерацій. Сукупність в Україні інфраструктурних систем всіх типів — локальних, обласних та агломераційних — становить загальнодержавну інфраструктурну систему.

вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

  1. 8.2. ГАЛУЗЕВІ ЛАНКИ, РІВЕНЬ ЇХ РОЗВИТКУ ТА РОЛЬ У ЗАДОВОЛЕННІ ПОТРЕБ НАСЕЛЕННЯ В ПОСЛУГАХ - География
  2. 11.6. РЕФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ АПК В УМОВАХ ПЕРЕХОДУ ДО РИНКОВИХ ВІДНОСИН - География
  3. 11.1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСОТВОРЕННЯ - География
  4. 11.5. Тваринницько-промисловий комплекс - География
  5. КУЛЬТУРА ЄГИПТУ - Культурология
  6. 2.2. ВИРОБНИЧО-ТЕРИТОРІАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ І СИСТЕМИ - География
  7. 5.1. СУТНІСТЬ СТРУКТУРИ - География
  8. 5.2. ФУНКЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА - География
  9. 5.4. КОМБІНОВАНІ СТРУКТУРИ - География
  10. 8.1. СУТНІСТЬ, ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ 1 РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ - География
  11. 10.3. ОСНОВНІ СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СТРУКТУРІ! МАТЕРІАЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА - География
  12. РОЗДІЛ 12 КОМПЛЕКС ВИРОБНИЦТВ ПРОМИСЛОВИХ ТОВАРІВ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ - География
  13. 14.1. ЧОРНА МЕТАЛУРГІЯ - География
  14. Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник для викладачів економічних і географічних факультетів вузів, наукових працівників, аспірантів /М.М. Паламарчук, О. М. Паламарчук — К Знання 1998. — 416 с. - География
  15. ЧАСТИНА І. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ - Культурология
  16. КУЛЬТУРА ЄВРОПИ, ВІЗАНТІЇ - Культурология
  17. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ - Культурология
  18. ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА - Культурология
  19. КУЛЬТУРА XX СТОЛІТТЯ - Культурология
  20. Культура Київської Русі - Культурология

Другие научные источники направления География:

    1. Тарасенко Н. Г.. Экономические районы Украины. Пособие для школьников, абитуриентов, студентов, учителей. 1999