География

Зернопромисловий комплекс — найважливіший і найбільший серед спеціалізованих агропромислових комплексів України. Функціонування комплексу спрямоване на задоволення потреб населення у хлібі, хлібобулочних. макаронних, кондитерських та інших виробах і водночас тваринництва у фуражі та комбікормах.

Зернопромисловий комплекс охоплює виробництво зерна, його заготівлю. транспортування і зберігання, галузі промисловості, шо переробляють зерно: борошномельно-круп'яну, макаронну, хлібопекарську, комбікормову тощо. Комплекс включає виробництва спеціалізованої техніки для зернового господарства, технологічного устаткування для збері-

263

гоїння та переробки зерна, спеціальні наукові заклади, а також підприємства. то реалізують готову продукцію.

Стержньовою основою зернопромислового комплексу є зернопромис-ловиГі цикл — сукупність розташованих на певній території підприємств (виробництв), діяльність яких тісно пов'язана з виробництвом, заготівлею. зберіганням і переробкою продовольчого зерна. Крім того, зернопромис-ловіїіі комплекс формується і на основі таких циклів: 1) виробництво, заготівля і переробка насіннєвого зерна.

Зернове господарство. Сільськогосподарську ланку — базову галузь комплексу становить зернове господарство — вирощування зернових і зернобобових культур. Виробництвом зерна в Україні займаються усі категорії господарств. Однак основними виробниками є колективні і державні підприємства.

У 1996 р. у структурі посівних площ України зернові культури займали 44,1 %. На великих площах вирощується озима пшениця, ярий ячмінь, кукурудза і горох, на дещо менших - жито, озимий ячмінь, овес. гречка та просо. Ще менші площі займають посіви ярої пшениці, рису. вики, сої тощо. Провідною культурою є озима пшениця. У структурі посівів зернових культур вона займала 52,1 %, ярий ячмінь — 25,4, кукурудза на зерно — 5,3, горох — 5,8%.

В Україні спостерігається тенденція щорічного зменшення посівної площі зернових культур. Якщо у 1985 р. зерновий клин досягав 16,1 млн гектарів, то у 1990 р. — 14,6. 1995 р. — 14,2, у 1996 р. — 13,2 млн гектарів. Скоротились посівні площі озимої пшениці, проса, кукурудзи на зерно та гороху і збільшились лише озимого ячменю.

Через несприятливі метеорологічні умови в окремі роки і внаслідок недостатнього матеріально-технічного забезпечення та недотримання технологій вирощування зернових культур виробництво зерна ще не стабільне, значно варіює за роками (табл. 26).

Розміщення зернового господарства в Україні складалося протягом багатьох десятиліть. Воно досить раціональне, відповідає особливостям

Таблиця 26

ВАЛОВИЙ ЗБІР І УРОЖАЙНІСТЬ ЗЕРНОВИХ КУЛЬТУР В УКРАЇНІ

(всі категорії господарств) Роки Вії.ювиі] збір. млн т Урожайність, ц з 1 га 1961-1965 29.3 17,5 1966-1970 33.4 21.4 1971-1975 40.0 24.7 1976-1980 43,2 26,1 1981-1985 37.9 23.4 1986-1990 47.4 30,7 1990 51,0 35,1 1995 33,9 24,9 1996 24,6 19,6

264

[11-іиро.ііно-географічнііх зон.

Головне завдання дальшого розвитку зернового господарства в Україні - досягти більших і сталих обсягів виробництва зерна. Для цього необ-м.іпо постійно підвищувати родючість грунтів, поглиблювати спеціалізацію господарств на впрошуванні зернових культур, запроваджувати ефективні технології, систематично поліпшувати селекційну та насінницьку справу і максимально скорочувати втрати зерна у процесі його збирання, транспортування і зберігання. Важливою проблемою є вдосконалення матеріально-технічної бази і зміцнення економіки підприємств, які спеціалізуються на впрошуванні зернових культур. Треба змінити структуру зернового господарства. насамперед у таких двох напрямах: 1) збільшити обсяги виробництва фуражного зерна, шо дасть змогу зменшити або зовсім припинити витрати продовольчого зерна на відгодівлю худоби та виробництво комбікормів: 2) розширити посівні площі під цінними, сильними та твердими сортами озимої пшениці. Це відкриє додаткові можливості для забезпечення населення високоякісними хлібобулочними та макаронними виробами. дасть змогу збільшити експорт зерна.»

Дуже важливою ланкою структури зернопромислового комплексу є заготівля і зберігання зерна. Вона представлена районними хлібоприймальними пунктами (підприємствами) і елеваторно-складським господарством. Хлібоприймальні підприємства здійснюють заготівлю зерна різних культур у формі його закупівлі. Зерно надходить у зерносховища підприємств. а потім після доробки розподіляється за призначенням (на промислову переробку, в резервні фонди, на експорт тощо). Заготівля зерна має сезонний характер, залежить від часу збирання культур.

Хлібоприймальні підприємства і елеватори розміщені, як правило, біля залізничних станцій, річкових і морських портів. Елеватори — найбільші підприємства в системі заготівлі зерна. Вони приймають зерно безпосередньо від сільськогосподарських підприємств і районних (міжрайонних) хлібоприймальних пунктів. Представлені значними спорудами.

Складним елементом структури зернопромислового комплексу є промислова ланка, яку формують насамперед галузі промисловості, шо переробляють зерно та борошно. До них належать борошномельно-круп'яна, кондитерська (без виготовлення цукристих виробів), макаронна, хлібопекарська. комбікормова промисловість та виробництва, що переробляють зерно на крохмаль, спирт, пиво та виготовляють харчові концентрати тощо. Кризовий стан економіки України негативно позначився на вироб-нпчо-госіюдарськіи діяльності галузей, загальмував їх розвиток (табл. 27).

Борошномельна-круп'яна промисловість — провідна галузь у системі переробної промисловості комплексу. Її продукція — борошно, різні крупи. Борошно виробляють з пшениці, жита і частково з ячменю і кукуруд-

265

Таблиця 2'і

ВИРОБНИЦТВО ОСНОВНИХ ВИДІВ ПРОДОВОЛЬЧИХ ТОВАРІВ ПРОМИСЛОВИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ ЗЕРНОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ ВіІ.1 ІІрО.ІОНО.ІЬЧІЇХ ТОНсІрІН 19К5 р. і99и р. 1995 р всього в <"с.» 199і)р. 1. Обсяг виробництва:

борошна, тче. т 8157,0 7671,0 5104 66.5 крупи, тис. т 872,5 962.4 473 49.1 хліба і хлібобулочних

виробів. тис. т 7348,0 6701,0 3848 57,4 кондитерських виробів. тис. т 924 1111 311 28.0 макаронних ниробіїі. тис. т 329,8 360,4 214 59.4 1. Обсяг виробництва товарі» у

розрахунку на душу населення:

хліба і хлібобулочних

виробів, кг 144.3 129.1 74.7 57.9 кондитерських виробів, кг 18,1 21.4 6.0 28,0 макаронних виробів, кг 6,5 6,9 4,2 60,9

зи. крупи — з пшениці, ячменю, гречки, проса, кукурудзи тощо. Борошномельні і круп'яні підприємства розміщуються в основному поруч з елеваторами і орієнтуються на райони споживання продукції.

Основний споживач борошна — хлібопек^рськсі промисловість. Вона виробляє широкий асортимент хліба і хлібобулочних та борошняних кондитерських виробів. В Україні створена мережа високомеханізованих. потужних хлібозаводів (комбінатів). Борошняні кондитерські вироби виготовляються також у цехах підприємств кондитерської промисловості. зокрема — великих кондитерських фабрик Києва, Львова, Дніпропетровська. Маріуполя. Вінниці. Луганська, Житомира, Запоріжжя.

Микиронна промисловість виготовляє макаронні вироби з пшеничного борошна. В Україні діє 13 макаронних фабрик (у Донецьку, Дніпропетровську. Києві. Одесі та ін.) і значна кількість цехів виробництва ма-карон при хлібозаводах, харчових комбінатах.

Завдання переробних галузей зернопромислового комплексу — збільшити виробництво широкого асортименту продукції відповідно до попиту населення через повніше використання виробничих потужностей. модернізацію підприємств, застосування прогресивних технологій тощо.

Важлива галузь зернопромислового комплексу — комбікормова промисловість. Вона базується на ресурсах фуражного зерна. Підприємства галузі виробляють комбіновані корми для потреб тваринницьких ферм, комплексів та птахофабрик. Функціонують державні і міжгосподарські (на кооперативних засадах) комбікормові заводії. В Україні діє більш як 100 державних і близько 420 міжгосподарських підприємств. Державні заводи розміщені у промислових центрах, міжгосподарські — у сільських районах. Перспективи галузі залежать від стану і розвитку як зернового господарства, так і тваринництва в Україні.

266

До галузей, які забезпечують розвиток і обслуговування матеріально-гехнічної бази комплексу, належать сільськогосподарське машинобудування та машинобудування для харчової, комбікормової промисловості, еле-ц,і горсько-складського господарства.

Специфічною структурною галуззю зернопромислового комплексу є роздрібни торгівля, саме та її частина, яка здійснює продаж товарів, вироблених з зерна та борошна. Вона представлена мережею продовольчих (насамперед спеціалізованих) магазинів. Підприємства роздрібної торгівлі завершують процес просування продукції зернопромислового комплексу до її безпосередніх споживачів — населення України. Часте підвищення цін н Україні в останні роки, стримує розвиток торгівлі хлібопродуктами.

У функціонуванні комплексу важливу роль відіграє наука. Вона представлена науковими закладами Національної академії наук України, галузевої та вузівської науки. Основний обсяг наукових робіт виконують заклади галузевої науки: Українська академія аграрних наук, галузеві науково-дослідні інститути, обласні дослідні станції, лабораторії тощо. Центрами науки, яка обслуговує комплекс, є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ. Кіровоград. Миронівка (Київська область) та інші міста. Наука — важливий чинник дальшого піднесення комплексу. Вона, в свою чергу. потребує особливої уваги щодо розв'язання проблем її внутрішнього розвитку.

Територіальна структура зернопромислового комплексу визначається особливостями його циклоутворень. характером розміщення і локального поєднання сільськогосподарських, заготівельних, промислових підприємств, наукових закладів тощо. Оскільки зерно і продукти його переробки можуть зберігатися досить тривалий час, їх використання у стислі строки за діючою технологією не обов'язкове. У зв'язку з цим у вертикальній технологічній ланці агропромислових циклів виникає роз-рин V часі або територіальному просторі виробничої діяльності. До певної міри це ускладнює функціональні технологічні зв'язки і разом з тим об'єктивно передбачає можливість і необхідність формування на відповідних стадіях («поверхах») циклів спеціалізованих зернопромислових елементарних територіальних систем. Залежно від того. на основі якого ЦИКЛУ формуються елементарні зернопромислові територіальні системи, останні поділяються на: насінницькі, заготівельно-зернові, продовольчі зернопереробні, комбікормові. Сукупність цих типів елементарних систем визначає територіальну структуру комплексу.

Насінницькі системи об'єднують дослідні господарства, підприємства. організації, зайняті впрошуванням, обробкою та заготівлею насіння зернових культур. Селекція та насінництво є першоосновою кожної галузі зернового господарства. В Україні створена мережа науково-дослідних закладів з проблем селекції і насінництва зернових культур (насінниць-267

ки станині та господарств, підприємств обробки насіннєвого зерна), а заготівельній ланці діють сорто-насінницькі об'єднання, які заимають-оі закупівлею. очищенням, зберіганням та реалізацією сортового і гібридного насіння.

Залежно від виробничого напряму насінницьких систем інтегратором у них можуть бути дослідна станція, промислове і заготівельне підприємство. Прикладом промислового підприємства-інтегратора є кукурудзо-калібрувальний завод з обробки гібридного і сортового насіння кукурудзи. Кожна насінницька елементарна система входить у більш складну се-лекційно-насінницьку систему, в якій об'єднані науково-дослідні заклади, насінницькі станції та господарства, підприємства з обробки та заготівлі насіння тощо.

Заготівельно-зернові елементарні системи — найбільш поширені, займають провідне місце у територіальній структурі зернопромислового комплексу. Вони об'єднують підприємства зернового господарства та районні хлібоприймальні підприємства, елеватори. Інтеграторами систем є заготівельні підприємства, насамперед — елеватори. Зони обслуговування бувають різні за розмірами. Так, зона обслуговування Бобровицького хлібоприймального підприємства (Чернігівська область) охоплює територію Бобровицького району і частину суміжних з ним районів, а у Ольша-ницького елеватора (Рокитнянський район Київської області) — територію кількох районів.

Продовольчі зернопереробні елементарні системи об'єднують заготівельні та борошномельно-круп'яні підприємства, млини, заводи та фабрики, що виробляють продукцію з борошна, яка споживається населенням. Інтеграторами цих систем є відповідно борошномельні, круп'яні заводії та хлібопекарські підприємства, кондитерські й макаронні фабрики.

Елементарні виробничо-територіальні системи сформувались також на базі технологічного та територіального поєднання комбікормових заводів та підприємств-постачальників зернових і незернових компонентів. Комбікормові заводи — інтегратори цих систем.

Виробничо-територіальні міжгалузеві елементарні системи — основа територіальної організації зернопромислового комплексу. На базі їх формуються обласні і загальнодержавний зернопромислові комплекси. Це — система взаємопов'язаних регіональних, обласних комплексів та елементарних систем.

Подальший розвиток зернопромислового комплексу є одним з пріоритетних напрямків АПК і всього народного господарства!? За 1991— 1995 рр. середньорічні обсяги виробництва зерна становили 38,5 млн тонн. тоді як в 1986—1990 рр. було зібрано 47,4 млн тони. Зменшення виробництва зерна в Україні набуло загрозливого характеру. Наша країна може надовго втратити свої досягнення в розвитку зернового господарства. Обсяги виробництва основної зернової культури — пшениці скоро-

268

гилися. якість її значно знизилась. Не вистачає кормів зернового походження. то дуже негативно позначається на розвитку тваринництва і його продуктивності.

Зменшення обсягів виробництва зерна - результат скорочення посівних площ під зерновими культурами і одночасного зниження їх урожайності.

Різке погіршення стану зернового господарства пов'язано з тим. їло не вистачає машин для своєчасного обробітку грунту, якісної збиральної техніки, мало вноситься органічних і мінеральних добрив, погіршився за-ист рослин від шкідників та хвороб, використовуються посівні матеріали низької якості, порушується технологія виробництва. Необхідно використати всі можливості і зупинити падіння обсягів виробництва зерна. Для цього треба збільшити посівні площі зернових культур до 15—16 млн гектарів в тому числі озимої пшениці — до 7.3 млн гектарів (в останні роки засівається 5 млн гектарів). Важливо також організаційно і в техніко-економічному відношенні перебудувати переробку зерна, раціонально використовувати продукти переробки.

У 1996 р. частка колективних сільськогосподарських підприємств та держгоспів у виробництві зерна становила 94%. Реальні умови тепер такі, то великі господарства залишатимуться основними виробниками зерна ще тривалий час. Поступово будуть створюватись різні форми господарювання.

Для забезпечення внутрішніх потреб у продовольчому зерні, повного використання можливостей з виробництва тваринницької продукції, значного збільшення експортного зернового потенціалу, а також, щоб мати оптимальні резерви, Україна має щорічно збирати не менше як 45— 50 млн тонн зерна.

Валовий збір зерна можна істотно збільшити шляхом розширення вирощування кукурудзи. Площу її посівів у найближчі роки треба довести до 2 млн гектарів, середню урожайність - до 50 ц з 1 га і мати 10 млн тонн зерна (в 1996 р. було зібрано менше 1 млн. тонн кукурудзи).

Одне з найважливіших завдань — прискорити впровадження у виробництво нових урожайних сортів зернових культур. Передбачено відновити виробництво та істотно збільшити закупівлю твердої пшениці. В 1991—1996 рр. її в середньому заготовлялося 40 тис. тонн при потребі для виготовлення високоякісних макаронів і круп — 250— 300 тис. тонн.

Проблемою дальшого розвитку зернового господарства є організація ринку зерна як внутрішнього, так і зовнішнього. Він буде формуватись шляхом лібералізації цінового механізму. Реформується система заготівель. Створена державна акціонерна компанія «Хліб України», яка на рівних з іншими суб'єктами комерційної діяльності умовах буде конкурувати в закупівлі зерна для загальнодержавних і регіональних потреб. Потреби дотаційних районів у продовольчому і фуражному зерні будуть задоволені шляхом закупівель у товаровиробників за прямими угодами або через біржову торгівлю. Товаровиробникам зерна надається право вільно розпоряджатися вирощеним врожаєм після всіх розрахунків за отримані аванси (грошові та матеріальні ресурси). Запроваджується вільне ринкове ціноутворення на основі біржового котирування.У

269

У 1997 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про подаль-шіііі розвиток ринку зерна в Україні». Цією постановою передбачено створення державного інтервенційного фонду стабілізації зернового ринку в Україні в складі державної акціонерної компанії «Хліб Українії». Вона через закупівельні операції вилучатиме з ринку в урожайні роки певну кількість продовольчого і фуражного зерна, стабілізуватиме на короткий період ринок шляхом скорочення пропозиції зразу ж після збору врожаю, а н неурожайні роки постачатиме на ринок партії зерна і підтримуватиме ринкові ціни в середині країни на стабільному рівні. Цим можна запобігти збиткам і виробників і споживачів. Такі заходи в кінцевому підсумку до певної міри сприятимуть переходу від стихійного до регульованого ринку зерна в Україні. Стабілізація рівня цін на ринку продовольчого зерна сприятиме стабілізації обсягів його виробництва. Створення інтервенційного фонду є першим кроком до розв'язання складної проблеми ринку зерна.

11.4.2. Цукропромисловий комплекс

Спеціалізується комплекс на виробництві цукру з цукрових буряків. Цукор — один з основних продуктів харчування, дуже важливий предмет вітчизняного експорту. Гичка буряків та побічні продукти цукроваріння (жом і патока) — цінні корми для худоби. Патока, крім того, використовується для виробництва спирту та інших продуктів.

До складу комплексу входять бурякосіючі сільськогосподарські підприємства, цукропіскові та цукрорафінадні заводи, спеціальні кар'єри з добування вапняку, який застосовується для фільтрації цукрового сиропу. низка спеціалізованих машинобудівних та ремонтних заводів, науково-дослідних установ. Комплекс розвивається у тісному зв'язку з галузями паливної, хімічної, текстильної, целюлозно-паперової промисловості, залізничного та автомобільного транспорту. Він постачає сировину галузям харчової промисловості, сприяє зміцненню кормової бази тваринництва.

В Україні 192 цукрові заводи загальною потужністю 507 тис. тонн переробки цукрових буряків на добу, 135 радгоспів з вирощування насіння цукрових буряків, 3 заводи з підготовки насіння до посіву, науково-дослідні та навчальні заклади з підготовки висококваліфікованих спеціалістів. машинобудівні та ремонтні заводи, транспортні засоби тощо.

Буряківництво та цукрова промисловість — основні виробничі ланки галузевої структури комплексу. Кожна з них має істотні особливості, що впливають на загальний процес функціонування комплексу. Так, для буряківництва характерний високий ступінь трудомісткості. Затрати праці на вирощування буряків у 6—8 разів вищі, ніж на їх переробку. На цук-ропіскових заводах велика увага приділяється організації та способам зберігання сировини з метою уникнути зменшення її цукристості. Цукробурякове виробництво — сезонне (раціональна тривалість виробничого періоду на цукропіскових заводах 100—120 діб). Цукрові заводи — вузькоспеціалізовані підприємства: у загальному обсязі товарної продукції 95% становить цукор. Це викликає проблему використання основних фондів у міжсезонний період. У структурі основних фондів цукрових заводів велика частка припадає на допоміжні об'єкти (складські спору-

270

.ні. піл їздці шляхи, оурякоприймальні пункти, водне господарство, по-іч фільтрації тощо).

Буряківництво зосереджене в лісостеповій зоні Українії і частково в північній частині степової. Впрошують цукрові буряки у 19 областях Українії. Товарних плантацій цієї культури немає тільки в Автономній Республіці Крим. Донецькій. Луганській, Запорізькій. Закарпатській та Херсонській областях. У 1985 р. під цукровими буряками було зайнято 1641 тис. гектарів, V 1990 р. — 1607. 1995 р. — 1475. 1996 р. — 1359 тис. гектарів.

Урожайність, валові збори та обсяг закупок цукрових буряків в Україні нестабільні (табл. 28), з року в рік зменшуються. Найбільші валові збори буряків у Вінницькій. Хмельницькій, Тернопільській. Київській, Черкаській. Харківській та Полтавській областях.

Таблиця 28

УРОЖАЙНІСТЬ. ВАЛОВІ ЗБОРИ ТА ЗАКУПКИ ЦУКРОВИХ БУРЯКІВ В УКРАЇНІ (фабричних, всі категорії господарств) Показник У середньому за рік За роками 1981 -19Я5 рр. 1986-1990 рр. 1990 р. 1995 р. 1996 р. ВС ЬО ГО % ЛО

1981-1985рр. Урожайність, ц з 1 га зібраної площі Віїловии збір, млн т Закупки, млн т 230 39.0 39.0 267 43.8 43,6 276 44,3 43.8 205 30 183

23 80 59

Можливості України збільшення виробництва цукрових буряків ще досить великі. Багато колгоспів і держгоспів збирають щорічно по 450— 500 і більше центнерів цукрових буряків з гектара.

Переробкою буряків у 1990 р. були зайняті 214 цукропіскових заводи і комбінати. Цукор-рафінад виробляють 5 спеціалізованих заводів. Крім того, 4 цукропіскових заводи мають рафінадні цехи. Найбільші цукрові підприємства — Лохвицький (Полтавська область), Долинський (Кіровоградська) і Куп'янський (Харківська) цукрокомбінати. Одеський та Сумський цукрорафінадні заводи. Цукор-пісок тривалий час вироблявся не тільки з цукрових буряків, а й з імпортної сировини (цукру-сирцю, який постачала Куба). В останні роки в Україні помітний спад виробництва цукру-піску (табл. 29). Це є наслідком того. що знизився обсяг виробництва цукрових буряків і різко зменшились поставки імпортної сировини. Поряд з цим є й інші причини зниження виробництва цукру. Уже на протязі більше десяти років в Україні спостерігається тенденція зменшення виходу цукру по відношенню до маси сировини.

Важливим елементом галузевої структури цукропромислового комплексу є наука. В Україні діють дві великі наукові установи, які обслуговують відповідні галузі комплексу. Це науково-дослідні інститути: цукрових буряків і цукрової промисловості (обидва — в Києві). Значні наукові дослідження щодо розвитку галузей комплексу проводять Українська академія аграрних наук. Київський інститут харчової промисловості.

271

надходження коштів ;ю бюджету, цю викликало збільшення заборгованості і виплати заробітної плати працівникам бюджетних організації!.

Через різну собівартість цукру для заводів і виробників сировнші створилось два внутрішніх ринки: один на основі собівартості для виробників сировини і меншими цінами і другий — на основі собівартості цукрових заводів. Це привело до того. шо в 1996 р. 1.5 млн тонн продукції не можна було реалізувати. Ціни дуже знизилися. У Вінницькій обдаси, яку називають «цукровим Донбасом», ціна на цукор впала до 40—45 коп. (на тоіі час — 22—25 центів» за 1 кг. що приблизно в 2 рази нижче собівартості. Всі 38 заводів асоціації «Вінниця цукор» стали нерентабельними. наблизилися до банкрутства. Подібне становище мало місце на більшості цукрових заводів України.

Цукробурякове виробництво обвально скоротилося. Це негативно позначилося на всііі економіці України. Історично вважалося, що для нашої країни цукрова промисловість — одна з важливих галузей спеціалізації матеріального виробництва. Тепер через кризу у цукропромисло-вому комплексі може бути втрачено майже 2 млн робочих місць. Консервація загрожує половині (понад 100) всіх цукрових заводів. Різко зменшується надходження коштів до державних та місцевих бюджетів. Кабінет Міністрів був вимушений прийняти постанови: «Про регулювання ринку цукру», «Про створення Державної комісії з питань ринку продовольства». «Про забезпечення переробки цукрових буряків урожаю 1997 року».

Жодна з цих постанов не викликала кардинальних змін.

Окремі рішення Уряду були помилковими. Указ Президента (1995 р.) передбачає, що виробники сільськогосподарської продукції, а також цукру самостійно розпоряджаються своєю продукцією на вільному ринку через біржі, торгові будинки, посередницькі організації. По суті. виконання такого Указу означало втрату контролю держави над виробництвом та розподілом цукру на внутрішньому ринку і над поставками за міжнародними угодами. Подібна ситуація в Україні була до 1895 р. Історичні матеріали свідчать, що стихійний ринок завжди призводить до банкрутства цукроварень. Сто років тому був прийнятий закон про державне управління поставками цукру на внутрішній ринок, який мав стабілізувати цукрову промисловість. Цей закон був зумовлений тим, що торгівля цукром через біржу не вирішила проблем ліквідації стихійного ринку та значного коливання цін. конкуренції і банкрутства цукрових заводів.

Сучасний досвід країн — виробників цукру з буряків свідчить, що держава має здійснювати управління внутрішнім ринком цукру та його поставками за міжнародними угодами.

Для виходу цукропромислового комплексу з кризи треба зробити таке.

1. Враховуючи історичний досвід України і сучасний досвід країн, що виробляють цукор з буряків, спираючись на розробки українських наукових установ, управляти виробництвом і ринком цукру має держава.

2. Укласти угоду з Російською Федерацією про імпорт українського цукру. Основне в угоді — збільшення обсягів імпорту без обкладання податком на долану вартість.

3. Здійснити низку заходів для збільшення споживання цукру насе-

274

.іеиііям України. Основний шлях до цього — підвищення доходів, рівня юбробуту.

4. Використати всі можливості для реалізації цукру на ринках країн Закавказзя, Середньої Азії тощо на основі взаємовигідного товарообміну ; раціонального територіального поділу праці.

5. Для підвищення ефективності діяльності цукрових заводів і зниження собівартості виробництва цукру та його конкурентоспроможності на світовому ринку використовувати потужності цукрових заводів України для переробки імпортного цукру-сирцю, щорічно науково обґрунтовувати раціональні пропорції між обсягами виробництва цукру з буряків и імпортної сировини. У найближчий період врахувати зниження цін на цукор-сирець і те. що 35 українських цукроварень мають потужності для виробництва майже 2 млн тонн цукру в рік із сирцю. В разі потреби при незначній модернізації всі 192 українські цукроварні можуть переробляти сирець.

Для підвищення рентабельності цукроварень необхідно значно знизити імпортне мито на цукор-сирець, яке тепер становить 50% вартості товару.

Для виходу з кризи важливою проблемою є створення регульованого ринку цукру. Треба врахувати, що внутрішній ринок має бути регульованим, світовий — залишається стихійним. У жодній країні світу, яка є виробником цукру, на внутрішній ринок цукор не надходить через біржі. Як правило, ціни на внутрішньому ринку виші, ніж на світовому, у кілька разів. Нижній рівень ціни на внутрішньому ринку має бути гарантований. Так. у країнах Європейського співтовариства гарантована ціна — 800 доларів за тонну. Ціна на світовому ринку визначається на світових біржах Нью-Йорка. Лондона. Парижа. В 1996 р. вона становила 400—420 доларів. Ціна може коливатися з року із рік від 100 до 500 доларів за тонну.

Якщо Україна буде виробляти 4 млн тонн цукру, то внутрішній ринок в сучасних умовах може спожити не більше як 2 млн тонн, а близько 2 млн тонн потрібно експортувати. Індикативна ціна на нього становить 450—500 доларів за тонну, а ціна світового ринку — 370 доларів. Якщо не вжити певних заходів для збільшення експорту, то виникне загроза, що частина цукру, яка має бути вивезена, залишиться в країні і не буде продана на внутрішньому ринку. Створиться становище, коли пропозиція перевищуватиме попит, і це спричинить падіння ціни до такого рівня, який не покриватиме витрат бурякосіючих господарств та цукрових заводів.

Виходом з кризи може бути введення державного управління ринком. Основні положення концепції регульованого ринку цукру такі: цукор виробляється за двома системами — цукор «А» і цукор «Б». «А» — це кількість цукру, необхідна для задоволення потреб внутрішнього ринку. Цукор «Б» — кількість, потрібна для забезпечення поставок за міждержавними угодами. Виробництво здійснюється на договірних засадах між державою, цукроварнями та виробниками цукрових буряків. Державою створюється Фонд регулювання ринку цукру. Встановлюються гарантійні ціни на цукор «А» і цукор «Б».

Запроваджується виробництво цукру «С» як договірна система між цукровими заводами та бурякосіючими господарствами. Держава в особі

18' . 275

Фонду регулювання ринку цукру не гарантує збут та ціни на цей цукор. Роірахункії між двома сторонами (заводами і виробниками сировини) цільні на основі двосторонніх угод. Цукор <.С->. по СУТІ. є страховим запасом. який держава може спрямувати на внутрішнії! ринок У разі не-сіірият.ііівііх погодних УМОВ.

Для розвитку нової системи економічних відносин у цукропромисло-вому комплексі необхідно створити нові ринкові механізми та елементи ринкової інфраструктури для узгодження інтересів бурякосіючнх господарств та цукроварень.

11.4.3. Олінно-жировий комплекс

Олійно-жировиіі комплекс спеціалізується на виробництві рослинних жирів з насіння олійних культур та їх переробці. Основною олійною культурою в Україні є соняшник. Вирощують ного саме для того, щоб одержати насіння, а з нього олію, тоді як олійні рослини — льон-довгунець і коноплі — культивуються з іншою метою, і насіння їх — побічний продукт відповідних спеціалізованих комплексів. Частка насіння соняшнику у загальному обсязі олійної сировини переробних підприємств становить майже 98%. Вміст олії в насінні цієї рослини досягає 47—55% його ваги, що перевищує у 1.5—2 рази показники жирності насіння інших культур. Отже. олійно-жировий комплекс України фактично грунтується на виробництві соняшнику і переробці його насіння для одержання олії. яка використовується для харчових і технічних потреб.

Соняшникова одія — цінний харчовий продукт. Це визначає народногосподарське значення олійно-жирового комплексу України. Крім олії. з насіння соняшнику виготовляють халву: відходи переробки насіння — макуха та шріт — цінний білковий корм для худоби, компоненти комбікормів, алушниння - сировина для гідролізної промисловості. Для господарських і виробничих потреб використовують кошики та стебла соняшнику. Отже. соняшник повністю використовується в народному господарстві. Олію застосовують у консервній, хімічній, шкіряній, машинобудівній та інших галузях промисловості. Це свідчить про важливу міжгалузеву функцію олійно-жирового комплексу у народному господарстві. У свою чергу, на розвиток комплексу значною мірою впливають машинобудівна, хімічна, текстильна, скляна та інші галузі.

У галузевій структурі комплексу сільськогосподарська ланка представлена виробництвом соняшнику, його насіння. Товарні посіви культури розміщені на полях колективних та державних сільськогосподарських підприємств. Під соняшником в Україні зайнято більше площ ніж під будь-якою іншою технічною культурою. На відміну від інших технічних культур посівні площі соняшнику в останні роки практично не зменшувались. У 1990 р. вони становили 1636 тис. гектарів, у 1992 — 1641,'у 1993 — 1637 і у 1995 — 2020 тис. гектарів. Вирощують соняшник господарства 19 областей і Автономної Республіки Крим. Товарних посівів немає у Тернопільській. Івано-Франківській, Львівській. Волинській та Рівненській областях. Майже всі площі посівів цієї культури зайняті районованими сортами. Соняшник — культура Степу і Лісостепу. Найбільші посівні площі його у степових областях: Донецькій. Луганській, Дніпро-276

Тсіб.іиця ЗО

УРО/КАИНІСТЬ. ВАГОВІ ЗБОРІ! ТА ЗАКУПКИ

НАСІННЯ СОНЯШНИКУ В УКРАЇНІ ЗА 1981-1946 рр. (всі категорії господарств)

У серс.іпьоп ,і,і рік За рок.іміі Покз-иі и ки 19,^; 1-І 945рр. |9ііб—і99орр 1990р. 1995р. 1996р всього у^до 1990р. Урожайність. ц і 1 га

; ПОСІНН01 ПЛОЩІ 14.6 16.5 15.8 14.2 10.5 66.5 ' Валовий збір, тис. т 2287 2602 2571 2860 "' 1 "'3 82.6 !Закупки, тис. т 1847 2204 2040

! Товарність

1 виробництва,°с 81 85 79

петровській. Запорізькій. Кіровоградській. Миколаївській. Одеській та Херсонській. Найбільші обсяги соняшникового насіння у 1996 р. виробляли Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська. Одеська та Харківська області — разом 1311 тис. тонн, або 62% загальнодержавного валового виробництва насіння (табл. ЗО).

За останні роки дещо знизилась урожайність і валовий збір насіння соняшнику. Кризові явища в економіці держави, незадовільне постачання сільському господарству техніки, пального, добрив, тощо негативно позначились на виробництві соняшнику та інших олійних культур. В останні роки різко знизився рівень товарності виробництва соняшникового насіння.

Соняшник — теплолюбна і посухостійка рослина, однак добре росте, коли в грунті є волога на родючих землях. Ця культура дуже виснажує грунт, тому для одержання високих врожаїв треба вносити значну кількість добрив і використовувати спеціальні сівозміни. У зв'язку з цим є межа раціональної концентрації соняшнику на полях, певного рівня спеціалізації господарств на його вирощуванні. Основний напрям інтенсифікації виробництва соняшнику - це збільшення врожайності та жирності насіння шляхом підвищення рівня механізації польових робіт, впровадження передових технологій вирощування та збирання врожаю, розвитку селекційної та насінницької справи. Резерви підвищення продуктивності соняшнику досить значні. Велика кількість господарств збирає майже по ЗО ц насіння з 1 га посівної площі, шо майже втричі перевищує середню врожайність по країні у 1996 р. Соняшник — високорентабельна культура і її вигідно вирощувати колективним і державним господарствам. Насіння соняшнику та інших олійних культур закуповують заготівельні зерноприймальні та безпосередньо переробні підприємства. Зберігається насіння в сухих складських приміщеннях.

Промислова ланка комплексу представлена олійно-жировою промисловістю. Виробництвом олії в Україні зайнято 20 великих спеціалізованих підприємств, значна кількість невеликих олійниць (переважно у сільській місцевості) та цехів (при місцевих харчокомбінатах). Олію одержують пресовим і екстракційним способами. Другий спосіб — ефективніший. дає змогу вилучити значно більше олії з сировини. Метол екстракції є основним для великих підприємств, а пресовий — для

277

сліпніть і цехів. Нині п Україні понад 90^ олії одержують способом екстракції.

У складі великих підприємств. що виробляють олію. — 9 оліііно-жи-роних комбінатів та 1 1 олійних заводів. Технічний рівень їх лає змогу одержувати високий вихід олії з сировини. На комбінатах набуло розвитку комбінування виробництв на основі комплексного використання сировини, об'єднання послідовних стадій переробки олії. Крім олії (сирової. рафінованої і фасованої), оліино-жирові комбінати виробляють соломас. маргарин, майонез, мило. мийні засоби тощо. Олійні заводи спеціалізуються тільки на виробництві, рафінуванні та фасуванні олії. До оліиних належить і єдиний й Україні завод кісточкових олій (в Одесі). Олія. одержана з кісточкових плодів, — дуже цінна продукція.

Найбільші підприємства олійного виробництва: Дніпропетровський. Запорізький. Слов'янський (Донецька область). Кіровоградський та Одеський оліино-жирові комбінати: Пологівський (Запорізька), Вов-чанський (Харківська) і Сватівський (Луганська область) олійні заводи.

Маргаринову продукцію в Україні поряд з олійно-жировими комбінатами виробляють і Київський, Донецький та Ужгородський маргаринові заводи. Харківський і Львівський жиро-комбінати. Мило і миючі засоби виготовляють Одеський, Полтавський, Вінницький, Чернівецький, Кіровоградський та інші олійно-жирові комбінати. Київський і Харківський миловарні заводи.

На показниках виробництва олії і особливо маргаринової продукції негативно позначились незадовільний стан економіки держави, зменшення в останні роки виробництва олійної сировини (табл. 31).

Перспективи розвитку промислової ланки комплексу й надалі залежатимуть від поліпшення технології переробки сировини, зміцнення матеріально-технічної бази галузі, поглиблення зв'язків з підприємствами, які вирощують олійні культури та заготовляють їх насіння.

До складу комплексу входять підприємства і заклади, які зайняті технічним, агрохімічним, транспортним, науковим та іншим забезпеченням його виробничих ланок. Проблеми розвитку галузей комплексу досліджують Українська академія аграрних наук, дослідні станції, науково-дослідний інститут олійно-жирової промисловості (Харків).

Таблиця 31

ВИРОБНИЦТВО ПРОДОВОЛЬЧИХ ТОВАРІВ ПРОМИСЛОВИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ ОЛІПНО-ЖИРОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Рік Віі.і иро.юно.іь'ніх товарів 19Я5 1990 1995 1996

всього "і до 1990р. Обсяг виробництва:

олії. тис. т 846,3 1070.0 696 726 67,9 маргаринової продукції, тис. т 276 289 109 88 30.4 Виробництво у розрахунку на

душу населення:

олії. кг 16,6 20,6 13.5 14,2 68.9 маргаринової продукції, кг 5.4 5,6 2,1 1,7 30,4

278

Територіальну структуру олііїно-жирового комплексу формують елементарні виробничо-територіальні системи та більш складні виробничо-ісріпоріальні утворення: обласні комплекси, спеціалізовані раиони. зони Елементарні системи охоплюють виробничі об'єкти межах досить ^е.иікої території. Інтеграторами систем є оліино-жирові комбінати або о.іійні заводії, які одержують олійну сировину у межах зони безпосереднього функціонування як від господарств, так і заготівельних пунктів. Па території, де зосереджені товарні посіви соняшнику і олійні підприємства. сформувались степова і лісостепова спеціалізовані зони олійно-жирового виробництва. Лісостепова зона поділяється на лівобережний та правобережний спеціалізовані райони.

Територіальна організація олійно-жирового комплексу України базується на елементарних виробничо-територіальних системах. У загальному виді вона є системою взаємоузгодженого та взаємопов'язаного функціонування сільськогосподарських і промислових підприємств, елементарних систем, спеціалізованих районів та зон. Для дальшого удосконалення територіальної організації треба підвищити рівень збалансованого розвитку усіх ланок комплексу, ввести в дію нові переробні підприємства. раціонально їх розмістити, щоб усунути нераціональні перевезення сировини.

11.4.4. Плодоовочепромисловий комплекс

Овочі, плоди та ягоди відіграють важливу роль у харчуванні людей. На виробництві їх спеціалізується плолоовочепромисловий комплекс. Він охоплює сільськогосподарські та промислові виробництва, діяльність яких пов'язана з вирощуванням і переробкою овочів та ягід. Стержневою основою комплексу є агропромисловий цикл. який представлений послідовними ланками виробництва і переробки плодоовочевої продукції. Виникнення і розвиток комплексу зумовлені тісними інтеграційними ніаємозв'язками між господарствами, які спеціалізуються на овочівництві і плодівництві, та підприємствами консервної промисловості.

Основними чинниками формування і розвитку комплексу є: сприятливі природні умови, що визначають економічну доцільність виробництва певних видів овочів, плодів і ягід: досягнутий ступінь розвитку науково-технічного прогресу, який впливає на ефективність виробництва, зберігання, транспортування і переробки продукції овочівництва та садівництва: особливості розміщення населення та його харчування.

Сільськогосподарську ланку комплексу становлять овочівництво і плодівництво. Вирощують овочі, плоди та ягоди колективні та державні сільськогосподарські підприємства, населення сільських і багатьох міських поселень. Овочівництво поширене на всій території держави. Продукція галузі використовується населенням для споживання у свіжому вигляді, а також як сировина для овочеконсервних і овочесушильних підприємств. В Україні вирощують томати, огірки, перець, кабачки, баклажани, цибулю, часник тощо.

Розрізняють овочівництво відкритого (польове, присадибне) і закритого (тепличне) грунту. У теплицях вирощують у міжсезонний період овочі та розсаду овочевих культур. В Україні набуло розвитку овочівниц-

279

тно біля великих міст і промислових центрів. Сформувались приміські спеціалізовані зони овочінніїцтпа.

Посівні площі овочів в Україні у 1996 р. становили 476 тис. гектарів (у 1985 р. - 499 тис. гектарів). Урожайність овочів знизилась з 151 ц з 1 га в середньому за 1986—1990 рр. до 112 ц у 1996 р. Валовий збір овочів скоротився відповідно з 7.4 до 5.1 млн тонн. Різко зменшилася закупівля овочів. Найбільші виробники овочів — Донецька. Дніпропетровська. Харківська. Київська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим.

Плодівництво — галузь, яка теж поширена в усіх областях України. спеціалізується на вирощуванні плодових культур (зерняткових, кісточкових. горіхоплідних та ягідних). У лісостепових і поліських областях більше вирощують зерняткових і ягідних, а у степових — кісточкових і горіхоплідних культур. Важливу роль у складі галузі відіграє розсадництво — вирощування садівного матеріалу цих культур. Продукція плодівництва — сировина для підприємств, які виготовляють фруктові консерви, соки. У багатьох сільськогосподарських підприємств є великі промислові сади, в яких запроваджені прогресивні методи садівництва. Розвивається присадибне і колективне садівництво.

Площа плодоягідних насаджень в останні роки в Україні дещо зменшилась: у 1985 р. вона становила 92,2 тис. гектарів, у 1990 р. — 851, 1996 р. — 772 тис. гектарів. Площа насаджень у плодоносному віці дорівнювала у відповідні роки 724, 680 і 630 тис. гектарів. Урожайність плодів і ягід з 1 га цих насаджень досягала у середньому за 1986—1990 рр. 37,4 ц, у 1990 р. — 42,7, у 1995 р. — 29,8 і 1996 р. — 30,6 ц, а валовий збір становив відповідно 2.6. 2,9 і 1.9 млн тонн. Найбільші обсяги виробництва фруктів і ягід в Україні у Вінницькій. Хмельницькій, Черкаській. Київській, Закарпатській. Одеській. Дніпропетровській областях та Автономній Республіці Крим.

У перспективі треба механізувати процес вирощування і, особливо, збирання овочів, плодів і ягід, запровадити інтенсивні технології, поліпшити сортовий склад і якість плодоовочевої продукції.

Промисловою ланкою комплексу є плодоовочеконсервна промисловість. Її підприємства переробляють плоди, овочі та ягоди і виготовляють консервну продукцію. До таких підприємств належать консервні заводи і комбінати. овочесушильні заводи, цехи місцевих харчокомбінатів, підприємства системи торгівлі: плодоовочекомбінати, холодильники, овочефруктосховища тощо. В Україні функціонує близько 2 тис. переробних підприємств, з них 820 виробляють овочеві, томатні і фруктові консерви (табл. 32).

Підприємства плодоовочеконсервної промисловості працюють у кожній області України, розміщені в районах виробництва сировини. Овочі, фрукти і ягоди нетранспортабельні, не можуть зберігатися тривалий час. потребують своєчасної переробки. Підприємство поліських областей спеціалізуються більше на виготовленні фруктових, лісостепових — овочевих і фруктових, степових — томатних консервів.

Перспективний розвиток плодоовочеконсервної промисловості пов'язаний з дальшим зміцненням матеріально-технічної бази, удоскона-

280

Тиб.ічця 32

ОБСЯГИ ВИРОБНИЦТВА ОСНОВНИХ В1ЦІВ ПРОДУКЦІЇ ПЛОДООВОЧЕКОНСЕРВНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ Вп.'і продукції * Рік 19Х5 1990 1995 всього '"С -Ю 1990р. Овочеві консерви, млн умовних банок 1053 1186 339 28.6 Томатні консерви (без соків).

млн умовних банок 475 350 174 49,7 Фруктові консерви (без соків).

млн умовних банок 672 1034 158 15,3 Соки натуральні, млн

умовних банок 810 107] 245 22.9 Сухі фрукти, тис. т 5,6 6,4 1.3 20.3

ленням технології переробки сировини, збільшенням продукції і поліпшенням її якості відповідно до попиту населення.

Основу територіальної структури плодоовочепромислового комплексу становлять елементарні виробничо-територіальні системи різної спеціалізації і територіальних масштабів. У кожній з них функціонально і те-риторіально об'єднані промислове підприємство (інтегратор) та господарства. що займаються овочівництвом і плодівництвом. У сукупності ці системи формують складні структурні елементи у вигляді обласних і регіональних комплексів, спеціалізованих зон. Основу територіальної організації плодоовочепромислового комплексу становлять елементарні виробничо-територіальні системи. Територіальна організація комплексу функціонує як виробниче і територіальне поєднання взаємопов'язаних і взаємоузгоджених господарств, промислових підприємств, елементарних систем, обласних і регіональних комплексів. Дальше її удосконалення — одне з основних завдань перспективного розвитку плодоовочепромислового комплексу. Дуже важливо створити раціональні приміські плодоовочеві промислові комплекси. Інтенсифікація плодоовочепромислового комплексу нерозривно пов'язана з створенням сучасних овочесховищ, фруктосховищ, холодильників. Треба підвищити рівень концентрації виробництва плодоовочевої сировини, поглибити внутрігосподарську і міжгосподарську спеціалізацію в овочівництві та садівництві. Це дасть змогу організувати більш компактні сировинні зони і зменшити кількість сільськогосподарських підприємств — постачальників у кожній з них.

11.4.5. Виноградовиноробнии комплекс

Комплекс включає вирощування і переробку винограду. Сільськогосподарська ланка комплексу — виноградарство. Його підприємства спеціалізуються на вирощуванні винних, столових та ізюмних сортів винограду. Свіжий виноград, ізюм і виноградний сік — цінні продукти харчування. мають лікувальні властивості. Більша частина виноградників в Україні зайнята під винними (технічними) сортами винограду, який є сировиною для виноробної промисловості.

281

Виноградарство поширене у піііленнііі частіїні степової зони (Одеській, Миколаївській. Херсонській. Запорізькій областях). Автономнії] Республіці Крим і в Закарпатській області. Вирощуванням внногра-л займаються манже 500 колективних і понад 350 державних сільськогосподарських підприємств. Виноград вирощують і в особистих господарствах населення. Починаючії з 1986 р. площа виноградних насаджень в Україні помітно зменшилась і у 1996 р. становила 148 тис. гектарів (у 1985 р. — 209. 1990 р. — 176. 1995 р. - 155 тис. гектарів), що було наслідком згубної антиалкогольної кампанії, коли під виглядом боротьби з алкоголізмом вирубували виноградну лозу. Попри все площа виноградників у плодоносному віці дещо збільшилась. У 1985 р. вона становила 134 тис. гектарів, у 1990 р. — 143 і 1995 р. — 138. у 1996 р. — знов скоротилась до 134 тис. гектарів. Урожайність винограду нестабільна. В середньому за 1986—1990 рр. вона дорівнювала 57 ц з 1 га, 1993 р. — 48, 1995 р. — 33 ц з 1 га. Валовий збір винограду становив у 1986—1990 рр. 765 тис. тонн. у 1990 р. — 836. 1995 р. — 457, у 1996 р. — 498 тис. тонн. Основну кількість (майже 90?^) зірваного винограду переробляють підприємства виноробної і консервної промисловості України.

Промислову ланку комплексу становить виноробна промисловість. яка поділяється на первинне і вторинне виноробство. Продукцією первинного виноробства є виноматеріали. їх виробництвом займається більш як 120 державних підприємств (винзаводів і держгосп-заводів), більшість з яких зосереджена в Автономній Республіці Крим. Одеській. Херсонській та Закарпатській областях. На заводах первинного виноробства щорічно виробляється більш як 50 млн декалітрів виноматеріалів. Виноград — нетранспортабельна сировина, швидко псується, потребує негайної переробки. Тому заводи первинного виноробства розміщені у тих ареалах, де сконцентровано вирощування винограду. Потужності винзаводів і держгосп-заводів в Україні мають можливість переробити понад 910 тис. тонн винограду за рік. Переробними потужностями добре забезпечені Автономна Республіка Крим, Закарпатська і Миколаївська області, не вистачає їх в Одеській та Херсонській областях.

Підприємств вторинного виноробства в Україні 24. з яких 12 розміщені у виноградарських областях, а решта в районах споживання (переважно у великих містах). Вони виробляють марочні та ординарні виноградні вина, шампанське і коньяки, виноградні соки. винокам'яну кислоту та іншу продукцію. На виробництві виноградних вин спеціалізуються 18 заводів. Крім того. вина виробляють 9 держгосп-заводів і 7 заводів первинного виноробства. Виробництвом коньяків зайняті 2 спеціалізовані підприємства (в Одесі та Ужгороді) і 2 держгоспи-заводи (у Херсонській області та Автономній Республіці Крим). Шампанське виготовляють 5 спеціалізованих заводів і один винзавод. з них 3 підприємства розмішені у межах виноградарської зони (в Одеській області та Автономній Республіці Крим).

Найбільші підприємства виноробної промисловості: комбінати «Ма-санлра» (Ялта) і <-Таврія.> (Херсонська область), заводії шампанських вин у Артемівську (Донецька область), Одесі. Харкові, Києві, винзаводи у Дніпропетровську, Сімферополі. Києві.

В останні роки виробництво вина різко зменшилось, що є наслідком.

282

ТиСі.іиця 33

ОБСЯГИ ВИРОБНИЦТВА ОСНОВНИХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ ВИНОРОБНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ, члн декалітрів Віі.і ііро;[кіиі Рік ]Ч^5 19ЧІІ 1996 всього ^ іо 1990 р. Вино виноградне

ШіІМПИНСЬКС 48.Я 3,9 27,2 3,7 9.9

5.2 36,4 140.5 Коньяк 0.8 1.1 0.9 81.8

зокрема, негативного ставлення до розвитку виноробної промисловості наприкінці 80-х років (табл. 33).

Науковим забезпеченням виноградовиноробного комплексу займаються два науково-дослідні інститути виноградарства і виноробства, які розмішені в Одесі та Ялті (інститут «Магарач»). низка дослідних станцій. лабораторій.

Територіальну структуру комплексу формують прості та складні елементи. Прості елементи — елементарні виробничі системи (ЕВС) та елементарні виробничо-територіальні системи (ЕВТС). Складні елементи — спеціалізовані райони і зони. ЕВС — це держгосп-завод, який об'єднує в одному підприємстві виробництво і переробку винограду, ЕВТС — винзавод разом з колективними і державними сільськогосподарськими підприємствами, що постачають сировину.

Територіальне комплекс не являє собою цілісності. У межах України сформувались Південна спеціалізована зона у складі Кримського і Причорноморського (Одеська, Миколаївська, Херсонська. Запорізька області) районів та територіальне відокремлений Закарпатський спеціалізований район. На півдні Вінницької області є невеликий ареал вирощування винограду та його первинній переробці (діє один винзавод). Спеціалізовані райони відрізняються між собою спеціалізацією виробництва, концентрацією виноградарства тощо.

Територіальна організація виноградовиноробного комплексу України є системою узгодженого, взаємопов'язаного функціонування його галузей, ЕВС. ЕВТС. спеціалізованих районів та відокремлених підприємств вторинного виноробства. Основні завдання комплексу — розширення площ виноградників, поліпшення їх сортового складу, підвищення урожайності. застосування прогресивних технологій вирощування та переробки винограду, вдосконалення територіальної організації.

11.4.6. Картоплепромисловин комплекс

Картоплепромнсловий комплекс - виробничо-територіальне утворення. в якому поєднуються сільськогосподарські та промислові підприємства. що зайняті виробництвом, заготівлею та переробкою картоплі на крохмаль і спирт. Сільськогосподарською ланкою комплексу є картоплярство. Воно — важлива галузь сільського господарства, що вирощує картоплю для продовольчих потреб та як сировину для крохмалепатоко-вої і спиртової промисловості. Продукція картоплярства та відходи переробки використовуються як корм у тваринництві. Вирощують картоплю

283

колективні. значну частину продукції лають особисті і пі.-ісобні господарства. державні та фермерські підприємства. Технічні сорти картоплі постачають переважно великі господарства. В Україні щороку надходить на переробку близько 600 тис. тонн картоплі, що становить близько З с! її загальногосподарського валового збору. Картоплярство досягло найбільшого розвитку в поліських, лісостепових і прикарпатських областях.

Промислову ланку комплексу становлять заводи: картоплекрохмальні, спиртові та овочесушильні (ті. що сушать картоплю). В Україні функ-шонують 14 картоплекрохмальних підприємств, з яких найбільші —"Ковельський (Волинська область) і Радомишльський (Житомирська) заводи. На виробництві спирту з картоплі спеціалізуються 27 підприємств. найбільші з них Чуднівський та Коростишівський (Житомирська область) спиртозаводи. Виробництво спирту з картоплі щорічно зменшується внаслідок використання дешевших і ефективніших видів сировини. Переробні підприємства розміщені в областях, де розвинуто картоплярство.

Наукові проблеми розвитку комплексу забезпечує Український науково-дослідний інститут картопляного господарства (смт. Немішаєве Київської області) та галузеві наукові заклади харчової промисловості.

Елементарні виробничо-територіальні системи комплексу формуються на основі взаємопов'язаної діяльності переробних підприємств (інтеграторів) і господарств їх сировинних зон. Сукупності цих систем утворюють обласні комплекси. На їх основі формуються територіальна структура і територіальна організація картоплепромислового комплексу.

Дальше зростання обсягів виробництва картоплі, поліпшення її якості, впровадження нових технологій, механізація трудомістких виробничих процесів, поглиблення зв'язків між картоплярськими господарствами і переробними підприємствами сприятимуть розвитку комплексу, удосконаленню його територіальної організації.

11.4.7. Льонопромисловин комплекс

Льонопромисловий комплекс здійснює виробництво, заготівлю та переробку льону-довгунця для одержання різних текстильних виробів з метою задоволення потреб в них населення та галузей народного господарства. Продукцією комплексу є лляне волокно, пряжа і тканини. Виготовлені з лляного волокна тканини виділяються міцністю, гігієнічністю, мають привабливий вигляд. Льоноволокно — предмет експорту. З насіння льону одержують високоякісну олію. У народному господарстві також ефективно використовуються відходи переробки лляної сировини:

макуха — на корм худобі, костриця — для виробництва будівельних плит, паливного брикету.

У сучасний період льонарство великою мірою визначає розвиток сировинної бази вітчизняної текстильної промисловості. Це підсилює народногосподарське значення льонопромислового комплексу — одного з найбільших спеціалізованих агропромислових формувань в Україні. Комплекс функціонує у межах Полісся та Прикарпаття. Стержнем комплексу є льонопромисловии цикл. у якому послідовно об'єднані виробництво і переробка льону-довгунця, виготовлення текстильної продукції.

Сільськогосподарською ланкою комплексу є льонарство, яке займа-

284

сіі.ся впрошуванням льону-довгунця. Впрошують цю культуру понад 1600 колгоспів і держгоспів. У насінництві задіяно 9 льононасінницьких л.інціїї і більш як 550 господарств. Кризовий стоп економіки держави позначився і на розвиткові льонарства. Щорічно зменшується посівна площа льону-довгунця: у 1985 р. вона становила 208 тис. гектарів. V 1990 р. - 169. у 1995 - 96. а у 1996 р. - 55 тис. гектарів. Урожайність волокна у середньому за 1986-'1990 рр. становила 5.8 ц з 1 га, в 1990 р. — Ь.4. у 1995 р. — 5 і в 1996 р. — 3,3 ц з 1 га. Валовий збір волокна стано-иіів відповідно 110. 108. 48 і 18 тис. тонн. Обсяги закупок майже не відрізняються від валових зборів льонопродукції через винятково високу тонарність льону. Льонарство — високорентабельна, прибуткова галузь сільського господарства. Воно поширене у 9 областях України. За розмірами посівної площі і обсягом виробництва льону виділяються Житомирська. Чернігівська та Львівська області.

Заготівлі продукції льонарства здійснюють льонозаводи і льонозагот-пункти. Промислову ланку комплексу становлять первинна обробка льону (льонозаводи) і лляна промисловість (льонокомбінати спеціалізовані на виробництві прядива і тканин). В Україні діє 45 льонозаводів, у тому числі 11 підприємств у Житомирській і по 10 — у Чернігівській та Волинській областях. Найбільші льонозаводи: Калузький (Івано-Франківська область). Киселіізський (Чернігівська), Ємильчинський (Житомирська) та Камінь-Каширський (Волинська область). З льону на спеціальних агрегатах льонозаводи одержують волокно. Волокно виробляють і колективні сільськогосподарські підприємства, в основному у Львівській та Івано-Франківській областях. В Україні два льонокомбінати — Житомирський та Рівненський (найбільші в Європі).

Нині льонокомбінати не мають у достатку сировини і тому зменшили виробництво тканин (див. табл. 34). Певною мірою це пов'язано з тим. що значна частина волокна постачається підприємствам сусідніх країн. На льонарстві і заводській переробці льону негативно позначились наслідки катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції. Скоротились посівні площі, кількість діючих льонозаводів (у Київській області).

Територіальну структуру комплексу становлять елементарні льоно-промислові територіальні системи. У кожній з них функціонально об'єднані льонозавод (інтегратор системи) та льонарські господарства його сировинної зони. Льонозавод координує діяльність господарств з питань розвитку льонарства, якості і строків постачання сировини тощо. Під-

Таблиця 34

ОБСЯГИ ВИРОБНИЦТВА ОСНОВНИХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ ЛЬОНОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ Ві];і продукції • Рік 19Я5 1990 1995 всього °С ;ю 1990 р. Льоноволокно (заводськії»

ниробіток). тис. т Лляні тканини, млн г 110" 96 108 98 48 20 44,4 20.4

У середньому ч;і 1986—1990 рр.

285

ііриємства мають тісні взаємозв'язки, які визначають технологічну тери-торіальну єдність системи, розвиток інтеграцііїніїх міжгалузевих процесів у комплексі.

У межах льонопромислової зони сформувалися складні елементи територіальної структури комплексу: обласні комплекси та льонопромис--юві райони — Східнополіський (Чернігівська і Сумська область). Західнополіський (Київська, Житомирська. Рівненська і Волинська) та Прикарпатський (Львівська, Івано-Франківська і Чернівецька області). Вони різняться природно-економічними умовами вирощування льону. рівнем чого індустріальної переробки та особливостями елементарних систем.

Територіальна організація являє собою систему взаємозумовленого і взаємопов'язаного розвитку підприємств, елементарних систем, обласних комплексів, спеціалізованих льонопромислових районів. Для розвитку льонопромислового комплексу України, удосконалення його територіальної організації потрібне дальше підвищення рівня ефективності усіх виробництв, комплексного і раціонального використання льоноси-ровини, узгоджене функціонування льонарських і льонопереробних підприємств. Це сприятиме збільшенню виробництва, поліпшенню якості волокна і тканин з льону та зростанню їх експорту.

11.4.8. Інші спеціалізовані рослинницькі комплекси

Тютюновопромисловий комплекс об'єднує підприємства, які вирощують і перероблюють тютюн для виготовлення сигарет, одержання нікотинових препаратів, лимонної і яблучної кислот тощо. Розвиток комплексу. його значення визначають постійний попит значної кількості населення на тютюнові вироби. Сільськогосподарську ланку комплексу становить тютюнництво, промислову — тютюново-махоркова промисловість.

Тютюнництво — галузь, що вирощує тютюн і махорку. Ним займаються колективні та державні сільськогосподарські підприємства. Тютюн — розсадна трудомістка культура. Для вирощування розсади в господарствах необхідно мати парники або плівкові теплиці. Листя тютюну збирають 3—6 разів за сезон залежно від технічної стиглості й сорту, тривалий період обробляють і сушать у спеціальних приміщеннях, а після цього сировину відправляють на ферментаційні заводи. В останні роки в Україні тютюн вирощували на площі близько 9 тис. гектарів (у 1988 р. — на 16 тис. гектарів). Урожайність становить майже 12 ц з 1 га, щорічний валовий збір — близько 11 тис. тонн.

Основні виробники тютюну — Автономна Республіка Крим, Тернопільська. Закарпатська, Івано-Франківська та Одеська області. Махорку вирощують на невеликій площі у деяких господарствах Полтавської, Сумської та Чернігівської областей. Тютюнництво — одна з найприбут-ковіших галузей сільського господарства. Для його розвитку важливо створити високоурожайні, з меншим вмістом нікотину сорти тютюну. вдосконалити технології вирощування культури, первинну обробку сировини.

Тютюново-махоркова промисловість виготовляє сигарети, цигарки,

286

^ [•чі.іьнии потюн і махорку. До її ск.іад входять тютюново-фермен-і.іі:іііні заводії та фабрики виробництва тютюново-махоркових виробів. Ііі.'1-ііііі розміщені в районах тютюнництва, другі — переважно у великих :і^іа. У 1995 р. в Україні було вироблено 4і?і млрд ШТУК цигарок та си-;.ірет (у 19^5 р. - і»2.2, 1991) р. - 69.4. 1992 р. - 61. 1993 р. - 40.6 млрд штук). В Україні діє 6 тютюново-ферменташйних заводів (на них здійсню-і, і ься ферментація тютюну — біохімічний процес, внаслідок якого зменшується у сировині вміст нікотину і збільшується — ароматичних речовин) та 11 тютюнових фабрик. Найбільші підприємства: Жмеринський (Вінницька область). Сімферопольський (Крим), Берегівський (Закарпатська) і Борщівськиіі (Тернопільська) тютюново-ферментаційні заводи. Київська. Львівська. Харківська. Прилуцька (Чернігівська область) і Черкаська тютюнові фабрики. До складу комплексу входить Українська науково-дослідна станція з тютюну і махорки, що займається селекцією та агротехнікою тютюну (смт. Мельниця-Подільська Тернопільської області).

Територіальну структуру комплексу формують елементарні виробничо-територіальні системи, до складу яких входять тютюново-фермента-ційні заводи (інтегратори) та сільськогосподарські підприємства їх сировинних зон. Елементами цієї структури є області, ареали, у межах яких впрошують тютюн і здійснюють його первинну переробку. Територіальна організація тютюновопромислового комплексу — система взаємопов'язаною розвитку підприємств, виробництв, елементарних систем, ареалів і відокремлених тютюнових фабрик.

На виробництві тютюнової сировини та тютюнових виробів негативно впливає надходження на внутрішній ринок у великих обсягах імпортних тютюнових товарів. Внаслідок такого способу задоволення ринкового попиту гальмується розвиток вітчизняного виробництва, нераціонально витрачається необхідна державі валюта. У наступні роки в Україні треба збільшити виробництво тютюну і виробів з нього для задоволення потреби в них. Слід здійснити модернізацію промислових підприємств. поліпшити якість тютюнових виробів, щоб вони могли конкурувати з виробами іноземних фірм.

Ефіроолійний комплекс функціонує як стала сукупність взаємопов'язаних сільськогосподарських і промислових підприємств, що зайняті вирощуванням ефіроолійних рослин та їх переробкою з метою одержання ефірних олій та їх екстрактів, які використовуються у вітчизняній парфю-мерній промисловості та експортуються. Сільськогосподарські і переробні підприємства та їх системи поширені в різних областях України. Найбільший ареал виробництва і переробки ефіроолійних культур у Криму. Там діють спеціалізовані держгоспи та великі ефіроолійні комбінати (Сімферопольський. Судакський. Кримрозівський. Алуштинський та ін.). До найбільших підприємств комплексу належать також Прилуцький комбінат (Чернігівська область). Кілійський (Одеська) і Роменський (Сумська область) заводії.

Хмелепромисловий комплекс охоплює підприємства, що займаються вирощуванням хмелю, його переробкою, транспортуванням та зберіганням. Основа комплексу — хмелярство, яке набуло розвитку на Поліссі. Найбільшим виробником хмелю є Житомирська область. У межах зони хмелярства діють хмелесушильні заводи. Вони виконують роль інтегра-

287

торів у елементарних виробничих системах. Продукція комп.-іексу використовується у виробництві пива. дріжджів. ліків, косметичних засобів тощо. На розпитку комплексу негативно позначились наслідки катастрофи на Чорнобильській АЕС.

Коноплепромисловий комплекс — виробничо-територіальне утворення. підприємства якого зайняті вирощуванням і переробкою різних сортів конопель для одержання волокна — сировини для виробництва текстильних виробів. Середньоросійські коноплі вирощують колгоспи і держгос-пи лівобережного Лісостепу (Полтавська. Сумська і Черкаська області). В східних районах Дніпропетровської області вирощують південні коноплі. Отже. у складі комплексу два окремі коноплепромислові райони. У межах цих районів сформувались елементарні коноплепромислові територіальні системи. Коноплезавод у кожній системі як інтегратор об'єднує коноплярські господарства своєї сировинної зони. Комплекс в останні роки не розпивається. Щорічно скорочуються площі посівів конопель: у 1985 р. вони становили 22 тис. гектарів, у 1993 р. — 5 тис. гектарів. Зменшуються валовий збір і закупки конопель. У 1985 р. переробляли коноплі 18 коноплезаводів, а в 1992 р. — 10 (4 — у Дніпропетровській, З—в Полтавській, 2 — в Сумській і 1 підприємство в Черкаській області). Обсяг виробництва волокна становив у 1985 р. 15.7 тис. тонн. у 1992 р. — 8,1 тис. тонн.

Коноплі — це важлива сировина для підприємств конопледжутової промисловості, їх не можна повністю замінити хімічними волокнами. Канати з них виробляє Харківський канатний завод, шпагат — Кіровоградська, а тканини — Одеська і Коростенська текстильні фабрики. У 1995 р. в Україні було вироблено 14 млн м2 конопледжутових тканин (у 1985 р. — 41 млн м2). Харківський канатний завод і Одеська фабрика технічних тканин — великі текстильні підприємства. У зв'язку з скороченням виробництва коноплеволокна збільшуються потреби в імпортній сировині.

Проблемами розвитку коноплярства в Україні займається Науково-дослідний інститут луб'яних культур (м. Глухів Сумської області).