Культурология

Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. - К.: Літера, 2000. - 464 с.
АНТИЧНА КУЛЬТУРА
.Термін "античний" (від латинського antiquus - "давній") було введено італійськими діячами епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури^ Історія античної культури розглядається наукою як історія формування, розквіту, подальшого розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор'я) та суміжних країн у період з III тис. до н.е. до середини V ст. н.е., І які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.

; Історію культури античного світу традиційно розподіляють на такі^ещо умовні періоди:

; І. Давньогрецька культура:

„„ L Н™давніший ПЄР'ОД: егейська (крито-мікенська) культура (III тис.-ХІ ст. до н.е.).

2. Гомерівський чи ранньоархаїчний період (XI-VIII ст до н е)

3. Архаїчний період (VIII-VI ст. до н.е.).

4. Класичний період (V ст. - остання третина IV ст. до н.е.).

5. Елліністичний період (остання третина IV -1 ст. до н.е.). II. Давньоримська культура:

1. Період розвитку культури етрусків та інших племен Італії (ХІ-ІІІ ст. до н.е.), включаючи так званий "царський" період історії Давнього Риму (Vlll-IVcr. до н.е.).

2. Республіканський період Давнього Риму (ІП-І ст. до н.е.).

3. Імператорський період Давнього Риму (І ст. до н.е.-V ст. н.е.)Л ; Щоб зрозуміти специфіку давньогрецької культури треба взяти до уваги соціальні зрушення тієї історичної епохи. На відміну від країн Стародавнього Сходу! в Греції на момент її' культурно. цившзаційного розквіту (в класичний період) склався не монархічно-деспотичний, а республіканський тип рабовласницької держави Містами-державами правили колективно їх вільні громадяни4 Це була своєрідна рабовласницька демократія, яка виховувала у греків особливий світогляд. Ідеалом суспільства стає вільна і політичне активна людина/Саме вона була об'єктом і змістом культури Людина - мірило усіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують", - казав .грецький софіст Протагор (бли-

60

зько 480-410 pp. до н.е.). Герой культури Давньої Греції - реальна людина, хоча й наділена часто надприродними можливостями, наданими богами. Навіть грецькі боги мають цілком людську подобу, чесноти і вади. Однак при цьому тільки філософ Сократ (469-399), як можна судити з праць його учня Платона, вперше переосмислив значення напису над входом до одного з найшанованіших давньогрецьких святилищ (у Дельфах), де було викарбувано: "Пізнай самого себе". Початкове сенс фрази зводився до запрошення пізнати правдивість віщувань Дельфійського оракула.

(Грецька культура базується на міфологічній основі, яка має кілька культурно-історичнйх шарів. Більшість дослідників вважають, що формування загальновідомого грецького пантеону відбулося лише в архаїчний період.,Космогонічні уявлення давніх греків мають багато спільних рис з уявленнями багатьох інших народів. Вважалося, що споконвіку існували Хаос, Земля (Гея) та Ерос - життєва основа^Тея народила зоряне небо - Уращ який став першим володарем світу та чоловіком Геї. /Від Урана і Геї народилося друге покоління богів - титани^ Титан Кро-нос скинув владу Урана. У свою чергу діти Кроноса - Аїд, Посейдон, Зевс, Гестія, Гера, Деметра - під проводом Зевса скинули Кроноса і захопили владу над Всесвітом.-Верховним богом став Зевс - володар грому, неба та блискавки; Посейдон вважався богом вологи^ Аїд - повелителем підземного світу. Дружина Зевса Гера була покровителькою шлюбу, Гестія - богинею домашнього вогнища. Як богиню землеробства шанували Деметру, дочка якої Персефона, викрадена Аїдом, стала дружиною цього бога.

Від шлюбу Зевса і Гери народились: Геба - богиня юності, Арес - бог війни, Гефест - бог вулканічного вогню та ковальства. Серед нащадків Зевса особливо виділявся Аполлон - бог світлого начала в природі. Він вважався покровителем мистецтв, богом-цілителем і одночасно смертоносним богом, який розносить епідемії. Сестра Аполлона Артеміда - богиня полювання і покровителька молоді. Багатосторонніми були функції Гермеса, спочатку бога достатку, потім торгівлі, покровителя шахраїв та злодіїв, патрона ораторів та спортсменів. Діоніса шанували як бога виноробства. Великою повагою користувалася Афіна - богиня мудрості та війни. Постійна супутниця Афіни - богиня перемоги Ніка, символ мудрості Афіни - сова. Афродиті, народженій з морської піни, поклонялися як богині кохання та краси.

У XX ст. науковці з'ясували, що давня еллінська цивілізація мала своїх ще більш давніх, аде від того не менш великих попере-

61

"Дами в блакитному". Фреска Кноського палацу 62

дників, а саме крито-мінойську і мікенську цивілізації. На межі II 1-І І тис. до н.е. на о.Крит виникають перші осередки розвиненої культури. Ця культура мала переважно світський, палацовий характер. Найбільшим був палац, споруджений у м.Кнос. Рештки його знайшов видатний англійський археолог А.Еванс. Це була дво- або навіть триповерхова споруда. Палац мав прекрасну систему водопостачання та каналізації, теракотові ванни у спеціальних приміщеннях, добре продуману вентиляцію та освітлення. У ньому було дуже багато кімнат, коридорів, заплутаних переходів. Тому й не дивно, що пізніше людська уява створила легенду про Лабіринт, жахливе чудовисько Мінотавра та дівчину Аріадну, яка за допомогою клубка ниток вивела царевича Тезея з підземелля палацу. На стінах приміщень збереглися фрески, які відтворювали повсякденне життя критян. Одним з таких зображень є сцена "тавромахії "- кривавої обрядової гри з биками. Це був релігійний ритуал, пов'язаний з одним із головних на Криті культів - культом бога-бика. Критські митці були й майстрами карбування, про що свідчать знахідки дорогоцінних сосудів, келихів. Наприкінці XV ст. до н.е. острів зазнав катастрофи, внаслідок якої крито-мінойська цивілізація перестала існувати. Вчені припускають, що це було надзвичайно потужне виверження вулкану на о.Тіра (о.Санторин), можливо, підсилене агресією проти країни з боку таємничих "народів моря".

Значного впливу критської культури зазнала більш сувора мікен-ська цивілізація, розквіт якої припав на XV-XIII ст. до н.е. Жителі цих місць - греки-ахейці - будували свої міста-фортеці на високих пагорбах, ; звідки пішла назва "акрополь" - верхнє місто, де й зводились царські [палаци. Стіни в Мікенах, Тіринфі збудовані з кам'яних брил вагою 5-6 т •кожна. Таке мурування недарма називають "циклопічним",-бо спо-Ірудити його було під силу хіба що велетням-циклопам, а не простим (смертним. Ахейці були більш войовничими, аніж критяни. Це знайшло відображення у сюжетах.мікенських фресок, на яких переважно показа-«.но сцени полювань та битв. Сам малюнок чіткіший і сухіший. Його композиція статичніша, аніж в аналогічних витворах критських митців. >У руїнах Мікен археологи знайшли чимало виробів із золота: масок; ^пластинок, які прикрашали одяг, зброю, речі; діадем, браслетів, обру-ічок. Ця культура була знищена в XII ст. до н.е. під час навали північних ; племен - дорійців. Та крито-мікенська спадщина відіграла велику роль у і розвитку грецького мистецтва.

Наступний період еллінської культури прийнято називати "гомерівським", тому що основні дані про нього вчені отримали з двох епічних поем, автором яких був видатний поет вже наступного, архаїчного періоду Гомер. Від цього періоду майже не лишилося | пам'яток архітектури чи монументальної скульптури. Однак сьогодні ма- Іємо уяву про гончарне ремесло, близьке до мікенської кераміки. Найра- |ніші глиняні сосуди були прикрашені геометричним візерунком з го- физонтальних смуг коричневого лаку. Пізніше у розписах кераміки (з'явились фігури тварин, птахів та людей. Про монументальну скуль- штуру є свідоцтва тільки в описах, стародавніх авторів. Це так звані 'ксоани - статуї з дерева та каменю. ;

і Протягом наступного, архаїчного періоду Греція поступово випередила у своєму розвитку сусідні культури. Саме тоді було закладено підвалини всіх тих процесів, які отримали певний розвиток вже у класичний період. На руїнах мікенських міст, знищених дорійцями, виникала нова культура. На зміну палацам і фортецям прийшли численні культові споруди, храми. Світське будівництво відійшло на другий план. З VIII ст. до н.е. в архітектурі складаються два ордери (стилістичні канони стояково-балкової конструкції будівлі): дорійський та іонійський. Більш давній дорійський ордер характеризується тяжінням до монументальності, лаконічної досконалості пропорцій. В іонійському ордері цінувалася легкість, вишуканість, примхливість ліній. Серед споруд того часу відомі храм Аполлона у Сіракузах; храм Гери на о.Самос і одне з сімох чудес світу - храм Артеміди в Ефесі. Фундамент цього храму мав розміри 51x105 м2, а

63

дах підтримувало 127 колон заввишки 18 м. У 356 р. до н.е. цей храм було спалено ефесцем Геростратом, який в такий спосіб прагнув уславитися у віках і досяг своєї мети.

З кінця VII ст. до н.е. виникає монументальна грецька скульптура. Найрозповсюдженішими у цей період стають два типи скульптури: оголеного юнака (курос) та одягненої дівчини (кора). Оскільки на змаганнях юнаки виступали оголеними, то скульптура з перших своїх кроків почала вирішувати проблеми пластики оголеного чоловічого тіла. Фігури куросів (їх ще називають "архаїчними аполлонами") відтворювалися монументально, узагальнено модельовано. Підкреслено атлетичну статуру: широкі плечі, вузькі стегна. Куточки вуст ледь піднято, що дозволило вченим ввести термін "архаїчна посмішка", очі широко відкриті. Куроси присвячувались богам та атлетам. Матеріалом для них слугували камінь, дерево,. мармур, бронза. Статуї кор зустрічаються рідше. Оскільки жінки того часу не брали участі у спортивних змаганнях, то їх зображали одягнутими в хітони та пеплоси. Очі кор подовжені, широко розкриті, "архаїчну посмішку" ледь намічено. Звичайно кор розфарбовували. У чоловічих фігурах підкреслено статичною позою стриманість, мужність, силу. Стриманість, благородство при підкресленій жіночості, ніжності можна бачити в образі кор. Все це відбивало моральні ідеали греків періоду архаїки.

Живопис архаїчного періоду не зберігся. Значно'більше матеріалу дійшло до наших часів щодо розпису кераміки. Спочатку він покривав всю поверхню виробу, ніби килим. Це були квіти, лінії, спіралі. Такий різновид розпису називався "килимним". Наприкінці VII ст. до н.е. він поступається місцем "чорнофігурному". Чорним лаком почали наносити візерунок на ледь підфарбовану червоною охрою глину. В VI ст. до н.е. чорнофігурний стиль змінюється "червонофігурним". Фігури природного, червонуватого після обпа-лення, кольору глини виступали на фоні, суцільно вкритому чорним лаком. Ця техніка надавала художнику більше можливостей для розробки анатомічної будови тіла, мускулатури, одягу.

З епохою архаїки пов'язане явище виключної ваги для європейської культури - виникнення давньогрецької філософії. З'являються перші філософські вчення Фалеса, Анаксімена, Герак-літа, Анаксімандра, Піфагора. Ці мудреці намагалися визначити первооснову всього сущого, осягнути устрій світу. Традиційно філо-, софів архаїчного періоду називають досократиками. їх творчість сприяла виникненню перших філософських школ, а також поклала початок розвитку в Європі низки наук, таких як природознавство, математика, медицина тощо.

64

Зразки чорно- і червонофігурної кераміки

В літературі того часу головує поезія (епічна та лірична). Антична поезія не знала звичного для нас римування, вірші поєднувалися у строфи завдяки ритмічності довгих і коротких складів. Най-відомішими епічними поетами архаїки були Гомер та Гесіод. Гомер створив дві величні поеми - ''Іліаду" та "Одіссею". У першій розповідається про облогу грецькими військами Трої (Іліону), а у другій -про мандри одного з героїв Троянської війни, Одіссея. Герої Гомера - мужні, горді і розумні люди. Кожен персонаж, кожна деталь у поемах є яскравими, зримими. "Іліаду" та "Одіссею" написано особливим віршованим розміром - гекзаметром (шестистопним дактилем). Ось як, наприклад, описує поет бій між греками та троянцями: Все тут змішалось - і крики звитяжні, і стогони людські Тих, що губили і гинули, й кров 'ю земля підпливала, Так, яку повінь потоки, із пагір спадаючи буйно, Котять ярами від сніжних джерел свої води бурхливі І у долині просторій їх шумно зливають докупи, А з-над бескету пастух іздалеку гомін той чує, -Так і од військ протиборних брязкіт і крики лунали. Епіком був і Гесіод, який створив поеми "Теогонія" (про походження богів) і "Труди та дні" (присвячену сільськогосподарській

65

праці). Поеми Гесіода, який сам не цурався селянської праці, а деякими дослідниками вважається простим беотійським селянином, відзначаються дидактичністю (повчальністю) змісту. У "Теогонії" вперше в художній формі передано властиві багатьом народам первісного світу уявлення про циклічність часу й відповідної зміни культур. У Гесіода, як і в культурі народів Стародавнього Сходу (індусів, месопотамців, фінікійців), яскраво відбився "регресивний" спосіб світосприйняття, за яким "золотий вік" змінюється "срібним", "срібний" - "мідним", "мідний" - "епохою героїв", а остання - "залізним віком". Таке членування часу під назвою "гесіодових поколінь", з пізнішим вилученням "епохи героїв", стало класичним для античної культури, носії якої вважали себе жителями далекого від первісної досконалості "залізного віку". За цією моделлю покращення рівня матеріальної культури негативно відбивається на стані духовної. При цьому поняття про історичний розвиток чи занепад всередині "залізної епохи" не існувало. Коли якийсь античний автор, включаючи істориків, писав про віддалені часи, він сприймав давніх людей "залізного віку" так, як сьогодні ми сприймаємо своїх сучасників.

Назва "лірична поезія" походить від струнного музичного інструменту - ліри, під акомпонемент якої виконувалися поетичні твори. Поети одночасно були музикантами. Пізніше найпростіші ліричні вірші (елегія та ямб) виконувалися без музичного супроводу, але твори зі складною ритмікою (мелика) обов'язково співалися під аккомпанемент ліри або кіфари.

Серед ліриків, у творчості яких помітний інтерес до внутрішнього, емоційно-духовного світу людини, слід відзначити Тіртея, Архілоха, Алкея, Сапфо та Анакреонта. Поезія Тіртея надихала спартанців на боротьбу за оволодіння Месенією. У своїх елегіях Ті-ртей вихваляв військову звитягу, викладав норми поведінки воїнів. Архілох був визнаним винахідником ямбічного вірша. Хоча від його творів збереглися лише невеликі уривки, відомо, що цей поет був автором гімнів, елегій, байок, сатир. Вірші Архілоха сповнені гіркої Іронії, нарікань на невблаганну долю, яка кидала поета в різні куточки землі. Алкей писав і політичну, і громадянську, і інтимну лірику. В його віршах бринять радощі життя та сум кохання, роздуми про неминучість смерті і заклик до друзів радіти життю. У центрі творчості поетеси Сапфо стояла жінка, яка страждає від кохання та ревнощів, або ніжно любляча своїх дітей мати. Поезією краси, кохання та веселощів називав свою творчість Анакреонт. Він не думав про політику, війни, громадянські чвари:

66

Любий не той мені, хто на бенкеті, за келихом повним Мовить лише про скорботну втну і про різні позови; Любий мені той, хто з Муз та Кіпріди дарунків радіє Й має за правило бути веселим на дружній вечірці. Архаїчний період став часом, коли прокинулись духовні сили грецького народу. Слідом за ним прийшов класичний період, що характеризується розквітом демократії, мистецтва, філософії, літератури, театру, риторики, права. Це був насправді зоряний час Еллади, найвищий зліт її культуротворчого генія.

Реконструкція Афінського акрополя 67

Цьому підйому багато в чому сприяла блискуча перемога греків у війні з Персією. Вона продемонструвала життєздатність грецької демократії, її перевагу у порівнянні зі східною перською деспотією. Греко-перські війни суттєво вплинули на соціально-економічний розвиток Греції, сприяли поширенню рабства. Особливо відбилися наслідки воєн на становищі Афін. Це місто стає центром політичного та культурного життя Еллади. Розквіт Афін пов'язаний з ім'ям визначного політичного та громадського діяча - Перікла. Талановита, освічена людина, блискучий оратор, він міг силою красномовства переконати слухачів у свїй правоті. Перікл намагався не лише зміцнити демократію і посилити воєнно-політичну міць Афін, але й перетворити своє місто на центр просвіти Греції. У його домі збиралися відомі діячі культури того часу, Перікл приятелював з істориком Геродотом, драматургом Софоклом, скульптором Фідієм.

V ст. до н.е. позначилося будівництвом чудових архітектурних споруд у різних містах Греції. Було споруджено велику кількість храмів з багатим скульптурним оздобленням. Храми були не лише культовими спорудами, присвяченими божеству. Вони відбивали в собі ідеї патріотизму, втілювали силу та міць грецького поліса. Такими були храми на о.Егіна, в Олімпії, Дельфах, Афінах. Найграндіоз-нішим архітектурним ансамблем стала забудова Афінсйкого акрополя, розпочата за наказом Перікла. Роботи проводилися під загальним наглядом Фідія. На Афінському акрополі були збудовані Пропілеї (вхідні ворота), Парфенон (храм на честь Афіни-діви), Ерехтейон (храм, присвячений Афіні, Посейдону та цареві Ерехтею). Ці споруди, за словами давньоримського мислителя, історика і біографа Плутарха, "пронизані подихом вічної юності, мають душу, що не старіє".

Скульптура та живопис Давньої Греції V ст. до н.е. активно розвивали традиції попереднього часу. Провідними тут залишались зображення богів, але з'явилися зображення героїв-покровителів полісу та "ідеальних" громадян. Найвідомішими скульпторами цього століття були Мірон, Поліклет та Фідій. Мірону належать такі твори, як "Дискобол" (атлет у момент кидання диску), "Афіна та Марсій". У творчості Поліклета провідною темою став показ атлетів, які сприймалися як уособлення найкращих рис громадянина. Всесвітньо-відомими є його "Дорифор" - могутній воїн зі списом, втілення спокійної гідності, та "Діадумен" - стрункий юнак, який вінчає себе пов'язкою переможця у змаганнях. Велич, відчуженість, неземна краса - показові риси творів Фідія. Він створив велетенські статуї Афіни Парфенос (Діви) висотою 12 м та Афіни Прома-хос (Войовниці) - 8 м для Афінського акрополя, а також одне з сімох чудес світу - 14-метрову статую Зевса Олімпійського. У IV ст. до н.е. уславилися Скопас, який прикрашав ще одне чудо світу - Мавзолей у Галікарнасі, Пракситель ("Афродіта Кнідська", "Гермес та Діоніс" - на мал. вище див. фрагмент уцілілого оригіналу - голова Гермеса), Лісіпп ("Геракл з левом", "Апоксіомен"), Леохар ("Аполлон Бельведерський"). На жаль, більшість цих шедеврів дійшла до нас у римських копіях.

Видатними художниками Давньої Греції були Полігнот і Апол-лодор Афінський (V ст. до н.е.), а також Апеллес (IV ст. до н.е.). По-68

Ілігнот створив багатофігурні композиції, намагався передати глиби-ну простору, об'ємність фігур. Аполлодор відкрив ефект світлотіні, започаткував живопис у сучасному розумінні цього слова. і У класичний період розквітає наука; яка розвивається в межах філософії. Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт, Протагор, але особливо уславилися Платон та Аристотель, суперництво і взаємодія між вченнями яких на два тисячоліття визначили основні шляхи розвитку філософських вчень не тільки в ареалі Середземномор'я, а й значно далі.

Виникає історіографія. У V ст. до н.е. створюють свої праці Геро-дот і Фукідід, в IV ст. до н.е. - Ксенофонт. Геродота називають "батьком історії". Розвиваються також медицина і точні науки. Успіхи в медицині пов'язують з діяльністю "батька медицини" Гіппократа.

Якщо за часів архаїки в літературі передує лірика, то у V-'.IV Ст. до н.е. виникає й розквітає драматургія. Провідними жан-рами стали трагедія (з грецької буквально "пісня цапів"), сюже-тами для якої слугували міфи про богів та героїв, і комедія ("пісня веселих селян"). Театральні вистави йшли під час вели-. ких державних свят протягом трьох днів з ранку до вечора і мали характер змагань. До них допускалися три трагічних поета і три комічних, причому кожен трагік мусив подати три трагедії і так звану сатирову драму. Кожного ранку до театру збиралися глядачі, щоб своєю реакцією надихати виконавців і співчувати їм. Переможців визначали спеціальні судді. Театри будувалися на схилах пагорбів. При цьому враховувалася акустика, щоб і на верхніх лавах глядачі могли добре чути акторів. Жіночі ролі виконувались чоловіками. Герої вистав виступали у пишному одязі, у взутті на високих підборах (котурнах), обличчя було закрите маскою, вираз якої відповідав характеру персонажа.

Розвиток давньогрецької трагедії пов'язаний з творчістю Есхіла, Софокла, Еврипіда. Кожен з цих авторів вносив у трагедію нові формальні та змістовні компоненти. Есхіла називають "батьком трагедії". Він написав близько 80 трагедій (збереглося 7), серед яких "Перси", "Прометей прикутий", трилогія "Орестея". Провідний мотив його творчості - уславлення громадянської мужності, патріотизму. Один з кращих героїв Есхіла - титан Прометей - уособлення творчих сид афінян. Це образ непохитного борця за високі ідеали, за щастя людей. Софокл створив понад 120 трагедій, з яких повністю збереглося лише 7 шедеврів ("Едіп-цар", "Антігона" та ін.). Його герої - носії високих духовних якостей, величі та благородства. Перу Еврипіда належать 92 трагедії, з яких збереглося 17 ("Медея",

69

"Іпполіт", "Іфігенія в Авліді", "Іфігенія в Тавриді" та ін.). У творах драматурга відбилась криза традиційної полісної ідеології та пошуки нових основ світогляду. Його театр є своєрідною енциклопедією інтелектуального руху Греції другої половини V ст. до н.е. Еврипіда цікавить особистість з її нахилами та прагненнями. Створені ним образи, "особливо жіночі, відзначає глибина психологічних характеристик. Еврйпід змушував глядачів думати про своє місце в суспільстві, про ставлення до життя. Яскраву теорію трагедії подав у своїй "Поетиці" Аристотель, ввівши в обіг поняття катарсису - афективного очищення від накопиченого напруження.

"Батьком комедії" вважається Аристофан. Він написав понад 40 комедій (дійшло 11). Відомі його п'єси "Лісістрата", "Вершники", "Мир", "Хмари", "Жаби". Провідна тема творчості Аристофана - мир. В комедії "Мир" селянин Трігей дістає мир для всієї Греції. На його заклик землероби Еллади збираються з мотиками та лопатами на Олімп і звільняють з ув'язнення богиню миру, яку сховав Поленос (Війна). Героїня ж комедії "Лісістрата" очолила змову жінок проти чоловіків. Усі жінки Греції відмовили своїм чоловікам у виконанні подружніх обов'язків аж доки на територіівсієї Еллади не припиняться війни.

Важливим елементом культурного життя давніх греків архаїчного і класичного періодів були Олімпійські ігри, які проводилися раз на чотири роки на півдні Греції, в Олімпії. На період ігор (вони тривали протягом п'яти діб) встановлювалося священне замирення. До участі у змаганнях допускалися лише вільні греки, які не були під судом і не викривалися в безчесних діях. Жінки не повинні були з'являтися в Олімпії під загрозою смерті. Змагання складалися з перегонів колісниць, п'ятиборства (біг, кидання диску, кидання списа, стрибки, боротьба), змагань хлопчиків, бою навкулачки, панкратія (комбінація боксу і боротьби) і бігу в повному військовому обладунку. Найдавніший вид змагання - перегони на колісницях - завжди залишався найбільш популярним у глядачів, оскільки був найнебезпечнішим випробуванням. Переможці ігор (олімпіоніки) нагороджувались вінками з листя оливи. Повернення олімпіоніка додому супроводжувалось тріумфом. На його честь ставилися статуї на міському майдані та в Олімпії'. Олі-мпіонік протягом життя користувався особливою повагою - мав почесне місце в театрі, до нього зверталися за порадою тощо.

У другій половині IV ст. до н.е. на арену історії виТішла нова політична сила - Македонія, якій не могли протистояти грецькі міс-та-держави. Завоюваннями Філіппа Македонського, а потім його сина Александра закінчилася політична незалежність Еллади. Вели-

70

чезна держава Александра Македонського розкинулася від Північної Італії до Індії, від Нілу до Середньої Азії. Та після смерті володаря вона швидко розпалася. На її руїнах спадкоємці Александра :(так звані діадохи) створили нові монархії, які вели між собою нескінченні війни. Греко-македонська держава, держава Селевкідів на чолі з Сирією, Єгипет Птоломеїв були серед них найсильнішими.

В історії культури ця епоха отримала назву періоду еллінізму, для якого характерним було часто досить примхливе поєднання еллінської та низки східних культур, в ареал яких еллінська культура потрапила внаслідок завоювань. Результатом взаємовпливу різних культур стало створення особливого культурного конгломерату, де провідну роль відігравала грецька культура, яка в кожному окремому регіоні набувала якихось місцевих рис.

Короткочасна, але надзвичайно енергійна діяльність Александра Македонського докорінно змінила колишні культурні-пріоритети. Вперше до Європи потрапляє з Азії і значною мірою реалізується на практиці ідея світової імперії під орудою харизматичного (богонат-хненного) вождя, яка згодом турбуватиме десятки поколінь честолюбних можновладців. При цьому Александр і його послідовники ставили за мету не підкорення і знищення завойованих народів, а злиття їх з греками в одне гармонійне ціле, подолавши розбіжності між греками і "варварами" (негрекамй). З одного боку, це спонукало до посилення в суспільному житті авторитарно-монархічних засад, з іншого ж боку, в умовах принципової рівності племен і соціальних груп перед вищою владою на зміну полісним груповим ідеалам поступово приходять ідеали індивідуалізму, починають поширюватися космополітизм і зародки гуманістичного світогляду, раніше властиві лише поодиноким філософам. Так, в період еллінізму віль-новідпущені раби стають ледь не окремим суспільним прошарком, що пояснюється зміною уявлень про цінність кожного людського життя. Зіткнення і взаємовплив між авторитарними і гуманістичними тенденціями не менше від племінної строкатості визначали розмаїття форм елліністичної культури.

Архітектура елліністичних міст розвивала класичні традиції, але поруч із культовим активно розвивалося світське будівництво. Разом з храмами будуються розкішні палаци, театри, гімназії. Внутрішнє і.зовнішнє оздоблення споруд стало багатшим і різноманітнішим. Найграндіознішими і найгарнішими вважались Серапеум в Александр!'!', збудований Парменіском у III ст. до н.е., храми Аполлона у Дідимі (ІП-ІІ ст. до н.е.), Зевса в Афінах (розпочатий 170 р. до

71

Фрагмент Пергамського вівтаря 72

н.е.), Артеміди у Магнесії (закінчений 129 р. до н.е.). Цікавою спорудою був славетний Фароський маяк, збудований біля Александр!!' (близько 300 р. до н.е.) - одне з сімох чудес світу. Стодвадцятимет-ровий маяк з баштою, оздобленою мармуром, вісім граней якої були розташовані за напрямами головних вітрів, зі статуями-флюгерами, з куполом, який вінчала бронзова статуя володаря морів Посейдона, мав систему дзеркал, що посилювала блиск вогню, розпаленого в куполі, так що його бачили на відстані шістдесяти ^кілометрів. Величним архітектурним монументом був також Пергамський вівтар, збудований на початку II ст. до н.е. На грандіозному мармуровому фризі завдовжки в 120 м було зображено сцени гігантомахії' - боротьби олімпійських богів з гігантами. Згідно з давнім міфом, гіганти - сини Геї (Землі) та Урана (Неба), - повстали проти олімпійців, але були переможені ними після жорстокої битви і поховані під вулканами, в глибинах землі-матері, звідки вони нагадують про себе вулканічними виверженнями та землетрусами. Можна без перебільшень стверджувати, що у всій давньогрецькій скульптурі ще не було такої виразної та експресивної картини бою. У застиглій формі драматично передано відчуття битви не на життя, а на смерть, де беруть участь усі космічні сили, усі демони землі та неба.

Триває розвиток монументальної скульптури, призначеної для громадських будов, храмів, площ, їй притаманні грандіозність, велич. Поряд зі згадуваним фризом Пергамського вівтаря треба згадати й про статую бога Геліоса, створену у III ст. до н.е. Харесом з Лі-нда, - славнозвісний Колос родоський. Ця статуя мала висоту понад ЗО м. Спочатку Харес спорудив залізний каркас і обліпив його глиною. Потім фігуру було вкрито бронзовими листами. Всього на статую пішло 12 т бронзи. Щоб зробити її стійкою, статую наповнили камінням, залишивши вільним лише вузький простір, де була розташована дерев'яна драбина, призначена для ремонтних робіт. Колос Родоський простояв лише 66 років. У 224 р. до н.е. він був зруйнований сильним землетрусом.

Елліністичні скульптори продовжують традиції Скопаса, Лісіп-па і Праксителя, але їх твори позначені більшим ступенем індивідуалізації образів, більшим емоційним накалом. Шедеврами елліністичної скульптури вважаються Афродита (Венера) Мілоська, створена Олександрам (чи Агесандром), Ніка Самофракійська і Афродита Анадіомена невідомих майстрів. Справжнім драматизмом сповнені скульптурні групи "Фарнезький бик", "Галл, що вбиває дружину", "Лаокоон" (Агесандра, Полідора та Афінодора).

Сюжет "Лаокоона" взятий зі сказань про троянську війну. Троянський жрець Лаокоон був покараний богами за те, що переконував своїх співгромадян не довіряти грекам і не заносити до міста залишеного ними дерев'яного коня. За це боги наслали на нього велетенських змій, які задушили синів Лаокоона і його самого. Скульптура зображує відчайдушні і даремні зусилля героїв вивільнитися з лабетів чудовиськ, які здавили тіла трьох жертв. Марність боротьби, невідворотність загибелі очевидні.

Поруч з патетичною скульптурою, що ніби посіла місце класичної трагедії, в період еллінізму виникає натуралістичний напрямок у скульптурі, цілком чужий класичному періоду. Найяскравішими зразками скульптури цього типу є

73

"П'яна старуха" Мирона з Фів (зображена старезна п'яничка з висхлою груддю, що тримає в руці келих) і "Рибак" невідомого автора (зображує знедолену, фізично і морально виснажену людину зі сповненим відчаю та безвиході обличчям). Скульптори більше не нехтували такими категоріями, як старість, фізичні каліцтва, бідність, яких уникало класичне мистецтво, орієнтоване на пошуки ідеальних форм.

Високого розвитку набуває гліптика (різьба на камені). Зображення могло бути рельєфним (камея) або врізаним вглиб (інталія). Особливо цікавими є роботи, пов'язані з обробкою сардонікса. Цей напівкоштовний камінь має три шари - темний, блакитно-білий і золотаво-коричневий. Завдяки майстерності різьбарів вдавалося створювати справжні шедеври. Одним з таких є камея Ґонзага (зберігається в петербурзькому Ермітажі), на якій вирізьблені портрети царя Птоломея Філадельфа та його дружини Арсіної.

Живопис цього періоду також майже не зберігся. Про рівень майстерності елліністичних художників свідчать високомистецькі портрети на дереві з єгипетського міста Фаюм, а також поодинокі вцілілі фрески (розписи на стінах) з Делосу та Деметріади. Відомо, що мистецька палітра збагатилася в цей час новими кольорами -синім, фіолетовим, пурпурним. Про високий рівень живопису еллінізму, в якому новим є відчутний інтерес художників до внутрішнього світу людини, свідчать переважно пізніші копії римського періоду. Запозичується зі Сходу мистецтво мозаїки. Після перших спроб застосування для мозаїки природного необробленого каміння, досить швидко в цьому виді мистецтва встановлюється використання смальти - штучних, спеціально обточених кольорових камінців, здатних при освітленні вигравати різними відтінками.

У філософи еллінізму обов'язковою стала організаційна дисципліна. Філософи все більше стають професійними вченими, віддаленими від повсякденних життєвих клопотів. Діяли добре зорганізовані школи зі своїми традиціями, приміщеннями, керівниками (схоларха-ми) і, звичайно, відступниками (єретиками). Поряд із створеною Платоном Академією (платоніки) і заснованим Аристотелем Лікеєм (перипатетики) розвиваються класична школа кініків (Кратет), а також нові школи скептиків (Тимон Скептик), стоїків (Зенон, Хрісіпп, Сфер), епікурейців (Епікур). Саме філософські школи разом із засновуваними у період еллінізму великими бібліотеками (у Пергамі, Антіохії, Александрії) були першими навчальними закладами, початкову освіту можна було здобути у приватного вчителя-граматика.

74

Найбільшою бібліотекою була Александрійська. Сюди цілеспрямовано звозили книги з усіх країн античного світу. У І ст. до н.е. її зібрання нараховувало 700 тис. сувоїв. Тут працювали видатні діячі давньогрецької науки і культури - Евклід, Ератосфен, Каллімах, Фе-окріт та багато ін.

Зіставлення накопичених східними та грецькою цивілізаціями знань створило необхідність їх класифікації і дало поштовх подальшому прогресу науки. Основним науковим центром еллінізму стала Александрія Єгипетська. Александрійська бібліотека була доповненням до Музея (буквально "святилище муз"), організованого на кошти перших правителів династії Птоломеїв. Учені повністю забезпечувалися усім необхідним, включаючи інструменти. У Музеї збиралися різноманітні колекції, при ньому діяли зоологічний і ботанічний сади. Особливого розвитку за доби еллінізму набувають астрономія, ботаніка, географія, математика та медицина. Синтезом математичних знань стародавнього світу (переважно геометричних) стала праця Евкліда "Начала" у 15 книгах. Евклід використовував систематичний підхід, переходячи від простого до складного шляхом довгої черги доказів, що базуються на основоположних принципах. До нашого часу викладання геометрії у середніх школах наслідує Евкліду. Архімед Сіракузький сформулював основний закон гідростатики, обрахував величину числа л, зробив кілька важливих технічних винаходів (рсадні машини, механічні іграшки, гвинт Ар-хімеда, важіль Архімеда). Александрійський бібліотекар, засновник наукової географії Ератосфен з Кірени на підставі астрономічних спостережень припустив, що Земля має форму кулі й досить точно подав розміри її меридіану - 252 000 стадій (39 690 км). Ератосфен першим склав карту земної поверхні з довготами і широтами, прийнявши за центр координат о.Родос. Цей вчений створив також наукову хронологію, встановивши дати від часу взяття Трої до смерті Александра Македонського. Аристарх із Самосу на початку III ст. до н.е. визначив розміри Сонця і Місяця та відстань до них. Він же стверджував, що всі моря утворюють єдиний океан. Найбільше він уславився своєю гіпотезою про обертання Землі та планет навколо Сонця за орбітами. Цю гіпотезу, яка передувала відкриттю М.Копер-ника, підтримував також Селевк з Вавилону. Теофраст, учень і спадкоємець Аристотеля, створив "Історію рослин", де систематизував накопичені до початку III ст. до н.е. знання у галузі ботаніки. Йому ж належить твір "Характери", який вважається одним з перших психологічних трактатів. У той же період працював Герофіл з Халкедо-

75

на, який був одним з перших анатомів. Він увів поняття про нервову систему і дав перші пояснення загальних принципів її функціонування, ролі спинного і головного мозку, ока, зорового нерва тощо, розробив систему діагностики хвороб за коливаннями пульсу. Ерасістрат з Кеосу був справжнім засновником фізіології. Він спеціалізувався на вивченні кровообігу, інтуїтивно встановив роль капілярних судин.

Сюжетами для історичних творів слугували, як правило, події нещодавнього минулого. Це численні життєписи та історії завоювань Александра Македонського, написані Калісфеном (кінець IV ст. до н.е.), Птоломеєм 1 (після ЗОЇ р. до н.е.), Клітархом Александрійським (середина III ст. до н.е.); історії окремих елліністичних держав, "Історія діадохів" та "Історія епігонів" Ієроніма з Кардії; "Історія Греції" та "Історія Македонії" Дуриса Самоського; "Історія Сицилії" та "Історія Пирра" Тімея Тавроменія; історія Єгипту, створена Манефо-ном, історія Вавилону Бероса, історія Парфії Аполлодора з Артеміди. Найзначнішим істориком еллінізму був Полівій (близько 210-125 pp. до н.е.), творчість якого відзначається пристрастю до скрупульозної точності, раціоналізмом і потягом до об'єктивності викладу.

Художня література еллінізму була досить багатою і різноманітною. Тривала розробка традиційних жанрів - епосу, лірики, драматургії. Трагедія й ораторське мистецтво свою актуальність за нових умов втратили, тому спроби наслідувати класичним зразкам були переважно невдалими. Натомість на передній план виходять нові жанри - ідилії, біографії, віршовані перекази наукових трактатів, міми . При дворах царів розквітала витончена і вишукана поезія, зразки якої дали Каллімах з Кірени, Арат із Сол. Значного поширення набув жанр епіграми, через який давалася характеристика окремих осіб, оцінка творів поетів і митців. Видатним поетом-ліриком був Феокріт із Сіракуз (III ст. до н.е.). Він був автором буколічних (пастуших) ідилій. Поет створив реалістичні описи природи, живі образи пастухів тощо. В елліністичному суспільстві склався цілком новий тип людини, доти у Греції невідомий - літератор, що жив на пожертви володарів. Відтак навіть кращі письменники і поети, такі як Каллімах і Феокріт, не могли уникнути улесливих реверансів убік своїх сановних благодійників. Однак приклад блискучої поеми Феокріта "Сіракузянки", в якій напрочуд вдало виписано роз-

* Мім - комедійний жанр, що передбачав показ побутових імпровізованих сценок у вигляді монолога чи діалога у супроводі пісень, танців, акробатичних витівок тощо.

76

кішність палацових свят і змальовано апофеоз монархів, доводить, що не завжди придворна поезія робить творчість безплідною. Одним з останніх видатних комедіографів Давньої Греції був Менандр (342-291 pp. до н.е.), який створив комедії "Саміянка", "Третейський суд", "Обстрижена", "Осоружний" та ін. У своїх творах він виводив типові для свого часу персонажі, стверджував ідею поваги до кожної людини незалежно від її' статусу в суспільстві.

ПрОТЯГОМ ІІ-І СТ. ДО Н.Є. РИМСЬКІ ЛеГІОНерИ, ВОЖДІ ЯКИХ ПІДХОт

пили ідею створення світової імперії, поступово завоювали все Східне Середземномор'я, і з цього часу розпочався новий період в історії культури еллінізму, пов'язаний вже з домінуванням Риму.

Давньоримська культура також не виникла раптово на пустому місці. Серед її найпомітніших попередників необхідно виділити культуру етрусків. Походження та мова етруського народу досі повністю не вивчені. Більшість вчених вважають, що етруски були малоазійського походження, але точний час їх переселення, як і його обставини залишаються невідомими. Міста етрусків були добре укріпленими, сполучалися шляхами та мостами. Це були невеликі військово-жрецькі, рабовласницькі міста-держави з царями-жерцями на чолі. Етруски були розумним, талановитим народом, хоча й суворо відданим давнім релігійним традиціям. Як припускають сучасні фахі-вці-етрускологи, провідним у них був культ, пов'язаний з потойбічним світом. У цьому вони нагадують давніх єгиптян. Більшість пам'яток, які залишилися після етрусків, становлять гробниці.

Головними богами етрусків були Гінія, Уні та Менрва. У Греції їм відповідали Зевс, Гера, Афіна, у Римі - Юпітер, Юнона, Мінерва. Це уявлення про трійцю богів етруски перенесли й на архітектуру. Тому багато їх храмів мають інтер'єр, розділений на три частини. Архітектура етрусків близька до грецької, але етруеки використовували дерево й сиру глину. Жоден з етруських храмів (окрім фундаментів) не зберігся до нашого часу.

Волю богів у храмах провіщали численні жерці-ворожбити. Усе життя етрусків проходило у постійних ворожбах за блискавками, за польотом птахів, за нутрощами священних тварин, метою яких було з'ясування волі богів про їх долю на найближчий час і, за можливістю, відвернення різноманітних нещасть. Ворожба над печінкою - гаруспіція - вважалась особливо дієвою, тому що на нутрощах жертовних тварин, за переконаннями етрусків, відбивався стан космосу.

Про життя етрусків можна довідатися з розписів гробниць, їх стіни прикрашають картини зі сценами заупокійного культу, зобра-

77

IT

женнями полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетами з міфології. З них ми дізнаємося про деталі етруського побуту: одяг, меблі, начиння, музичні інструменти (розписи гробниці "Бенкетуючих" початку V ст. до н.е., м.Тарквінія).

В етрусків рано розвинулася скульптура. Найдавнішими її зразками є теракотові похоронні урни - канони для попелу померлих. Вони мають віка (кришки) із зображеннями фігури або погруддя небіжчика. Такого ж типу напівфігури прикрашають віка саркофагів. Майстри показують померлих, ніби живих, їх очі широко відкриті, на обличчях радісна посмішка. Вони наче забули, що їх ложе - це смертний одр: Такими ж радісними були боги етрусків. До нашого часу дійшло кілька скульптур богів, знайдених у святилищі м.Веї. Схоже, що це етруські "Аполлон" та "Гермес". Можна здогадуватися, що ці боги є тільки досконалими людьми, які ще не піднялися з землі у надхмарні висоти. Етруски створили й емблему Риму - статую вовчиці, яка, за легендою, вигодувала засновників міста Ромула й Рема. Фігуру вовчиці відлито з бронзи. Лютий хижак із роззявленою пащею і разом з тим милосердна мати. Вовчиця застигла в настороженій позі, ніби прислухаючись до чогось.

Капітолійська вовчиця

З V ст. до н.е. починається занепад етруських міст. У IV ст. до н.е. Етрурія-потрапляє під владу Риму, і з тієї пори вже культура Римської республіки відіграє провідну роль.

78

У IV-III ст. до н.е. Рим зумів підкорити собі весь Апеннінський півострів, у ІІІ-Н ст. до н.е. римляни перемогли Карфаген, пізніше завоювали Грецію і Східне Середземномор'я. Завойовники і солдати, римляни створили міцну військово-адміністративну державу. Але протягом всього першого етапу існування цієї держави нею постійно стрясали численні війни, повстання, заколоти, інші соціальні заворушення. Ці обставини не сприяли розквіту мистецтв у Римській республіці.

Достовірні відомості про давньоримську культуру маємо, лише починаючи з III ст. до н.е.

Римляни, як і більшість давніх народів, були політеїстами. У них було багато богів: Юпітер - бог грому та блискавки, Юнона -богиня шлюбу, Мінерва - богиня мудрості, Плутон - бог підземного царства, Нептун - бог морів, Веста - богиня священного вогню, Янус - бог початку і кінця та ін. Але римська релігія, а відтак і художня фантазія були більш прозаїчними і раціональними, ніж у греків. Римляни були тверезими практиками.

Уже в архітектурі Стародавнього Риму відбився утилітаризм мислення його громадян. Римляни будують дороги, міцні стіни, мости, водопроводи-акведуки. Найдавнішою вимощеною каменем дорогою є так званий Аппіїв шлях (будівництво його у 312 р. до н.е. розпочав Аппій Клавдій). Розбудовуються міста. Римляни почали використовувати у будівництві новий матеріал - бетон. Це відкривало нові конструктивні можливості при зведенні велетенських споруд. Ще за часів республіки забудовується римський Форум - центральний міський майдан. Тут розташовується храм Юпітера, Юнони і Мінерви, Табуларій - державний архів, Курія - місце для засідань сенату та інші громадські будови, тут же встановлювалися почесні статуї видатних римських громадян, військові трофеї полководців.

Одне з найбільш вагомих досягнень римського мистецтва -скульптурний портрет. На відміну від класичного грецького портрета, який показував ідеально прекрасну людину, римський портрет тяжів до підкресленого натуралізму. Серед його витоків давньоримський звичай знімати воскову маску з обличчя небіжчика і зберігати її в домі нащадків. В обличчях римських портретів республіканського періоду можна помітити намагання митців зафіксувати в творі "голу правду" (що наближує давньоримське мистецтво скульптурного портрету до стилістики "веризму" - напрямку в італійському мистецтві другої половини XIX ст.). Найчастіше зображувані на цих портретах - люди без мрії, обмежені і суто земні, однак техніку виконання цих творів можна назвати бездоганною, до того ж

79

відчутним є бажання скульпторів виразити в такий спосіб психологію тверезих прагматичних завойовників.

В ІІ-І ст. до н.е. виникає римська наукова і художня література. На її розвиток значний вплив мало знайомство римлян з досягненнями еллінської цивілізації, що розпочалося ще до завоювань. Після завоювання Римом Греції почалося тісне знайомство з грецькою культурою, яку римляни взяли за взірець. Грецька мова стає звичною у вищому світі (латинська мова довгий час вважалася неспроможною передавати тонкі нюанси почуттів та досконало розвинений грецькою комплекс абстрактних понять і категорій). Численні копії творів грецького мистецтва заповнили громадські будови Риму, житлові будинки, заміські вілли. Деякі римляни, такі як Катон, навіть вбачали в експансії грецької культури небезпеку для розвитку культури власне римської. Але вони вже не могли зупинити все-охопний процес "еллінізації" Риму.

Видатними вченими республіканського Риму І ст. до н.е. були енциклопедист Марк Теренцій Варрон (залишив не менше 500 книг з різних галузей знань, зокрема 9-томну енциклопедію) і Тит Лукре-цій Кар. Останній написав славнозвісну поему "Про природу речей", де з рідкісним поєднанням поетичного хисту і філософського узагальнення виклав атомістичну теорію грецьких філософів Демокріта та Емпедокла на етичних засадах філософії Епікура. Лукрецій намагається утвердити в правах матеріалізм, подаючи нерідко наївні пояснення різних чудесних, з точки зору його сучасників, явищ і процесів. Попри трагічний драматизм світовідчуття і скептицизм, якими сповнена поема, у Лукреція чи не вперше в античній літературі висловлено ідею подальшого поступу, а не занепаду, який пов'язується автором з розвитком раціоналізму і матеріалістичного світогляду. Так, подавши у V книзі власну розгорнуту концепцію історії людства, Лукрецій закінчує її такими словами:

Тож мореплавство, рільництво, закони, укріплення, вежі, Зброя, одежа, дороги та інші подібні здобутки, Як і все те, що дарує нам радість життя, насолоду: Вірші, малюнки, пісні та різцем обшліфовані твори -Все почалось од потреби якоїсь. До всього, багатий Досвідом, розум дійшов, уперед поступаючи мірно. Так на поверхню виходить помалу з перебігом часу Винахід кожен, а розум людський — додає йому блиску. Бачили ж, яку душі одну думку висвітлює інша, Поки вершини майстерності вперто сягає людина.

80

Такий погляд на культуру за античності міг сформуватися саме у Давньому Римі з його послідовним прагматичним раціоналізмом, але й тут йому ще не судилося стати панівним.

Вагомий внесок у розвиток римської культури цього періоду зробив оратор, філософ-платонік і талановитий письменник Марк Туллій Ціцерон, який був видатним політичним і громадським діячем кінця республіканського й початку імперского відрізків історії Давнього Риму.

Він створив чимало трактатів, присвячених різним галузям знань: "Про природу богів", "Про обов'язок", "Про закон", "Парадокси", "Академіки" та ін.

Серед поетів та письменників в ІІ-І ст< до н.е. треба назвати Катулла, який був співцем кохання, комедіографів Плавта і Терен-ція, трагіків Лівія Андроніка, Еннія, Акція. Особливою популярністю користувалася творчість Плавта (254-184 pp. до н.е.). Він брав за основу грецькі комедії і пристосовував їх до римських умов, наповнюючи місцевим колоритом, подробицями побуту, судочинства Риму. Головним героєм комедій Плавта був спритний, дотепний раб, який допомагав синові господаря ошукати його скупого батька.

До середини І ст. до н.е. Рим вже переріс межі старого полісу, який став штучно стримувати його розвиток. Приспіла необхідність переходу до централізованої держави. Завдяки реформам Юлія Цезаря та Октавіана Августа Рим перетворюється з республіки на імперію. Величі та блиску імператорського Риму повинна була відповідати така ж велична та блискуча культура. І вона була створена.

За наказами римських імператорів будуються грандіозні архітектурні споруди. За часів Октавіана на Марсовому полі у Римі було поставлено Вівтар миру (19-9 pp. до н.е.), прикрашений рельєфами із зображеннями жертвоприношень богині Миру. При імператорах Веспассіані та Титі у 75-82 pp. н.е. був збудований величезний амфітеатр для гладіаторських боїв - Колізей (від латинського "колоссеум" - колосальний). В основу його покладено еліпс завдовжки 188 м і завширшки 156 м. Висота триярусної стіни - 50 м. Одночасно на арені Колізею могли змагатися 3000 пар гладіаторів. На честь перемог імператорів споруджувалися особливі тріумфальні арки, такі як арка Тіта, поставлена у 81 р. н.е. на честь перемоги цього імператора над Іудеєю. Цікавою спорудою давньоримської архітектури є "храм усіх богів" - Пантеон, збудований у 118-125 pp. за наказом імператора Адріана. З часом у містах імперії зводяться численні двійники римських споруд - місцеві колізеї, амфітеатри і театри, здійснюється будівництво кількаповерхових палаців.

81

зображують імператора то у позі оратора, то у вигляді Юпітера. Імператор Коммод наказав зобразити себе у вигляді Геркулеса (Геракла), у левовій шкірі і з яблуками Гесперид у руці. Скульптори намагалися відтворити і багатьох сучасників володарів, особливо - наближених до імператорів осіб. Так, в епоху Адріана (II ст.) створюється багато скульптурних зображень Антиноя - юнака з малоазійської Віфінії, який вразив імператора своєю красою і став його улюбленцем. Разом з тим продовжувався розвиток реалістичного скульптурного портрета.

Римський Колізей

Однією зі складових частин римської культури були різноманітні видовища, що повинні були відволікати громадян від суспільного життя та негараздів. "Хліба та видовищ!" - це гасло стає головним стрижнем римського буття. Так, Цезар у 46 р. до н.е. наказав вирити на Марсовому полі штучне озеро, на якому організував битву сірійського і єгипетського флотів, у якій брали участь 2000 веслярів та 1000 матросів. А імператор Клавдій влаштував на Фуцінському озері битву сицилійсь-кого та родоського флотів за участю вже 19 000 чоловік. У цирках влаштовувалися криваві гладіаторські бої, цькування хижаками ворожих полонеників та перших християн.

Підлоги в громадських спорудах та багатих будинках прикрашались мозаїкою, стіни розписувалися фресками. До наших часів збереглися чудові фрески, знайдені археологами у містах Помпеї, Геркуланумі та Стабії, що законсервувалися у 79 р. під час виверження вулкану Везувій. Завдяки тому, що їх було залито лавою та засипано попелом, у цих містах все збереглося таким, яким було до катастрофи. Археологи на основі розкопок у цих містах можуть реконструювати зовнішній і внутрішній вигляд римської архітектури, відтворити особливості побуту та повсякденного життя римських громадян.

Подальший розвиток отримує скульптура. Створюється багато зображень імператорів та членів їх сімей. Римські імператори схожі на олімпійських богів. Відомими є численні статуї Октавіана Августа. Це величні до помпезності й дещо алегоризовані композиції, що

82

Римські скульптурні портрети І і ПІ cm. н.е.

За часів імперії створюється класична римська література. У період правління Октавіана Августа римський багатій Меценат створює гурток, до якого входили поети Вергілій, Горацій, історик Тит Лівій. Давньоримські поети "золотого віку Августа" як і їх попередники орієнтувалися на класичні та елліністичні грецькі зразки, але у підсумку їх творчість становить собою глибоко оригінальне явище. Найвизначнішим твором Вергілія є епічна поема "Енеїда", яка мала стати продовженням гомерівських "Іліади" та "Одісе'Г. У ній розповідається про мандри троянця Енея, який став предком засновників Риму. Еней у Вергілія - благочестивий і мужній герой, справжній римлянин. Своєю поемою автор намагається укріпити підупалий вже на той час, похований у розкошах і чварах "римський дух". Патріотизм і громадянський пафос "Енеїди" звучать щиро і ефектно. Горацій почав свій шлях із "Сатир" та "Еподів", де змалював широку картину суспільних пороків, однак не

83

вдаючись до узагальнень і не торкаючись високопоставлених осіб, а обмежуючись виступами проти окремих неприємних йому людей. Вершина творчості поета - чотири книги "Од". Подібно до того, як "Енеїда" у свідомості освіченого римлянина посіла місце поряд з епопеями Гомера, оди Горація були римськими відповідниками давньогрецької лірики. Поет поставив перед собою нелегке завдання: порівнятися з Алкеєм і Сапфо, не поступитися Піндару і Анакреонту. Тут панують теми, розроблювані елліністичними поетами в елегіях і епіграмах: кохання, дружні бенкети, насолода від усамітнення, життя на лоні природи, перемога розуму над смертю і водночас -успіхи римської зброї, велич давніх культів, безсмертя творчості. Багато його творів присвячені роздумам про призначення поета та поезії. У славнозвісній "Оді до Мельпомени" він ставив собі в заслугу те, що "Вперше скласти зумів італійською еолійські пісні".

У ці ж часи творив і третій видатний поет Риму - Овідій. В ранній період творчості він уславився поемою "Метаморфози", в якій намагався об'єднати і осмислити усі міфологічні сюжети про перетворення людей на рослини та у тварин. У поемі "Мистецтво кохання" поет яскраво і виразно змалював картину побутової культури і моралі в сучасному йому Римі у формі відвертого за змістом збірника порад у трьох частинах щодо того, як добитися жіночої прихильності, як зробити стосунки між коханцями насиченими і тривалими та як жінці закохати в себе чоловіка. Через кілька років поет написав поему "Захист від чар кохання". Відомо, що написання цих поем було формальною підставою для висилки Овідія до м.Томи на Чорному морі у Придунайській області. Імператор Август нібито помітив у цих творах неповагу до,свого законодавства про шлюб. Але вигнання спіткало Овідія принаймні через десять років після написання поем, відтак справжня причина заслання лишається невідомою. На вигнанні поет написав "Скорботні послання", де змалював своє тяжке життя серед "варварів", просив вибачення, але, так і не отримавши його, помер у засланні.

У І-Н ст. н.е. славу римській історіографії приносять історики Тацит ("Аннали"), Светоній ("Життя 12 Цезарів"), Плутарх ("Порівняльні життєписи"). Для періоду, коли культурний розвиток Греції та Риму відбувався у дуже щільному взаємозв'язку і переплетінні, особливо характерною була біографічна творчість Плутарха. У його "Порівняльних життєписах", сповнених моралізаторськими зауваженнями, виступають парами 46 відомих греків та римлян. Вклавши у співставлення видатних постатей увесь свій визначний літературний і риторичний хист, грек за походженням Плутарх здобув вели-

84

чезну популярність не тільки серед греків і римлян, до яких звертався, але й у всіх пізніших поколінь в багатьох країнах Європи.

У літературі уславилися сатирики Ювенал і Петроній, байкар Федр. Серед грецькомовних сатириків яскравим талантом і саркастичною манерою письма виділявся Лукіан Самосатський, якого дослідники прозвали "Вольтером античності". У грецькій літературі з'являється жанр роману, який оспівував піднесене кохання, що перевірялося розлукою, дальніми мандрівками та подоланням різних перешкод. На противагу грецькому ідеалізму латинський роман був приземленішим і містив елементи сатири й пародії на грецькі зразки. Найвідомішим був роман Апулея "Метаморфози, або Золотий осел", у якому йдеться про пригоди перетвореного на віслюка юнака Луція. Найвідомішими грецькими романами є "Дафніс і Хлоя" Лонга та "Ефіопіка" Геліодора.

Як і в попередній період історії римської науки, доба імператорів позначена не стільки примноженням знань, скільки намаганням систематизувати і засвоїти раніше накопичені наукові досягнення. Однак і в цей час продовжували з'являтися визначні творчі уми, такі як Клавдій Гален у медицині, Клавдій Птолемей у географії та астрономії, Сальвій Юліан у галузі права, Луцій Колумелла в агрономії. Зупинитися варто на постаті К.Птолемея (II ст. н.е.), чия геоцентрична модель світобудови змогла витіснити на довгий час більш близькі до істини наукові інтуїції про обертання Землі довкола Сонця. Свої астрономічні погляди вчений обґрунтував у енциклопедичному трактаті "Велике зібрання" (повний рукопис якого відомий під арабською назвою "Альмагест"), де констатував перебування Землі у стабільному стані, забезпечуваному "тиском" сімох небесних сфер, і подав складну математичну теорію руху планет (куди входили Сонце й Місяць) по сферичних небесних склепіннях. Теорія Птолемея є яскравим прикладом того, як, виходячи з хибних посилок, можна цілком раціонально обґрунтувати хибні висновки. Птолемей залишив по собі також визначний твір "Географія", в якому не тільки подав античну мапу світу, але й схарактеризував близько 8000 географічних і топонімічних назв, відомих античній науці.

У добу Римської імперії вперше виникають риторичні публічні школи, викладачі яких отримували жалування з імперської казни. Поступово складалася система освіти з викладом так званих

* Саркастичний - в'їдливо-глузливий, ущипливий; утворено від слова «сарказм», яке давньогрецькою буквально означало «розриваю м'ясо», а переносно вживається для позначення їдкого, викривального, іноді гіркого глузування.

85

"вільних" мистецтв або наук, тобто теоретичних дисциплін, оволодіння якими не пов'язане з фізичною працею, що вважалася негідною благородної людини. Філософські школи, які в основному розвивали давньогрецькі традиції, також продовжували функціонувати і розвиватися. Найвпливовішими в І-НІ ст. були школи стоїків, епікурейців, скептиків та неопіфагорейців.

Часто філософи еклектично сполучали елементи різних світоглядних систем у пошуку єдиного ідеологічного підґрунтя, але знайти його в рамках філософії виявилося неможливим. Тому ідеологічні акценти все більше зміщуються від філософії до релігії. Період імперії був часом надзвичайного поширення різноманітних релігійних культів, переважно східного походження, розвиток яких пов'язують з недостатністю для запитів мешканців імперії існуючого на той час офіційного культу вша-нуваня імператорів. Найбільшою популярністю якийсь час користувалися єгипетський культ богині Ізиди та дві малоазійські містеріальні релігії- йійськово-аристократичний культ Мітри та сільськогосподарський культ "матері богів" Кібели. Чималою популярністю продовжували користуватися давньогрецькі діонісійські, орфічні та інші містерії.

Розквіт цих культів і розмаїття філософських шкіл сприяли створенню атмосфери ідеологічного плюралізму, зростанню світоглядних розходжень у суспільстві, різноспрямовані настрої якого ввійшли у протиріччя з формальною структурою державного устрою. Імперією продовжували стрясати численні заколоти й повстання, які тепер мали своє ідейне опертя у тому чи іншому культі або вченні. Паралельно з цим цінність висловлюваних ідей і культурних традицій в очах людей падала, поширювався своєрідний пізньоантичний нігілізм. Зловживання і нестримний шал імператорів Калігули, Нерона та багатьох їх наступників і оточення увійшли в легенди. Усе важче ставало вести переможні війни проти "варварів", без чого економіка рабовласницької імперії не могла розвиватися. Вже з кінця II ст. поширення меж давньоримських володінь припинилося, а звиклі до римської тактики "варвари" завдавали імперії усе болючіших ударів. Поступово в імперії зростають настрої очікування всесвітнього Сотера - Спасителя, так що деякі імператори вважають за доцільне включати цей епітет до своїх титулів.

За цих умов найбільше значення для подальшого розвитку культури мали поява, швидкий розвиток і поширення християнства, яке стало ще однією світовою релігією. Основи християнського віровчення викладено у другій частині Біблії - Новому Завіті, повні зведення якого відомі з II ст. Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій (з грецької - "добрих вісток"), написаних апостолами (посланцями)

86

Матвієм, Марком, Лукою та Іоанном; Книги діянь апостолів, авторство якої приписують апостолу Луці; Послань апостолів (сімох соборних послань до християн усього світу апостолів Якова, Петра, Іоанна, Іуди й чотирнадцяти послань до окремих церков та осіб апостола Павла); Апокаліпсису аба Одкровення апостола Іоанна.

На відміну від Старого Завіту, власне християнська частина Біблії переходить етнічні та всі інші обмеження й адресується усім людям незалежно від походження, соціального статусу, віку, статі тощо. Всеохопність християнства виражає форма чотирьох Євангелій, кожне з яких передбачає або свого адресата (євреї - Матвій, язичники - Марк), або рівень сприйняття ("земний" - Лука, "небесний" - Іоанн). У Євангеліях описано обставини народження, земного проповідницького життя, мученицької смерті та воскресіння боголюдини Ісуса Христа, чия особа й становить центральну вісь християнської релігії. У Книзі діянь апостольських розповідається про те, як виконували свою місію посланництва учні Христа. У соборних посланнях апостоли роз'яснюють окремі аспекти вчення | Христа. Чи не найвагоміший внесок у справу розповсюдження хрис-1' тиянства по всьому світу і першої розробки християнської догмати-I ки зробив апостол Павло, який спочатку навіть брав участь у переслідуваннях перших християн, але після свого чудесного навернення подвижницьким життям здобув звання першоапостола. В Апокаліпсисі викладено майбутню долю церкви Христової та розповідається про кінець цього світу, друге пришестя Ісусбве, Страшний Суд і Небесний Ієрусалим, для райського життя в якому воскреснуть усі праведники.

Для легкості й зручності сприйняття Новий Завіт було написано розмовним діалектом грецької мови (крім Євангелія від Матвія, первісне створеного розмовним діалектом арамейської мови, яким користувалися євреї). Старий Завіт, також визнаний священним у зв'язку з уміщеними в ньому пророцтвами, було перекладено грецькою для Александрійської бібліотеки ще в НІ ст. до н.е. Отже, початкове християнство ширилося в іудейсько-елліністичних чи елліні-зованих колах Римської імперії, хоча різні частини Нового і Старого Завітів з II ст. перекладали практично всіма мовами імперії та багатьох навколишніх країн*.

Повний латинський переклад Біблії (так звану Вульгату, "tekstus vulgatus" тобто "простолюдинський текст") було зроблено тільки наприкінці IV L — на початку V ст. Ієронімом Стридонським у відповідь на переклад Біблії » "варварською" готською мовою єретика-аріанина Ульфілли, сина готського воїна і гречанки з Малої Азії, першого систематизатора мови готів у IV ст.

87

Християнство з його повстанням проти усталених в тогочасному суспільстві норм було зрозуміле широким верствам простих людей і водночас могло задовольнити найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності. Вже в період державних гонінь на християн (за відмову брати участь у вшануванні культу імператорів) до нової релігії залучалися усі прошарки суспільства. На початку II ст. намісник малоазійської провінції Віфінії Пліній Молодший скаржиться імператору Траяну, що "безліч людей різного віку і становища, чоловіків і жінок втягнуто в небезпеку, якій піддаватимуться І надалі. Пошесть цього марновірства поширилася не тільки по містах, а й по селищах і зовсім дрібних сільцях, хоча, здається, можна зупинити її та виправити становище". Відомо, що вже в середині II ст. правителі невеличкого сирійсько-месопотамського князівства з центром в Едесі офіційно дозволили християнський культ, а з НІ ст. християнство активно шириться у Вірменському царстві та ефіопській державі Ассум, в яких стає державною релігією дещо раніше, ніж у Римській імперії.

Швидке поширення християнства об'єктивно сприяло кардинальним змінам у світоглядних установках. Ця релігія, всупереч пізньоанти-чним уявленням про людину як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, не тільки навчала про благого триєдиного Бога (Отця, Сина і Святого Духа), але й проголошувала кожну людину потенційним "сином Божим" ("Хіба не сказано, що усі ви Божі сини?"). Однак для реалізації свого "богосинівства" християнство вимагає цілковитого зречення традиційних "мирських" благ та інтересів, а також повної мобілі--зації внутрішніх сил ("Царство Небесне силою береться, і лише той, хто вживає зусилля, здобуває його"). Успадкувавши старозавітну ідею про перебування людини, а за нею й усього світу "під печаткою гріха", християнство переносить боротьбу людей за щастя й добробут у внутрішній світ людини. Тільки через душу кожної людини можна змінити світ зовнішній. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, а також вимога активної саможертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення спочатку свого життя, а потім і життя усіх оточуючих, провину за незадовільний стан якого несуть самі люди (притча про таланти, які необхідно примножувати), стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури.'

Важливе з точки зору подальшого розвитку культури значення мало й те, що Ісус Христос постає перед читачем Біблії земним втіленням тієї споконвічної сили, якою Бог-Отець створював світ, тобто божественним Словом ("... і Слово стало плоттю"). Ця ідея вносила важливі корективи у риторичну культуру античності, сти-

мулюючи благоговійне ставлення християн до писемного і усного слова й змушуючи шукати саме у Біблії відповіді на актуальні питання культурного облаштування і перетворення довколішнього світу. Ідея боговтілення (як і євангельські сюжети воскресіння і возне-сіння в тілі) стверджувала значення людської тілесності в її ідеальному вимірі, накреслювала перед людиною завдання максимального плотського очищення. Людське тіло, згідно з апостолом Павлом, є "храмом Духа Святого". Цим християнське розуміння тілесності разюче відрізняється від попередніх поглядів. Якщо античні філософи часто вважали тілесність основною причиною страждань, а античні митці захоплювалися пропорційністю форм і досконалістю тіла, то християни вперше відводять тілу інструментальну роль у справі спасіння душі.

Разом з тим християнське світовідчуття виявилося значно ближчим До поглядів античних філософів, ніж античних митців. Це й не дивно, оскільки саме деякі пізньоантичні філософи стали першими високоосвіченими ідеологами нової християнської культури, яку вони намагалися адаптувати до умов сучасного їм життя. Це так звані апологети (тобто захисники, автори творів на захист християнства II ст. - афінські філософи Аристид і Афінагор, римський громадянин Юстин Філософ, його учень Татіан Ассирієць, Феофіл Антіохійський, римський адвокат Мінуцій Фелікс, син центуріона проконсула Африки Квінт Септимій Тертулліан) і учителі церкви \-\ ст. (Іриней Ліонський, Полікарп Сми-рнський. Климентій Александрійський, Оріген та його учні). Будучи яскравими мислителями і письменниками драматичної доби загибелі античного світу, ці діячі закладали фундамент для нової культури, яка на їх думку була б позбавлена вад попереднього часу.

Багато в чому завдяки їх зусиллям християнство взяло гору в запеклій ідеологічній боротьбі, що визначала характер культурного розвитку пізньоантичного світу. Ідейним суперникам християн (різні форми гностицизму, неоплатонізм, інші філософські напрямки також намагалися спиратись на релігійну містику) бракувало правдоподібної конкретності, безпосередності релігійного переживання і доступності широким верствам, тоді як християнським мислителям вдалося пристосувати до своєї доктрини найпродуктивніші ідеї опонентів. Запеклість боротьби вплинула на жорсткість організаційної структури християнських об'єднань, які мали витрачати значні сили на подолання ідейних хитань і розколів.

Тим часом культурні традиції й соціально-економічне підґрунтя існування імперії все більше й більше розхитувалися. З часом кількість рабів і віддача від їх праці ставали все меншими. Спроба економічно опертися на податкову експлуатацію бідних землекористувачів колонів

89

бажаних наслідків не дала. З середини III ст. почався вже необоротний, попри титанічні спроби його уникнути, розпад суспільного організму Римської імперії, яка усе частіше терпіла поразки від численних "варварських" народів. Північні сусіди римлян і кочові союзи Євразії хвиля за хвилею затоплювали неозорі обшири імперії. Вже на межі III й IV ст. в імперії було два імператори і два кесарі, які ледь встигали реагувати- на випадки зовнішньої агресії та внутрішні заворушення. Зміни в державній ідеології та світогляді, відмова від багатьох колишніх пільг і розкошів переможницького життя, в тому числі й від культу обожнення імператорів, і прийняття християнства поруч із спробами християнізації варварських племен давали тільки короткочасовий ефект. У 395 р. стався розподіл Римської імперії на Західну та Східну. У V ст. Рим був двічі захоплений і зруйнований вестготами та вандалами. Внутрішню ситуацію в розгромленому вандалами Римі яскраво характеризує наступне засідання Сенату, на якому залишки римських патриціїв сперечалися не про те, як відбудовувати місто, а про те, як провести циркову виставу. У 476 р. Західна Римська імперія перестала існувати, а інсигнії (символічні ознаки влади) римських імператорів один з вождів варварського світу Одоакр відправив до Константинополя. Так відійшла у небуття стара імперія, а разом з нею стала надбанням історії антична культура, хоча у Східній частині імперії залишки елліністичної античності й політичних традицій Риму жили протягом усього періоду існування Візантії.

При цьому роль античної спадщини у розвитку європейської культури неможливо переоцінити. Після кардинального повороту від значної частини античних цінностей за доби Середньовіччя ця культура вже в переосмисленому вигляді оживає у творах митців Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймають її як невід'ємну частину свого становлення і розвитку.

Рекомендована література

Античная литература /Под pea. А.Тахо-Годн. - М., 1986.

ВощининаА.И. Античное искусство. - М., 1962.

Дмитриева Н. Краткая история искусств. - М., 1986. - Вып. 1.

Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. - М., 1983.

Куманеикий К. История культуры Древней Греции и Древнего Рима. - М., 1983.

Поликарпов В. С. Лекції з історії світової культури. - X., 1995.

Підлісна Л Світ античної культури. - К„ 1989.

вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

  1. АНТИЧНА КУЛЬТУРА - Культурология
  2. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ - Культурология
  3. Розвиток культури в Україні у другій половині XVII-XVIII - Культурология
  4. Глава 3. ГОСУДАРСТВО РУСЬ (IX - НАЧАЛО XII в.) - Исторические науки
  5. Глава 12. ДРЕВНИЙ РИМ - Культурология
  6. Глава 14. ЕВРОПА И ВИЗАНТИЯ В СРЕДНИЕ ВЕКА - Культурология
  7. Глава 17. ОКЕАНИЧЕСКИЕ ЦИВИЛИЗАЦИИ ЕВРОПЫ В НОВОЕ ВРЕМЯ - Культурология
  8. Словарь терминов - Культурология
  9. ТЕМА3. Типология культуры - Культурология
  10. Краткий терминологический словарь - Культурология
  11. тема V Национальные религии - Религоведение
  12. ТЕМА 4.Средневековая христианская философия - Философия
  13. Всемирная история: Учебник для вузов/ Под ред. -В84 Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. — М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1997. - 496 с. - Исторические науки
  14. Радугин А. А. Философия: курс лекций. — 2-е изд., перераб. и дополн. - М.: Центр, 2004. — 336 с. - Философия
  15. Глава 2 История государств Древнего Востока - Исторические науки
  16. 2.1. Эпоха ранней Древности (конец IV - конец П тыс. до н.э.) - Исторические науки
  17. Глава 3. История античных государств - Исторические науки
  18. 3.1. Античная Греция (Ш тыс. до н.э. - 30 г. до н.э.) - Исторические науки
  19. 3.2. Античный Рим (Vffl в. до н.э. - V в. н.э.) - Исторические науки
  20. 4.1. Древнейшие поселения на территории нашей страны - Исторические науки

Другие научные источники направления Культурология:

    1. Горелов А.А.. Культурология: Учеб. пособие. 2001
    2. Н.Г. Багдасарьян, Г.В. Иванченко, А.В. Литвинцева и др. Культурология: Учеб. для студ. техн. вузов. 2002