Культурология

Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. - К.: Літера, 2000. - 464 с.
КУЛЬТУРА ЄВРОПИ, ВІЗАНТІЇ
Доба Середньовіччя - це досить тривалий історичний період, надзвичайно насичений подіями в культурному житті людства. Термін "Середні віки" виникає в Італії XV-XVI ст. Деякі італійські гуманісти під цим терміном розуміли період глибокого занепаду європейської культури, втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. Сучасна наука вже більш зважено й справедливо розглядає культуру Середньовіччя як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина Середніх віків посіла важливе місце в історії людства й позначилася на розвитку передусім гуманітарної культури (філософії, релігії, права, літератури та мистецтва), а також, у дещо меншій мірі, природничих наук і техніки.

У наш час термін "Середні віки" охоплює не тільки культуру Західної Європи, але й багатьох інших країн Старого світу, до Китаю та Японії включно. При цьому безсумнівна близькість і різнобічна взаємодія, при збереженні своєрідності й самобутності, характеризує саме західноєвропейське, візантійське та ісламське Середньовіччя, тобто культури Середземноморського ареалу. Сьогодні стало ясно, що досить важливо розглядати західне Середньовіччя під кутом впливів візантійської та ісламської культур, оскільки ці впливи у підсумку дали поштовх початку Відродження у Західній Європі.

Існують також певні хронологічні ускладнення в характеристи ці Середніх віків. Початок доби досить непросто вичленувати з кон тексту культури еллінізму, а згасання розтяглеся на кілька століть, так що в сільському житті стереотипи середньовічного світовідчуття, мис лення і способу життя успішно дожили до початку доби індустріалізації кінця XIX ст. Але попри численні ускладнення, період виразного домі нування середньовічної культури у Середземномор'ї умовно поділяють на три основні етапи: . •

раннє Середньовіччя - IV-VIII ст.;

зріле Середньовіччя - ІХ-ХІІ ст.;

пізнє Середньовіччя - XIII-XV ст.

Раннє Середньовіччя становить собою своєрідну перехідну культурну добу, коли старі античні традиції залишаються ще досить відчутними, тоді як нові процеси активно набирають сили. Процеси зародження і розвитку культури Середньовіччя обумовлювалися

91

взаємодією трьох визначальних факторів, які мають різне походження, але виступили у щільному взаємозв'язку:

1) культурна еволюція пізньоантичного світу;

2) традиції народної культури "варварів";

3) християнська релігія.

Становленню своєрідного культурного коду Середньовіччя передували активні пошуки культурних діячів пізньої античності передусім в ідеологічній сфері, оскільки криза античного світу усвідомлювалася в першу чергу як ідейна. Прямим наслідком цих пошуків стало запровадження християнства як дозволеної релігії в імперії (Міланський едікт 313 р.) і заснування імператором Константином у 324 р. Константинополя - так званого Нового (або Другого) Риму. В 330 р. Константинополь стає резиденцією імператора, який знову зосередив усю владу в одних руках, а з 395 p., коли помер імператор Феодосій, Захід і Схід (Візантія) пішли у своєму розвитку взаємопов'язаними, але чим далі, тим усе більш порізненими шляхами.

До арабської експансії з півдня Східна Римська імперія мала порівняно терпимі проблеми з "варварами" на півночі й Сасанідсь-ким Іраном на схо%. Давні античні центри культури і цивілізації східного й центрального Середземномор'я продовжували функціонувати. Відтак візантійці зберегли безпосередній зв'язок з культурними та ідеологічними традиціями античності, які, щоправда, піддавалися принциповому переосмисленню. Завдяки цьому зв'язку середньовічна культура Візантії завжди мала у своєму річищі так званий антикізуючш струмінь, що дало підстави вести мову про численні періоди передвідродження (македонське, комнінське, палеологівсь-ке - назви за династіями візантійських імператорів). Насправді ж у Візантії античні традиції ніколи повністю не зникали, відтак відроджуватися й не мали підстав. На вулицях візантійських міст продовжували стояти численні елліністичні статуї, поети продовжували писати традиційні дифірамби й поеми, імперія не полишала надій на відновлення політичної єдності з Заходом. Тут продовжувало діяти кодифіковане в VI ст. імператором Юстиніаном римське право, працювали успадковані від пізньої античності школи (хоча філософські школи, включаючи Афінську Академію, було примусово закрито тим самим Юстиніаном). Визначний церковний і культурний діяч Григорій Богослов (IV ст.) називав традиційну освіту найдорогоцін-нішою спадщинокххристиян від минулого. Власне, завдяки використанню в навчальному процесі та певному інтересу до збереження культурної традиції твори античних письменників і мислителів змогли дійти до нашого часу. Візантійці вперто іменувалися "ромеями",

тобто римлянами, хоча користувалися модернізованим варіантом класичної грецької мови та іншими набутками елліністичної культу--ри. На іконах візантійських храмів нерідко зображували деяких античних філософів, найчастіше Платона. У щільному зв'язку з традиціями античної філософії відбувався розвиток філософії християнської (вчення про Логос Геракліта, епікурейське вчення про душевні насолоди, стоїчна етика і теорія цінностей, кінічні за походженням крайній аскетизм і юродство, неоплатонічне вчення про ієрархічну будову всесвіту, про еманації Та ін.). Природничі знання базувалися на античних традиціях і розвивали їх.

На Заході ситуація була зовсім* іншою. Внаслідок Великого пе--реселення народів, яке супроводжувалося не тільки війнами, але й численними епідеміями, періодами голоду та іншими катаклізмами, антична інфраструктура міст і шляхів сполучення була цілком зруйнована. Давній Рим, у V ст. неодноразово пограбований "варварами", завдячуючи їх християнізованим нащадкам, з плином часу піднявся з руїн, але вже не стільки як політичний, а передусім як культурно-релігійний центр Заходу. Під впливом більш розвинутої римсько-еллінської культури "варварські" суспільства переживають процес романізації (який почався ще за часів Римської імперії), засвоюють латинську мову як писемну і навіть священну, переймають цеякі римські правові інститути, інші залишки римської культури. Освічені римляни займали високі посади у "варварських урядах". Найвизначнішими посередниками між античністю й новим культурним періодом виступили на Заході богослов Августин Блаженний, філософ Боецій, енциклопедисти Кассіодор та Ісидор Севільський. Поступово усвідомлювалася потреба збирання залишків зруйнованого і награбованого "варварами" як зразків і матеріалу для ство-эення нової культури. За зрілого і пізнього Середньовіччя антична Іітература і філософія (хоча не в оригіналі, а в коментарях церков-Іих діячів) вивчалися у школах та університетах.

Природно, що з масиву греко-римської спадщини нова куль-гурна доба найбільше перейняла не від класичного періоду, а від Іізньої античності, для якої були характерні зацікавлення виражаль-Іими засобами мистецтва, захоплення символікою, алегоріями, зна-совими та емблематичними образами, які мали відбивати не зовні-ині, а внутрішні, сутнісні характеристики осіб, предметів і явищ. Характерно, що вперше вже цілком у середньовічному дусі теоретично окреслив завдання і художній метод нового мистецтва принциповий язичник III ст., лідер філософської школи неоплатоніків Пло-тін. Зокрема, у живописі ГІлотін закликав зображувати усі предмети

92

93

так, щоб уникати притаманної людям недосконалості зору, внаслідок якої предмети, розташовані далі від спостерігача, виглядають меншими й блідішими, ніж розташовані ближче. Слід зображувати їх так, як вони виглядають зблизька при всебічному освітленні. Живопис має уникати просторової глибини й тіней, щоб крізь матеріальну оболонку досягти зображення сутності. Зображувана поверхня має випромінювати сяйво, яке є "блиском внутрішньої форми речі", тобто, за Плотіном, її справжньою красою.

Чималий вплив на формування нового типу культури справили й нащадки "варварів", на долю яких випала роль найбільш інертної й найбільш численної групи носіїв цієї культури в її переважно демократичному, "низькому" вияві. Учорашнім "варварам", в яких найчастіше не існувало навіть своєї писемності, чужі були як антична мудрість і витонченість, так і тонкощі християнської догматики. Але на відміну від античності, де раб був не більше ніж "живим знаряддям" (визначення Аристотеля), за доби Середньовіччя кожна людина, особливо кожний християнин незалежно від статусу і роду занять розглядався як окрема самоцінність, як реальний чи потенційний член "стада Христова".

"Добрий Пастир". Візантійська мозаїка Vcm.

з італійського міста Равенни

Завдання пристосувати високу культуру до смаків простолюдинів вирішувалося різноманітними засобами, серед яких особливо виділяються дохідлива церковна проповідь і легка у засвоєнні

повчальна література, яка створювала близькі народній фантазії образи, могла передаватися усно і трансформуватися в легенду. Передбачене церковним календарем цілорічне почитания Христа і Марії Богородиці, а також.янголів, святих, різноманітних реліквій і чудесних подій заступили собою численні культи язичницьких богів та пов'язаних з ними традицій. Мистецтво також багатьма ідеологами середньовічної культури, починаючи з Василія Великого (IV ст.), трактувалося як Біблія для неграмотних. Традиції племінного язичництва, комплекс народних звичаїв і колективних уявлень, який спирався на міфопоетичне сприйняття дійсності, усна поезія, завзятий гострий гумор карнавалів - усе це з часом знайшло відбиток у середньовічній культурі. Велике значення для розвитку "високої", елітної культури Середньовіччя мали традиції родоплемінної знаті, з яких пізніше розвинулися придворний етикет і традиції рицарства.

У результаті взаємодії рудиментів античного рабовласницького і "варварського" родоплемінного устроїв розвиваються нові суспільні відносини феодалізму. Виробничі відносини в умовах Середніх віків спирались на власність феодала на землю і часткову власність селянина. Кріпацька залежність селянина від феодала майже не відрізнялась від рабства, проте феодалізм створив деякі можливості розвитку економіки, прогресу культури. Поряд із власністю феодала існувала особиста власність селян і ремісників.

Досить складною і суперечливою була політична структура середньовічного суспільства. Феодал не лише володів своїми землями, а й правив ними як государ. А звідси - складна ієрархія всередині панівного класу, тенденції сепаратизму, боротьба феодалів з королівською чи імперською владою. До того ж постійно змагалися за першість влада світська і влада церковна.

Найважливішим фактором формування і розвитку культури Середньовіччя стали християнська релігія і церква. У буремний і вкрай нестабільний період пізньої античності культурна еліта формує в суспільній думці уявлення про творчий потенціал нової всесвітньої релігії - християнства, про консолідуючу силу триєдиного Бога, що явився у світі в образі боголюдини - Христа, який вказав людству істинний шлях визволення від влади темних, ворожих щодо людини сил через воскресіння ціною добровільної хресної жертви. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду народів середньовічних Європи, Передньої Азії та Північної Африки - земель Середземноморського ареалу.

94

95

Після апологетів і учителів церкви вдосконаленням християнської ідеології мусили зайнятися так звані отці церкви (найвизначнішими з них були Афанасій Александрійський, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Богослов, Іоанн Золотоуст, Ієронім Стридонський, Августин Блаженний, Максим Сповідник, Іоанн Да-маскин). Отці церкви до найдрібніших подробиць намагалися розробити головні догмати (непорушні істини) християнського віровчення, а також увесь комплекс питань їх пристосування до повсякденного суспільного і особистого життя. Необхідність прийняття догматів і канонів (правил) була викликана потребою збереження церковної одностайності перед загрозою різного розуміння багатьох спірних питань. Для їх вирішення збиралися спочатку помісні церковні собори, а з IV ст. так звані Вселенські собори, ухвали яких суттєво впливали на характер подальшого культурного розвитку.

Фундаментальна ідея церковної доктрини періоду Вселенських соборів (325-787) - всебічний теоцентризм: Бог є початок і кінець життя, у тому числі й людського. Бог створив і світ, і людину, зберігаючи над ними повноту влади. Однак серед усього творіння людина посідає найвище місце, потенційно людина багато цінніша, ніж безтілесні янголи, оскільки наділена свободою волі. Такий оптимістичний погляд на місце людини у світі передають терміном антропоцентризм. Життя земне, тілесне виступає в людині у певній непримиренній опозиції до життя духовного, доки ця людина перебуває "під владою гріха,". При цьому важливо підкреслити, що людське тіло саме по собі не вважалося носієм гріховності (бо створене "за образом і подобою Божою"), а мислилося таким тільки внаслідок "завоювання плотськими пристрастями, мріями і недосконалими почуваннями". Земне життя має цінність лише остільки, оскільки воно готує до "життя вічного" після смерті. Чим більше людина страждає в цьому житті, тим більше у неї шансів отримати вічне блаженство після смерті, оскільки в стражданнях душа здатна очищуватися (щось подібне до аристотелівського катарсису, зі сфери театрального мистецтва перенесеного на повсякденне життя). Головна думка цієї доктрини - подвижницький шлях "крізь терня до зірок" засобами стоїчного аскетизму, байдужості до минущих радощів, зречення "юдольного" світу у поєднанні з любов'ю до людей як заблукалих синів Божих (євангельська притча про блудного сина). Ідеал земної людини - чернець, святий, аскет, людина, яка зреклася земних спокус і віднайшла та виховала в собі "внутрішню людину", ототожнювану із зерниною або іскрою Божою в серці людини.

96

Основними осередками христянської культури стали монастирі. Монаство утворило за Середньовіччя свою окрему субкультуру, яка відіграла помітну роль в загальному культурному процесі. Перші монахи з'явилися в пустельних місцевостях Палестини, Єгипту та Сирії в період гонінь, і вели цілком усамітнений спосіб життя (були монахаімн-анахоретами). Але досить скоро бажаючі вдосконалюватись в аскетичному подвижництві почали збиратися в громади, створювати общинні устави і розселюватися на вільних землях, що з часом усе ближче сусідили з середньовічними поселеннями. Після чоловічих виникають жіночі монастирі. Перші письмові правила (устав) монашого життя з'явилися в IV ст. з-під пера Василія Великого'. На початку V ст. "скіф" Іоан Кассіан емігрує з Візантії на Захід, де створює подібні правила латинською мовою. З VI ст. кожен більш-менш сталий монастир обов'язково мусив мати при собі біб-ліотекуі скрипторій (місце для переписування документів і книжок) і школу. На Заході основним розсадником монаства стала Ірландія, а основним монастирським уставом - правила Бенедикта з Нурсії (Італія, VI ст.), за якими монахи мали активно працювати в господарстві. З часом значна частина монастирів, особливо на Заході, де кількість вільної землі довгий час була досить великою, перетворилася на крупні й розгалужені господарчі комплекси, які правили за зразок для решти населення. Крім організаційних, монастирська субкультура мала виразні духовні особливості, перебуваючи у певній опозиції до офіційної ідеології, в тому числі й церковної, хоча вже з IV ст. єпископами (главами територіальних округів) у церкві могли ставати тільки монахи. Абстрактну всеосяжність церковної доктрини спасіння визначні монахи-подвижники намагалися наповнити якомога більш конкретним змістом в особистому житті, що нерідко межувало із засудженими на соборах єресями.

Вплив релігії на суспільне життя Середньовіччя був визначальним для культурного життя, доки зберігався високий моральний авторитет церкви як на Сході, так і на Заході. У Візантії, де на знак визнання заслуг імператора Константина володарі Східної Римської імперії головували на церковних соборах, з 395 р. офіційно починає реалізовуватись ідеологія так званої симфонії (тобто суголосної гармонії) між державою і церквою (автор концепції - церковний історик початку IV ст. Євсевій Кесарійський). Але стосунки церкви зі світською владою часто переживали періоди напруження, іноді переходячи у відкриті конфлікти. Коли імператори вважали за можливе втручатися у церковні справи, церква часто не погоджувалася

97

відігравати підпорядковану державі роль. Найгучніші конфлікти виникали з найбільш авторитетними діячами східної частини церкви: Афанасієм Александрійським, Іоанном Золотоустом, Максимом .. Сповідником, Феодором Студитом тощо, які намагалися спонукати володарів до християнської поведінки своїм прикладом служіння ідеалам і жертовності. Але з плином часу, попри значний спротив, як на Сході, так і на Заході в боротьбі за свої права церква все більше віддалялася від накреслених християнською релігійною доктриною високих принципів і чеснот, що не могло не позначитися і на її незаперечному колись авторитеті.

На Заході церква від початку становила цілком самостійну силу на міжнародній арені,завдяки явній культурній та організаційній перевазі перед розрізненими "варварськими" суспільствами. У спілкуванні з ними Рим дотримувався принципу наставницького, "пастирського" ставлення до вирішення проблем численних королівських, герцогських та князівських дворів роздрібненої Європи. Таку ж позицію римські папи намагалися займати і стосовно східних патріархатів, на території яких вирували догматичні суперечки. Вже з V ст. знекровлений культурно Захід здебільшого спостерігав за цими суперечками збоку, але всіляко створював образ "апостольської столиці", в якої слід питати відповідей на всі питання. Вживана в культовому житті латина була єдиною загальноприйнятою в Західній Європі мовою ділового спілкування, церковні діячі були першими радниками в політичних та державних справах. По суті, церква утворила своєрідну "державу над державами" і, маючи свою особливу юрисдикцію і особливе канонічне право, не визнавала над собою світської влади. Більше того, в 754 р. папа Стефан II, заручившись підтримкою франкського короля Пипіна Короткого, проголосив створення так званого Патримонія святого Петра (Папської області), чим зробив себе і своїх наступників феодалами. Поступово в руках церкви зосередилося близько третини всієї земельної власності, тим самим вона отримала значну економічну силу.

Мета "воцерковлення світу" оберталася реально "обмирщениям церкви". Однак певним виправданням таких дій Риму є складність ситуації. Більшість варварських королів початкове прийняли аріанську (а не "вселенську") версію християнства, встановлювані церквою єпископства часто занепадали через повернення людей до язичництва, міста становили собою швидше тимчасові торжища, ніж постійні поселення (так що формальні можновладці до королів включно вважали за краще проживати у сільських фільварках). Сіяли хаос також нерідкі напади різно-

98

племенних ватаг так званих "річкових кочовиків" (річки стали тоді основними торговельними шляхами), а також справжніх кочовиків і здобичників гунської та аварської "степових імперій".

Часто ідучи на компроміс із затаврованим у Євангеліях "духом світу цього", церква як на Сході, так і на Заході все ж не відмовлялася від виконання взятого на себе надзавдання - перетворення світу за християнськими принципами. У цій справі важливе місце посідала проблема освіти. З перших часів існування християнство вирішувало цю проблему шляхом заснування катехитичних (підготовчих до хрещення) шкіл, в яких новонавернених до віри християн спеціальні вчителі-катехити спочатку знайомили з основними положеннями віровчення та історії церкви, а вже потім допускали до хрещення. Але одночасно з поширенням християнства серед високоосвіченої верстви і втягненням християн у філософські дискусії виникає потреба у більш ґрунтовній та різнобічній освіті. У II ст. розгалужена християнська школа деякий час діяла у Римі, доки її засновник Юстин Філософ не був замучений під час чергового гоніння на християн. Заклад, що задовольняв новим вимогам, виник у ІІ-ІІІ ст. в науково-освітній столиці елліністичного світу Александр!]' Єгипетській. Відомі учителі церкви Климентій Александрійський, Оріген, Діонісій Александрійський та їх послідовники ще в період гонінь розробили програму християнської освіти, яка включала дисципліни світських шкіл, увінчувані богослів'ям. У IV ст. подібні заклади було засновано в Афінах, Антіохії, Газі, Кесарії Палестинській, Ефесі, Нікомідії, Бейруті, Кизику, Анкірі, Сардах, Пергамі, Нікеї. Як навчальні посібники використовувалися праці александрійських вчених доби еллінізму. У класах поетики і риторики поруч з творчістю Гомера, яка стояла на першому місці, школярі Візантії вивчали твори Гесіода, Піндара, Аппіана, Феокріта, байки Езопа, трагедії Есхіла, Софокла і Ев-ріпіда (по три на кожного автора), комедії Арістофана, вислови з творів визначних ораторів, історичні твори Геродота, Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха. Одна з таких шкіл, Ефеська, у 489 р. була закрита як розсадник несторіанської єресі (патріарх Несторій не визнавав за Марією титулу "Богородиця"). Викладачі цієї школи перебралися до Персії, де в м.Нісибісі відновили діяльність своєї академії, від якої до нашого часу зберігся перший відомий статут вищого навчального закладу Середньовіччя (перша редакція статуту - кінець V ст.).

У 425 р. імператором Феодосієм II було засновано Константинопольський університет - так званий "Аудиторій", в якому викладалися не лише "вільні мистецтва", але й філософія, фізика, біологія,

99

медицина і право. Заклад мав готувати державних службовців вищого рангу і був суто світським. Проіснувавши понад сто років, він був закритий разом з філософськими школами імператором Юстиніаном.

На Заході у VI ст. відомий культурний діяч Кассіодор, що переконував папу Агапіта відкрити вищу школу в Римі, радив узяти за взірець викладання у закладах Александрії та Нісибіса. Відкрити вищу школу папа тоді не наважився, але Кассіодор і Боецій добилися затвердження папою форми двоступеневої школи, заснованої на вивченні так званих "сімох вільних мистецтв", ступені якої отримали назви тривіуму (три нижчі дисципліни - граматика, риторика і діалектика - звідси поняття "тривіальний") та квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія і музика). Але за раннього Середньовіччя на Заході реально діяла тільки школа тривіуму. Навіть заснована в кінці VIII ст. першим імператором Заходу Карлом Великим "Академія" під проводом вченого монаха Алкуїна обмежувалася тривіальною програмою. Сам імператор намагався вивчити іноземні мови і мистецтво арифметичного ліку, однак грамотно писати він так і не навчився,' хоча докладав для цього багато зусиль.

Початкові школи (як візантійські, так і латинські) знаходились при монастирях і соборах. Тут вивчали молитви, давали елементарні знання з письма, лічби, читання.

Наука раннього Середньовіччя відбивала світоглядні імперативи доби і мала передусім гуманітарне спрямування у значенні заглибленості у внутрішній світ людини. Філософська еволюція християнського віровчення сприяла розвитку наук про людину, які спиралися на закладений культурою еллінізму базис. Важливим доповненням до спадщини античних наук про людину стало сформульоване апостолом Павлом уявлення про поділ людей на "тілесних", "душевних" і "духовних", що вимагало конкретизації. Також тогочасних науковців цікавили питання взаємозв'язків внутрішнього світу людини (мікрокосму) і зовнішнього світу (макрокосму). Як і за античності, наука не була ще відділена від філософії, а для тих умов це означало, що принаймні гуманітарні, а в ідеалі - і всі інші науки мають розвиватися в межах богоелів'я.

У цілому методологія середньовічної науки докорінно відрізняється від античної з ідеологічних причин. Якщо античний філософ виголошував особисту точку зору серед багатьох інших, хоча й вважав її найбільш вірною, то середньовічний філософ права на суб'єктивізм не мав та часто й не хотів мати, він прагнув передати універсальне розуміння істини і мусив дбати про відповідність свого твору ідеологічному контексту всієї доби. Тому найвідоміші трактати

100

цього часу найкраще відбивають панівні світоглядні установки у суспільстві або послужили справі їх створення.

Протягом раннього Середньовіччя культурні діячі неодноразово виявляли свої скептичні погляди на здобутки і можливості античної науки',' як і взагалі раціональних способів пізнання. Визначальною в середньовічній філософії є думка про те, що усе пізнається тільки за посередництвом любові, і справді пізнати можна лише те, що є прекрасним за природою, тобто заслуговує на любов (Григорій Ниський, IV ст.). У тих речах, які не можуть стати очевидними, необхідно дотримуватися такого принципу: спершу повірити (за посередництвом божественного одкровення), а вже потім зрозуміти, наскільки це можливо (Августин). Крім того, справжнім знанням слід вважати тільки таке, яке змушує людину змінюватися на краще. Поступово утверджується також принцип авторитетності, "канонічності" одних авторів і "єретичності" інших.

За раннього Середньовіччя з'являлися написані з цих позицій твори отців церкви, до яких взагалі відносять ледь не всіх учасників Вселенських соборів, що відстоювали "кафолічне" (вселенське, тобто несектантське) "ортодоксальне" (православне) вчення. Сукупність створених ними трактатів прийнято називати патристикою. Цінність творів отців церкви була передусім ідеологічною, однак висунуті ними ідеї одягалися у довершену, як на той час, художню форму, що дозволяє говорити про них як пам'ятки не тільки середньовічної думки, але й літератури.

Значну роль в історії науки відіграли трактати східних єпископів IV ст. Василія Великого ("Бесіди на Шестиднев", де викладено початки еволюційної теорії та закладено базис для формулювання ідеї поступового духовного прогресу всупереч античним концепціям регресу духовності з розвитком цивілізації) і Немесія Емеського ("Про природу людини", яким закладено основи сучасної філософської антропології та психології). Сповнені світоглядного оптимізму і віри в сили людини трактати цих та інших східних отців церкви вважалися у Візантії надзвичайно авторитетними і відбивали суспільні умонастрої. Світ як божественне творіння має непересічну цінність і мету свого існування в досягненні стану свого "обожнення", яке має здійснюватися через людину. Людина посідає ключове місце у Всесвіті, адже вона спеціально покликана бути заключною ланкою творіння, жити і вдосконалюватися для поєднання світу духовного і матеріального в одне нерозривне ціле. Успіх реалізації людського життя залежить від уміння постійно володіти "нерозум-

101

ними" пристрастями (Григорій Ниський, Немесій Емеський, Максим Сповідник та ін).

На Заході аналогічні ідеї, але з іншим акцентом розробляв у "Граді Божому" Августин Блаженний, який вважається також засновником європейської філософії історії. Августин поділив попередню історію людства на шість відрізків відповідно до поділу на періоди окремого життя людини. Після Христа людство, за Августином, вступило у вік старості, переживши свою молодість і зрілість ще у старозавітні часи. Тому філософія історії Августина, що здобула поширення на Заході, має багато спільного з песимізмом античних концепцій.

Відрізняються від них погляди Августина вірою в силу Спасителя. На відміну від східних отців церкви, у поглядах на свободу волі Августин зробив наголос на цілковитій залежності слабкої людини від "волі Божої", яка заздалегідь більшість людей прирікає на "вічні муки", і тільки обраних, яких збагачує достатньою силою благодаті, призначає на "спасіння". Песимістичні погляди Августина на долю людини пояснюються вкрай несприятливою соціокультурною ситуацією в сучасній йому Західній Римській імперії. Однак ці ідеї понад тисячоліття визначали характер західноєвропейської культури. Востаннє вони зазвучали на повний голос і були доведені до логічного завершення в XVI ст. теоретиками і практиками Реформації (передусім, Ж.Кальвіном).

Особливу роль у розвитку середньовічного світогляду і соціальної філософії доби відіграв корпус коротких філософських трактатів, відомий під спільною назвою "Ареопагітики'' (кінець V -початок VI ст.). Цей корпус трактатів містить філософське, в дусі пізньоантичного неоплатонізму, обгрунтування ієрархічної картини світу духовного і матеріального, об'єднаних божественним Еросом (Любов'ю), а також оригінальну етичну концепцію, за якою насправді існує тільки благо, зло ж існує лише остільки, оскільки воно ще причетне благим завданням і цілям. Будь-яке зло - це тільки певна нестача добра. Коли щось у світі опускається до абсолютного зла, воно автоматично припиняє будь-яке існування. Багато місця приділено розробці середньовічної теорії образу і символу. Хоча "Ареопагітики", порівняно з багатьма іншими творами патристики, були перекладені латиною досить пізно (тільки у IX ст. переклад з розлогими коментарями здійснив ірландський монах-вільнодумець Іоан Скот Еріугена), цей корпус трактатів мав незаперечний авторитет і відіграв значну роль у розвитку середньовічної культури як на Сході, так і на Заході.

У патристиці було вперше висунуто низку діалектичних ідей у спекулятивній (умоглядній) і натуральній (природничій) філософії, естетиці, етиці та всіх інших сферах знання (наприклад, у психології - ідея розвитку психіки, щільного зв'язку тілесних і душевних процесів, здогади про роль тілесних дій, насамперед руки, у формуванні людської істоти тощо). Але разом із завершенням формування основних світоглядних установок, які вважалися остаточно визначеними і не підлягали принциповому перегляду, філософський розвиток поступово гальмується. Настає період підсумування раніш накопиченого та накладання нових знань на відпрацьовану схему, що помітно вже у систематизуючій попередні здобутки творчості Іоанна Дамаскина, автора тритомного "Джерела знання" (близько 742 p.).

Окрім філософсько-богословських студій за раннього Середньовіччя продовжувався розвиток історіографії, передусім у Візантії, де в IV ст. з'являються твори одного з найталановитіших істориків, прихильника язичницьких звичаїв, але людини вже цілком середньовічного світосприйняття Амміана Марцеліна, а також багатьох інших світських і церковних істориків. Значним надбанням культури є праці Прокопія КесаріЙського, які з'являються у VI ст. Пишучи про правління імператора Юстиніана, Прокопій створив дві цілком протилежні версії: офіціозжнулесливу і таємну, викривальну. Цілком новим явищем у світовій історіографії є й творчість Іоанна Малали (491-578), автора •ч першої "Всесвітньої хроніки" (у 18 книгах). На відміну від античних істориків, Малала адресує свій твір не аристократам, а звичайним людям (кількість грамотних людей у тогочасній Візантії була досить великою). Відповідно до їх запитів Малала перетворює історичний процес на своєрідну захоплюючу казку, в якій язичницькі та біблійні міфи сплелися з реальними історичними подіями в різних країнах і в різні періоди за посередництвом християнського світовідчуття. Хроніка Іоанна Малали стала взірцем для наслідування більшістю пізніших візантійських, арабських та західноєвропейських авторів.

На Заході найвагомішими історичними творами раннього Середньовіччя були "Історія готів" Йордана (VI ст.) і "Церковна хроніка" ірландського монаха Беди Вельмиповажного (VII ст.). На початку VI ст. "скіфський" монах Діонісій Малий, що емігрував з Візантії на Захід і поступив на службу до папи римського, здійснив хронологічні обрахунки, за якими було встановлено літочислення "від Різдва Христового" (латиною - "anno Domini", тобто буквально "від Господа"). Під назвою "нової ери" це літочислення зберігається до наших днів.

102

103

Географічні знання ранньої Візантії з характерним потягом до охудожнення мови і вкраплення різноманітних фантастичних "реалій" було підсумовано у "Християнській топографії" Косьми Індикоплова (VI ст.). Не менш фантастичні зоологічні уявлення ширилися у численних збірках під назвою "Фізіолог" (одним з перших авторів таких збірок став у V ст. Єпіфаній Кипрський).

Поруч з тим у Візантії продовжувала здійснюватися й цілком конкретна наукова робота по дослідженню, збиранню й систематизації різноманітних фактів тогочасної дійсності, продовжували з'являтися нові винаходи. Так, у середині IV ст. географ Касторій уклав карту шляхів від Британських островів до острова Цейлон. Анонімним автором, сирійцем з походження, було складено "Повний опис світу і народів", де давалася докладна характеристка економіки і культури переважно східних народів. У VI ст. Гієрокл уклав довідник провінцій та міст Візантійської імперії, що став зразком для низки пізніших державних і церковних довідників. З'явилося також багато коментуючих праць з математичних дисциплін. З самостійних творів інтерес становлять дослідження конусних і циліндрових перетинів Серена Днтинейського, а також трактат з арифметики Домнина (515-585). Сінесій Кіренський (370-413) значно вдосконалив астролябію, що сприяло розвитку навігаційної справи. Архітектор Софійського собору і математик Анфимій з Траллу залишив твір "Про дивовижні механізми", де серед іншого дав пояснення оптичних властивостей запалювальних дзеркал. Величезне практичне значення мав винахід у середині VII ст. так званого "грецького вогню" - запалювальної суміші, яка не гасла у воді. Рецепт приготування цього винаходу тримався в суворій таємниці, завдяки збереженню якої візантійський військовий флот довго домінував у Середземному морі. Відкривалися нові способи виготовлення фарбників і особливо ліків. Крупним медичним центром залишалася Александрія, де здійснювалися анатомічні досліди. Пергамський лікар Орибасій (326-403) уклав медичну енциклопедію Э 76 книгах, у той же час діяли медики Філагрій (діагностика і терапія хвороб печінки та селезінки) та Посідоній (проблема локалізації психічних здатностей у різних ділянках мозку). У VI ст. лікар Аецій з Аміди уклав практичне керівництво з медицини у 16 книгах; Олександр Тралльський - працю з патології та терапії внутрішніх хвороб, пізніше перекладену латинською, сірійською, арабською та єврейською мовами. Павло Егінський у VII ст. був автором керівництва з хірургії та акушерства, пізніше використаного арабами.

104

У латиномовній частині християнського світу значну роль у поширенні наукових і псевдонаукових знань відіграли енциклопедичні праці Кассіодора, автора "Варій", та Ісидора Севільського, автора "Етимологій", які активно використовували доступні їм античні й візантійські джерела.

Яскраво характеризує культуру раннього Середньовіччя нова за змістом, але нерідко ще традиційна за формами література, в якій однак активно починають виникати нові, суто середньовічні жанри. Про частину з них вже було згадано вище у зв'язку з філософською творчістю, популяризаційний характер якої вимагав чималої літературної вправності. Крім них активно розвивалися літургійна (богослужбова) поезія, ще не скута пізнішим формалізмом (ранньосередньовічні кондаки становили собою цілі драматизовані поеми, з яких тепер у церковному вжитку залишилися тільки поодинокі епізоди), церковна проповідь, що перебрала на себе функції та здобутки античного ораторського мистецтва, а також агіографія (описи життя святих і монахів-подвижників). Надзвичайно характерною для раннього Середньовіччя є поема Пруденція "Психомахія" ("Душевна боротьба"), в якій зроблено спробу розкрити динаміку внутрішньої боротьби всередині людини між пристрастями та чеснотами. Психологізм, глибокий самоаналіз і душевна відвертість поезії візантійців Григорія Богослова і Синесія перегукуються з відомою на Заході прозовою "Сповіддю" Августина.

У Візантії в кінці IV - на початку V ст. виразно виділяються дві нові літературні школи - епічна єгипетська (коптська) і лірична сирійська. Для першої характерне створення високоемоційних за настроєм і експресивних за стилістикою епопей. Найкрупніший з представників цієї школи Нонн залишив два великих епічних твори грецькою мовою: поему "Діоніс" (близько 20 000 рядків), в якій зібрано і творчо оброблено усі сюжети, пов'язані з діонісійськими культами, і не менш об'ємну поему "Євангеліє від Іоанна". Те, що здається цілком несумісним із сучасного погляду, органічно суміщалося в душі коптського поета. В обох своїх творах він цілком щиро і захоплено переповідає хвилюючі його сюжети безвідносно до їх ідейного антагонізму, який для нього просто не існував. Сирійська школа лірики мала виразне містично-християнське забарвлення. Найвиразніше вона представлена у ліриці Ісаака Сирина, яку можна віднести й до жанру релігійного гімну. Однак найбільш цінним винаходом сирійської поетичної школи стала добре відома сьогодні рима (суголосся кінцевих складів у рядках), якої не знало ан-

105

тичне віршування. На межі IV-V ст. у грецькій мові нівелюється система наголосів за довжиною голосних і утверджується "силовий" наголос. У зв'язку з цим поступово змінюється метрична структура віршування, що переживає вплив іноплемінних мов, у тому числі й си-рійської. Через посередництво літургійної творчості сирійця Романа Солодкоспівця (початок VI ст.) рима потрапляє у констанстинопольське богослужіння, з якого наприкінці VIII ст. через богослужбові запозичення набуває поширення у Північній Італії та на півдні сучасної Баварії.

Важливим шляхом поширення духовної візантійської культури на Захід стала Італія, південні та північно-східні землі якої довгий час (до XI ст.) належали Візантійській імперії. У VI-VIII ст. сюди цілими громадами переселялися грецькі, палестинські й сирійські монахи, рятуючись від персів та арабів. Тільки з 726 по 775 pp. тут осіло близько 5 тис. східних монахів, з яких багато хто займав високі єпископські та інші посади в західній частині церкви. Сучасні музикознавці вважають, що саме на базі східних монастирських розспівів на Заході формується традиційна форма церковної музики, що з XII ст. відома як "григоріанський хорал" (не маючи відомостей про походження цього розспіву, Бернард Клервоський приписав його створення папі Григорію Великому). Характерні риси григоріанського хоралу - величність, суворість, мелодійна повільність, уні-сонність співу. У VIII ст. на Захід з Візантії потрапляє орган, який був початкове суто світським інструментом, атрибутом музичного супроводу життя можновладців. Золотий орган у Візантії міг мати тільки імператор, інші сановники мусили замовляти собі органи з інших матеріалів, відповідно до місця в державній ієрархії.

Візантійська церковна музика (поза монастирями) принаймні з VI ст. розвивалася в напрямку переймання традицій античної культури співу різних регіонів елліністичного світу. Остаточно система щотижневого чередування вісьмох основних розспівів (серед яких були лідійські, фригійські, фракійські, аркадські та інші давні співи) встановлюється у VIII ст. і отримує назву октоїх (восьми-голосник). Перший опис завершеної октоїхової системи міститься у творах автора багатьох церковних гімнів Іоанна Дамаскина, у зв'язку з чим його вважали її автором.

В архітектурі нові риси починають складатися з IV ст., коли виникають типи храмів, принципово відмінні від своїх античних попередників, - видовжені й часто поділені на поздовжні внутрішні площі церковні базиліки (з грецької "царський будинок", за античності базиліки будували як цивільні приміщення громадського призначення) і

106

поруч з ними центричні купольні споруди, квадратні або круглі (ротонди), що виконували функції баптистеріїв (хрещалень) або мортиріїв (місць поховання або лише поклоніння певним святим, переважно, мученикам). Оскільки західна архітектура раннього Середньовіччя перебувала в занепаді, провідну роль в архітектурному будівництві відігравало візантійське зодчество, що з -VI-VII ст. активно поширювалося і на Заході. З V ст. у Візантіїї форми і способи побудови храмів починають усе більше варіюватися і ускладнюватися. До нашого часу збереглися кам'яні й цегляні храми V-VI ст., в яких спостерігається значне розмаїття форм і планів при збереженні настрою зовнішньої монументальної суворості, яка ефектно контрастує з розкішшю образотворчого (мозаїчного, фрескового, іконописного) та декоративного вбрання інтер'єрів. Найбільшого поширення набувають дві синтетичні форми, що гармонійно поєднують базиліку з купольною конструкцією, - купольні хрестоподібні в плані (тобто при погляді згори) та купольні прямокутні в плані. Шедевром серед прямокутно-купольних базилік є храм Святої Софії в Константинополі (532-537, архітектори - Анфімій з Тралл та Ісидор з Мілета, з XVI ст. - мечеть Айя-Софія, сучасний вигляд та інтер'єр див. на с.15). Величезний купол . зведено на чотирьох масивних стовпах за допомогою парусів (елементів конструкції у вигляді вигнутих трикутників). Вагу центрального купола частково приймають складні системи напівкуполів і колонад. Масивні центральні стовпи при цьому маскуються від глядача, а 40 вікон, прорізаних в нижній частині купола, створюють надзвичайний ефект (особливо вночі при постійному штучному освітленні зсередини), про який захоплено відгукувалися вже сучасники побудови - чаша купола здавалася завислою над храмом у повітрі.

У V ст. починає складатися нове, радіальне міське планування Константинополя. В столиці імперії, як і в Давньому Римі, зводяться багатоповерхові будинки, нерідко з аркадами (рядами однакових за формою й розміром колон, сполучених арками). Споруджуються нові укріплення міста, що становлять собою розвинену систему стін, башт, ровів і в'їзних воріт. Численні укріплення будуються й на кордонах імперії, з VI ст. в містах зводяться палаци і храми, відзначені імперською пишнотою. У містах діють численні мистецькі й ремісничі майстерні.

Однак, перейнявши релігійний світогляд, мистецтво змінює свою образну природу. Реальність відбивається не стільки шляхом зображення, скільки - вираження за допомогою особливого духовно-емоційного ладу художніх творів. В усіх видах образотворчого мистецтва зростає нематеріально-умоглядне начало, яке

107

підкорює собі усі художні засоби. Образ (грецькою - "ікона") поступово набуває якостей змістової стійкості й нечленованої цілісності, злитості з ідеологічним контекстом, він мислиться ієрархічно включеним в загальну картину універсуму. Раннє іконописання (живопис на дошці) намагається відірватися від матеріальної зумовленості життєвих явищ, переконати глядача, що предмет вираження позбавлений буденних часових і просторових властивостей. За "зоровим образом" встановлюється функція "відбиття першообразу". Духовний зміст розкривається за допомогою емоційної виразності чистих, ритмічно багатих, гнучких ліній, узагальнених видовжених силуетів і навмисно спрощених, "природних" кольорових сполучень.

Античне мистецтво станкової скульптури спочатку приходить до гострої експресії (портрети імператора Константина IV ст., невідомого філософа V ст., імператора Юстиніана VI ст.), а потім і зовсім сходить з культурної авансцени, деякий час зберігаючись лише у вигляді творів художнього ремесла (вироби з каменя, кістки, металу). Далі скульптура продовжувала функціонувати тільки у вигляді рельєфів, що поступово все більше схематизуються, зводячись до орнаменту в період правління імператорів-іконоборців вірменської династії. /

Західноєвропейське мистецтво раннього Середньовіччя або так званого дороманського періоду також є царством орнаменту. Значний вплив на характер цього мистецтва справляв так званий "звіриний стиль" "степових імперій" Євразії. Кожна вільна поверхня прикрашалась фантастично-алегоричними візерунками. Найбільшого розквіту дороманський орнамент досяг у рукописних книгах, де самі літери стали схожими на примхливе і якесь нестримно буйне орнаментальне мереживо. Досить розвиненим було вже на той час декоративно-ужиткове мистецтво - ювелірні прикраси, посуд, зброя. Яскраві кольори і досить часте застосування коштовних матеріалів -характерні риси мистецтва цього часу.

З кінця VIII ст. зростає не тільки політична, але й культурна роль Франкського королівства, перетвореного на "Священну римську імперію германської нації" Карлом Великим - першим імператором католицького Заходу. Імператор Карл щедро заохочував митців, які поширювали в його державі традиції елліністично-візантійського мистецтва, у зв'язку з чим дослідники називають культуру цього часу "періодом каролінгського Відродження". Однак різноманітні елементи, з яких складалася ця культура, ще не поєдналися у стилістично єдине органічне ціле, не утворили стильового ансамблю.

108

Основні способи художнього оформлення Корану: куфічне письмо, магрибське письмо, почерк насх

109

Тенденції орнаментальності в християнській культурі та мистецтві цього періоду щільно пов'язані з постанням арабської культури і цивілізації, самобутність якої визначала передусім релігія ісламу. Засновником ісламу є пророк Мухамед (Мухаммад, Магомет, близько 570-632), а головним священним текстом - Коран, написаний ритмізованою прозою. Арабська мова Корану стала основою для виникнення єдиної арабської літературної мови. Арабський півострів був заселений симітськими племенами, які виводили своє походження від біблійних персонажів Старого Завіту: північні та внутрішні племена пустель Аравійського півострова (кочовики-бедуїни) - від Ісмаїла, сина Авраама (у Корані - Ібрагіма) та Агарі (звідси іменування мусульман ізмаїльтянами і агарянами); торговці та осідлі ремісники, що мешкали на узбережжях півострова - від Іоктана (одного з праправнуків легендарного Ноя, у Корані - Кехтан). Мухамед називав себе останнім божественним пророком ("печаткою пророків"). Основним завданням, яке ставив- перед собою Мухамед, було відродження суворого монотеїзму (єдинобожжя), від якого, на його думку, відійшли як іудаїзм, так і християнство. Поклоніння єдиному Вседержителю не терпить ніяких зображень, що могли б претендувати на якусь наближеність до першообразу й становити яку-небудь цінність. Молитва, читання переданого через пророка останнього послання Бога людям і завоювання місця на небесах завдяки невідворотному слідуванню вказаним шляхом становить сенс життя людини.

Завдяки ісламу напівдикі і розрізнені племена кочових арабів-бедуїнів об'єднуються і вже після смерті Мухамеда під проводом халіфів (заступників пророка), яких називали також імамами (керівниками релігійної общини), виходять за межі Аравії з метою навернення до своєї нової релігії усіх "невірних" (слово "іслам" перекладається як "вірність", "покірність").

Дуже рано, вже в середині VII ст., відбувається поділ мусульман на шштів та сунітів, який зберігається до цього часу. Суніти крім Корану визнають священним і недоторканним також усне передання перших < послідовників Мухамеда, так звану суну, яка разом з Кораном становить основу мусульманського права - шаріату. Імам, посада якого має бути виборною, має лише слідкувати за чистотою дотримання традиції.

Шиїти ж вважають імамів повноправними носіями божественної влади, які можуть змінювати суну. У шиїтів право бути імамом мають лише кровні нащадки Мухамеда з роду його зятя і двоюрідного брата Алі, тобто влада передається за спадкоємністю. Своїм священним переданням шиїти вважають так званий ахбар, що містить символіко- алегоричне витлумачення тексту Корану, який у готовому вигляді зійшов з неба. Більшість халіфів VII-VIII ст. дотримувалися суни, тому сунізм вважається основною течією ісламу. ,

Характерною особливістю розвитку арабської культури за раннього Середньовіччя, яка зберігалася і пізніше, була відсутність, попри неодноразові спроби їх запровадити, чітких загальновизнаних віровизнавчих установлень. Щоб вважатися мусульманином, достатньо було виголосити відому формулу: "Немає бога-крім Аллаха і Мухамед пророк Його". Тбму кількість різноманітних співіснуючих течій в ісламі була і є дуже великою, а характер особистої віри часто був поверховим або й взагалі немусульманським. Певній регламентації було піддано тільки зовнішні прояви релігійного поклоніння -п'ятиразовий намаз (молитва) протягом доби, дотримання встановлених свят і постів, сплата податку на користь бідних і хоча б раз у житті обов'язковий для кожного мусульманина хадж (мандрівка до Мекки з поклонінням фобу Мухамеда). Ще одна важлива особливість ісламської культури - це розрізнення між раціональним богослів'ям (аль-калам) і філософією (аль-фалсафа). Остання мала займатися предметами зовнішнього світу і не втручатися в богословську проблематику. Хоча на практиці досягти цього було неможливо, однак дана посилка вигідно відрізняє арабську філософію від тогочасної візантійської та західноєвропейської.

ПО

За порівняно короткий час араби поширюють свою владу на землях від Іспанії на заході до Індії на сході і від Сахари на півдні до країн Північного Кавказу та Середньої Азії на півночі. У підсумку арабських походів така міцна держава, як Сасанідський Іран, зовсім перестала існувати. Завоювання держави франків у Західній Європі вдалося уникнути лише тому, що іспанські араби, які утворили Кордовський емірат, перебували у ворожнечі з рештою мусульман, а також завдяки відносній суворості клімату на північ від Піренеїв. Східна Римська імперія (Візантія) у перших війнах з арабами втратила принаймні дві третини своїх колишніх володінь, і хоча арабо-візантійські війни тривали до X ст., відвоювати більшість цих територій Візантія так і не змогла. Під арабською владою опинилися землі трьох з чотирьох східних патріархатів (Александрійського, Антіохійського та Ієрусалимського).

При цьому мусульмани досить терпимо ставилися до християнства, оскільки Ісус (у Корані - Іса) визнається ісламом другим за авторитетністю пророком після Мухамеда і називається у Корані "словом Аллаха" і "висловом істини". Патріархи під мусульманською владою стали офіційними адміністративними і політичними представниками християнського населення Халіфату. Через них халіфи видавали свої розпорядження і вислуховували прохання. Християни, як і інші "люди писання" - іудеї та сабії (назва однієї чи кількох християнсько-іудейських сект) -справляли чималий вплив на життя мусульманського суспільства. Деякі професії виявилися ніби закріпленими за немусульманами: лихварство -за юдеями, врачування - за християнами та ін.

- Мечеть Куббат ас Сахра в Ієрусаліші, VII ст. 111

Взагалі з VIII ст. розвиток арабської культури відбувався у щільній взаємодії культур підкорених і сусідніх з Халіфатом народів. При цьому самі араби поступово відходили на задній план, посту-паючись першістю персам, сирійцям, єгиптянам (див. на мал. зовнішній вигляд та інтер'єр однієї з перших мусульманських мечетей періоду завоювань - Куббат ас Сахра або "Купол скали" в Ієрусали-мі на вершині легендарної гори Моріа, діаметр купола - 20 м).

У середині VIII ст. разом зі зміною династії (Омеядську змінила Аббасидська) Халіфат переживає важливі соціальні зміни. Відбувається так звана перша економічна революція Середньовіччя, наслідками якої стали зростання ісламських міст, розвиток міжнародної торгівлі, розквіт наук, мистецтв, освіти і ремесел. І хоча Халіфат як політична цілість розпався вже у другій половині IX ст., культурне життя ісламського світу вирувало з надзвичайною силою. Столицею Халіфату до 762 р. був Дамаск, а з цього року нею став архітектурно чітко спланований Багдад (з перської мови -"Богоданний"), який швидко став одним з найбільших ісламських мегаполісів і з яким пов'язується розквіт ісламської культури і цивілізації ІХ-ХИ ст.

Після закінчення іконоборчих суперечок, які виникли під впливом мусульманської агресії, період ІХ-ХП ст. у цілому є добою розквіту культури Візантійської імперії, а також активного зростання культурно-цивілізаційного рівня середньовічного Заходу. В ареалі Середземномор'я настала доба активної взаємодії між новими надетнічними культурами. Цей відтинок часу в історії світової культури має назву періоду зрілого Середньовіччя.

Найвизначнішими багдадськими халіфами початку зрілого Середньовіччя були легендарний Гарун ар-Рашид (786-809) і аль-Мамун (813-833), відомі не тільки своїми соціальними реформами, але й суворістю правління. Халіф аль-Мамун зробив безуспішну спробу запровадити уніфіковану форму ісламу на базі раціоналістичного вчення так званих "мутазилітів" ("відокремлених") і навіть заснував для боротьби з їх ідейними опонентами каральний орган -міхну - прообраз католицької інквізиції. Разом з тим цей халіф у 832 р. заснував у Багдаді "Будинок мудрості"" - аналог Александрій-ського науково-освітнього центру періоду еллінізму. У "Будинку мудрості" діяли величезні бібліотека (близько 400 тис. книг) та обсерваторія, здійснювалися різноманітні експериментальні досліди, особливо культивувалися медицина і право.

Безсумнівними є досягнення середньовічних мусульман у галузі точних і природничих наук. У VIII ст. за активної участі сирійських вчених-несторіан було започатковано традицію перекладів творів класичних та елліністичних авторів, а також деяких візантійських та персидських трактатів арабською мовою. З IX ст. ця традиція набуває всеосяжності і систематичності. В обіг входять праці індійських математиків, від яких арабські вчені запозичують так звану "шістдесятичну" систему зчислення, не пов'язану з літерним позначен-

112

ням величин, включаючи важливу цифру "О" (невідому елліністичній арифметиці). Удосконалення системи зчислення до десятичної зрештою призвело до появи нової, невідомої раніше математичної науки -алгебри. Одним із засновників алгебри є визначний математик з Хіви у Середній Азії аль-Хорезмі (IX ст.), яким розроблено низку прийомів вирішення алгебраїчних рівнянь 1-го й 2-го ступенів, а також введено поняття алгоритму. Інший визначний математик, аль-Баттані (858-929), у зв'язку з потребою розробки і організації системи штучного зрошення увів у науковий обіг тригонометричні функції. Ібн Хайтан (721-815) став засновником мінералогії. Внесок у медицину був особливо вагомим у галузі офтальмології і пов'язаних з нею досягнень геометричної оптики (винайдення окулярів). Найґрунтовнішими медичними трактатами були підсумовуючі праці ар-Разі (864-925) та аль-Хайсама,(965-1035). Активно розвивалася фармакологія (наука про ліки), представлена працями таджика аль-Харавія і перса аль-Маджусі (X ст.).

Поступово виникає певна мода на всеосяжний енциклопедизм. Одну з перших ісламських енциклопедій (у формі 51 трактату) уклали члени містично-релігійного товариства""Брати чистоти і друзі вірності" у середині X ст. Збірка призначалася для якомога швидшого проходження адептами цього вчення стадії "зовнішнього" або "нижчого" знання і для переходу до знання "вищого". Неформальні містичні течії ісламу, об'єднані європейськими науковцями збірною назвою суфізму, взагалі досить багато уваги приділяли накопиченню позитивних знань. Блискучого, як на той час, розвитку точні й природничі науки досягли у працях двох енциклопедистів-приятелів - "князя вчених" Ібн Сіни (980-1037), автора 273 трактатів з філософії, медицини та фактично усіх інших відомих на той час наук, і аль-Біруні (973-1048), світову славу якому принесли ґрунтовна праця з топографії Середньої Азії і роботи з мінералогії. Аль-Біруні висунув також ідею "рівноправності" геоцентричної та геліоцентричної моделей світу.

Як науковці й філософи, так і мусульманські богослови зрілого Середньовіччя широко використовували і розвивали у своїх трактатах ідеї та методи систематизації, розроблені перипатетичною арис-тотелівською школою. Це дозволяє говорити про них як прямих попередників західноєвропейської схоластики, хоча початки схоластичної науки намічаються вже у творах західного філософа Боеція і деяких авторів східнохристиянської патристики (таких як Леонтій Візантійський та Іоанн Дамаскин, який жив уже під арабським правлінням і перебував на державній службі у халіфа Дамаска). Пізніші

113

ісламські богослови і філософи підтримали і значно розвинули цю традицію використання здобутків перипатетичної школи, перенісши її на мусульманський ґрунт. Найвизначнішими мусульманськими схоластами були, в хронологічному порядку, аль-Кінді (близько 800^-873), аль-Фарабі (870-950) - так званий "другий (після Аристотеля) вчитель", вже згадуваний Ібн Сіна, найбільший авторитет серед ісламських богословів аль-Газалі (1058-1111) та Ібн Рошд (1126-1198). Усі ці автори завдяки здійсненим переважно у XIII ст. перекладам на латину стали широко відомими в Західній Європі як Алкіндус, Альфарабіус, Авіценна, Алгацель та Аверроес і справили значний різносторонній вплив не тільки на західну схоластику, але й на діячів європейського Відродження.

Говорячи про арабські науки, необхідно згадати про алхімію (аль-хемійя). Алхімія намагалася поєднати гуманітарні пріоритети Середньовіччя з потребами природничого пізнання світу, продовжуючи традиції, закладені багатьма культурами від Давнього Єгипту до Давнього Китаю. У світі металів, мінералів та інших природних елементів алхіміки шукали "віддзеркалення" світу духовного. Попри численні звинувачення у псевдонауковості, що визначають сучасне сприйняття давніх алхімічних дослідів, слід відзначити, що саме завдяки не завжди раціонально обґрунтованим маніпуляціям алхіміків з доступними їм матеріалами поступово викрісталізувалися вже цілком наукові технології багатьох сучасних хімічних виробництв. Розквіт алхімії припав на період з IX по XVI ст. У християнських країнах алхімія напівлегальне починає поширюватися з другої половини XII ст., хоча вже з X ст. у християнській Європі з'являються плутані згадки про таємниче "іспанське золото". Основною метою як ісламського, так і християнського алхіміка, експериментальну діяльність якого огортала завіса містики і таємничості, були пошуки "філософського каменя". Ці пошуки супроводжувалися з'ясуванням питань про те, як виникають з елементів ті чи інші речі. Фізико-хімічні процеси очищення, збагачення, розплавлення, кристалізації та багато інших уподібнювалися психологічним процесам удосконалення духовних якостей самого експериментатора.

Нерозлучними супутницями алхімії були інші окультні (таємні) "науки": кабалістика, магія і астрологія. Вісім "речей" намагалися винайти вчені: "філософський камінь", "елексир довголіття", "роз-м'якшувач скла", "вічне світло", "вічний двигун", "градус довготи", "гіперболу ввігнутого дзеркала", "квадратуру кола".

114

При цьому окультні науки вважалися прикладними щодо теоретичних філософських дисциплін. Так, у класифікації наук Ібн Сіни окультні науки віднесено до прикладної фізики (природознавства), куди входили медицина, астрологія, фізіогноміка, вчення про талісмани, магія, тлумачення сновидінь і алхімія. Точні науки концентрувалися переважно у прикладній математиці: алгебра та індійське зчислення були прикладними стосовно теоретичної арифметики; вимірювання поверхонь і ваги предметів, механіка, гідравліка, устрій терезів і гирь, устрій градуйованих інструментів, оптичних приладів і дзеркал - стосовно теоретичної геометрії; складання астрономічних і географічних таблиць -астрономії; устрій музичних інструментів - музики.

У Візантії розвиток наук за зрілого Середньовіччя був дещо слабшим, але також продовжувався. Тут він пов'язаний головним чином з іменем енциклопедиста Леона Математика (або Льва Філософа, помер близько 869 р.) та його оточення. Леону Математику належить реформа традиційних літерних позначень числових величин, що дозволяла здійснювати розрахунки, аналогічні арабській алгебрі. Сучасники розповідають про чудесні механізми, винайдені цим ученим. Приймальний зал Великого палацу, резиденції візантійських імператорів, прикрашали статуї левів, що вражали іноземних послів своїм риком, птахів, що співали й літали, інших унікальних механізмів, що діяли за допомогою енергії води. У IX ст. візантійці ввели у корабельну справу косе вітрило, яке покращувало маневреність. У X ст. в монастирському господарстві робилися спроби застосування механізму для замішування великої кількості тіста (механізм приводився у дію худобою). В XI ст. водяний млин витісняє у Візантії інші млинарні пристрої, століттям пізніше починають поширюватися вітряки. Леон Математик відомий також як ініціатор відродження у Візантії вищої освіти. Його стараннями у Константинополі була заснована так звана Магнаврська шкода, в якій, як і в колишньому Аудиторії, викладання було світським і розрахованим на підготовку фахівців для вищого адміністративного апарату імперії. У 1045 р. цю школу реформовано в Константинопольський університет з двома факультетами: юридичним і філософським. При церкві Святих апостолів було створено вищу медичну школу.

У цілому ж треба відзначити, що характер розвитку візантійської культури ІХ-ХІІ ст. був не стільки технічним, скільки художнім. Архітектура, храмовий живопис (фрески і мозаїки), книжкова мініатюра, іконопис, поезія, проза, музика, ораторське мистецтво за часів правління Македонської та Комнінської династій переживають небувалий розквіт, отримують нові творчі імпульси, хоча й

115

зберігають чітку спадкоємність із попереднім періодом (на мал. див. фрагмент мозаїки з Софійського собору кінця IX ст).

Розвиваються візантійська філологія, художня критика, жанр описів творів образотворчого мистецтва і архітектури. Поруч з церковним богослужінням на рівень справжнього мистецтва було піднесено придворний церемоніал. Високого рівня у столиці імперії досягає садово-паркова культура як мистецтво формування максимально естетизованого простору (сполучення організації рослинно-ландшафтного середовища із зооморфною та орнаментальною скульптурою, створенням фонтанів і штучних водоймищ тощо).

В образотворчому культовому мистецтві у IX ст. цілком встановився певний іконографічний канон, що являв собою всеосяжну систему норм і набір зразкових моделей, починаючи від усталеного символізму кольорів і закінчуючи положенням на іконі персонажів чи навіть деталей оточення, кожна з яких не була випадковою. Наприклад, головні позитивні персонажі зображувалися в положенні анфас, другорядні - у напівоборот, а негативні - у профіль. Подібне унормування художницької праці мало місце лише у Давньому Єгипті й пояснюється тим величезним значенням, яке надавалося візантійцями іконам та іншим культовим зображенням від часу припинення іконоборчих суперечок. Ікона сприймалася не тільки як цілком документальне свідчення про реальну дійсність словесно зображених у Біблії чи житійних творах подій та осіб, вірно передану попередніми поколіннями, але й як своєрідна форма "небесного одкровення", постійно отримуваного іконописцями під час молитви і наочно втілюваного у вигляді певних незначних варіацій в межах канону. Ці ледь помітні варіації дозволяли говорити як про окреме значення кожної конкретної ікони, так і про загальну "істинність" встановленого канону. Сам художник розглядав свою працю як "священний подвиг" і таїнство, а твір - як результат безпосереднього божественного діяння. Звідси походить явище анонімності, оскільки художник не зображував нічого "свого"; у творчому акті він переносився у світ "надбуття" і намагався прилучити до нього усіх глядачів, у чому й полягав сенс сакральної творчості. Талановиті іконописці прирівнювалися у Візантії до найбільш шанованих святих.

116

Апофеозом іконопочитання є візантійський іконостас (тобто вкрита іконами перегородка між вівтарною та середньою частинами храмового простору), що вперше виникає у IX-Х ст. і скоро набуває загального поширення. Іконостаси почали оздоблювати фігурною різьбою по дереву, прикрашати позолотою та орнаментальною скульптурою. З'являються також досить високохудожні кам'яні (переважно мармурові й гранітні) іконостаси. Поступово іконостаси почали набувати вигляду кількаповерхових композицій, в яких кожна ікона займала відведене тільки їй місце.

Стіни храмів також покривали чітко продуманими рядами зображень (іконами, фресковим живописом і мозаїкою), багатим риштуванням та іншими оздобами. Храм мислився як ідеальне й водночас реальне зосередження усього багатства духовного і матеріального світу, внутрішнього (мікрокосму) і зовнішнього (макрокосму). Візантійський поет X ст. Іоан Геометр писав:

Якщо й існує десь злиття начал противних

Усього світу - нижнього із вишнім,

То тут воно, і відтепер лише йому пристойно

У смертних називатись зосередженням красот.

У візантійській літературі спостерігається повернення до традицій античного віршування. Нерегулярна рима зберігається лише в піднесеній містичній поезії, яскравим зразком якої є творчість Симеона Нового Богослова (кінець X - початок XI ст.). Тривала традиція вивчення зразків античної словесності спонукала візантійців систематично займатися літературною обробкою популярних християнських текстів (передусім, житійної літератури), які початкове поставали в демократичному середовищі, далекому від тонкощів високої культури. Найбільш талановитим метафрастом ("перелицю-вальником") житійних творів був Симеон Метафраст (X ст.), переконаний у вищості словесного мистецтва перед образотворчим, що в умовах візантійської культури виглядало як "виклик громадському смаку". Вишуканість форми і ясність змісту властиві різносторонній літературній творчості Михаїла Пселла (XI ст.) та Феодора Продрома (XII ст.), який постулював мову як зосередження духовного життя людини.

Цікавим і надзвичайно показовим щодо ідейного змісту візантійської літератури зрілого Середньовіччя є великий твір у формі діалогу, написаний в XI ст. високоосвіченим монахом-затворником Филипом Монотропом, що має назву "Віддзеркалення справ християнських". У діалозі Душі та Тіла перша виступає в ролі учениці, а друге - вчителя.

117

Мудра рабиня Тіло навчає свою легковажну господарку Душу всім премудростям гідного християнського життя. Без тіла душа ні на що не спроможна. Лише завдяки тілу та його органам, центральним серед яких є мозок, душа може виразити себе і досягнути поставлених цілей. Значне місце в діалозі відведено також органам чуттєвої сфери (зору, слуху, нюху, смаку і дотику).

Усвідомлюючи важливість чуттєвих вражень для впливу твору на читача, візантійські літератори намагалися створювати образи, які викликали б одночасно різночутгеві асоціації (цей прийом отримав назву синестезії). Як приклад можна навести уривок з віршованої "Хроніки" Костянтина Манассі (XII ст.) про створення світу: Тоді земля уперше заблестіла прикрасами Пишніш, ніж чоловікові обіцяна дівиця ніжна, Що сяє золотом, одежами із перлів. Фіалка запашна сіяла поруч із трояндою; Різноманітні кольори фіалок звідусіль Сміялися - були і темно-сині, й пурпурові, й жовтуваті. А вітер в крону бив соснову потихеньку, У шелестінні гілля зроджував усладний шепіт. У спрямованій на класичні взірці творчості візантійців зрілого Середньовіччя отримує певну реабілітацію навіть антична трагедія, раніш піддана отцями церкви нищівній критиці за штучність і видовищність. Нове зацікавлення театральною тематикою відбивається у створенні спеціальних трактатів "Про трагедію" Іоана Цеца і "Про іпокризу" (іпокриза - "надягання маски", лицемірство) єпископа Євстафія Солунського. Навіть православний єпископ у своєму трактаті захищає античне драматичне мистецтво, підкреслюючи його позитивну виховну роль. Вірогідно, саме на межі ХІ-ХІІ ст. невідомим автором була написана віршована трагедія "Христос Пасхон" (друге слово може бути перекладено як "Жертовний"), створення якої було приписано отцю церкви і поету Григорію Богослову. Ця трагедія правила за взірець драматичного твору під час відродження театру в середньовічній Західній Європі.

Період правління комнінської династії з її зовнішнім блиском ознаменувався створенням суто візантійського героїчного епосу, яскравим зразком якого є поема "Дігеній Акрит" (перша половина XII ст.). У цьому ж столітті з'являються вірменський (поема "Давид Сасунський") та грузинський ("Витязь у тигровій шкурі" Шота Руставелі) епоси.

118

У XII ст. в новому обличчі постає такий елліністичний жанр літератури, як любовний роман, представлений романом у віршах "Повість про Дросиллу і Харікла" Никити Євгеніана і прозовою "Повістю про Ісмінію та Ісміна" Євматія Макремволіта. У візантійських авторів любовних романів намічається цікава тенденція згар-монізувати ставлення середньовічної людини до земного кохання і людської краси. Але візантійська естетика еротизму відрізняється від пізньоантичної. Еротична тематика тепер цілком виключає елементи вульгарності, пропагуючи ідеали християнського доброчестя. У зв'язку з цим доречно згадати про цікаве повчально-алегоричне тлумачення Филипа Філософа (XII ст.) на пізньоантичний роман Геліодора "Ефіопіка". Автор тлумачення наголошує: "Книга ця, друзі, подібна до пиття Цирцеї - непосвячених вона перетворює на свиней як непотріб, а тих, хто мудро розважає за прикладом Одіссея, посвячує у вищі таїнства. Адже книга ця є повчальною, вона наставниця в моральній філософії, оскільки до води повіствування домішала вино умоглядності". Твердження візантійського автора про початкову алегоричність у цілому малопридатного для "повчання в моральній філософії" твору є штучним. Але для літератури Середніх віків символізм і алегоризм стали реальною нормою.

Це стосується й засад художньої творчості арабських, персидських та інших мусульманських поетів і письменників, більшість з яких були членами численних суфійських братств і орденів (традиційно виділяють 12 основних, "материнських" братств, від яких поступово відгалужувалися більш дрібні). Членами суфійських громад могли бути як заможні аристократи, так і жебраки, що вели мандрівний спосіб життя (були дервішами), але містичними поетами ставали переважно аристократи. Видатний азербайджанський перськомовний поет-суфій XII ст. Нізамі Ґянджеві писав: "В устах поета сховано ключа від божественної скарбниці". Вважалося, що чим ретельніше заховано цей "ключ", тим більшу художню довершеність і цінність мають твори. Частково така настанова була пов'язана з напівлегальним статусом суфізму до початку XII ст., коли завдяки працям алЬ'Газалі суфізм отримав формальне визнання в колах ісламських буквалістів та раціоналістів. Суфійські ж за ідейно-художнім настроєм твори й трактати почали з'являтися з кінця VIII ст. Для суфія Аллах був усеосяжною силою, що пронизує собою весь космос (через що суфіїв називають пантеїстами) і вищою красою, яка не піддається опису в існуючих серед людей поняттях і образах. Тому свою містичну любов до Аллаха суфії виражали у підкреслено умовних,

119

символіко-алегоричних формах для опису своїх безпосередніх, як їм здавалося, контактів з божеством.

Крім того, на відміну від офіційних мусульманських ідейних течій, суфійським вченням притаманний посилений інтерес до людини та її внутрішнього світу. Твори суфіїв характеризує глибокий аналіз найдрібніших порухів людської душі, прихованих мотивів її поведінки, постійна увага до особистісного релігійного переживання. Відтак у суфійських текстах алегорично описувалися форми і методи психологічних та інших вправ, завдяки яким можна було досягати релігійного екстазу. Наприклад, поетичний образ руїн міста мав виражати стан зруйнування догматичних стереотипів світосприйняття. Аллах при цьому поставав то як виночерпій (ідея розпорядника містичного напування), то як гончар, то як океан, то як зоряне небо, але найчастіше як кохана дівчина. Часто ця дівчина ставить на шляху подвижника-жениха, різноманітні перешкоди, сумлінно долаючи які герой-суфій всебічно вдосконалюється і за умови достатньої концентрації сил своєї любові зрештою досягає екстатичного єднання.

Політичні колізії, громадянські війни та завоювання тюрків-сельджуків, розпочаті в XI ст., свавільна непередбачуваність можновладців і непереборна ненависть богословів-буквалістів також додатково, стимулювали подальший розвиток своєрідного художнього тайнопису. Високий ступінь "захищеності" суфійських текстів забезпечувався природною багатозначністю арабських і персидських коренів слів, що вимагало активно залучати в процесі читання асоціативне мислення і дозволяло ховати свої ідеї від стороннього ока. Тому повністю розуміти суфійські твори могли лише самі суфії, які передавали теоретичні й практичні аспекти свого вчення безпосередньо від учителя до учня, а якісні переклади цих творів європейськими мовами є справою надзвичайно складною й до цього часу проблематичною. Щодо деяких видатних ісламських поетів, таких як Гафіз (XIV ст.) чи особливо Омар Хайям * (1048-1131), досі вирують суперечки: чи треба сприймати їх творчість як

пепииі YTY У °МаРЗ "Ма У ЄВР°ПІ дізналися Досить пізно - лише у середин, XIX ст., та и в Ісламському світі його художня творчість була маловідомою. Значно краще були знані й шанувалися його алгебраїчні ка-бал.стичн, та алхімічні трактати. Причиною слабкої обізнаності було використання поезп Хайяма у закритих суфійських громадах, які походять від давнього братства аль-маламагпйя («засуджуваних»), відомого з кінця IX ст «Засуджу-ван,» зневажали формальні ознаки релігійності, концентруючи увагу на й змісті а осуд нев,глас,в мали за кращий спосіб смиренного самовдосконалення.

120

містично-релігійну, чи як еротично-гедоністичну і викривальну. При (цьому часто не беруть до уваги, що суфійський символічний спосіб світосприйняття дозволяє ставити питання не стільки у площину "або - або", скільки в площину "і - і". В ісламській середньовічній культурі аскетизм і гедонізм могли співіснувати в житті однієї • людини, особливо якщо вона перебувала на шляху містичного пошуку, переходячи від одного стану до іншого з метою самовдосконалення. Суфійська поезія класичного періоду, тобто XI-XV ст., оспівує два основних види любові: божественну любов до матеріального світу й любов усього творіння до божества. Обидві форми любові зумовлюють єдність Усесвіту, утворюючи найдосконалішу сферу буття. Конкретні прояви цієї метафізичної любові включали в себе й кохання між чоловіком і жінкою, хоча останнє сприймалося як потрібне для порівняно невисокого ступеня містичного осяяння, в результаті якого суфій усвідомлює жіноче начало як "сутність світу", а чоловіче - як "душу світу". Крім творів вищеназваних поетів, до скарбниці шедеврів світової поезії увійшли твори таких суфіїв, як Сааді Ширазький, Саної, Іракі, Амір Хосров Дехлеві, Румі, Джамі, Шабустарі, Ансарі, Навої.

Певна частина історій зі славнозвісної збірки "Тисяча і одна ніч", яка досі користується великою популярністю в усьому світі, також має суфійський підтекст. Хоча її основу складають твори з доісламської персидсько-індійської збірки повчально-розважальних оповідань (вперше перекладена арабською наприкінці VIII ст.), її склад постійно змінювався, а старі сюжети доповнювалися і перероблювалися.

Крім суфійської, в ісламському світі існувала також велика світська і богословська література, створювана різними мовами. Одним з найяскравіших взірців середньовічного епосу, для якого взагалі характерним було опертя як на міфопоетичні, так і літописні джерела, стала величезна (близько 60000 рядків) поема "Шах-наме" ("Книга іранських царів") персидського поета Х-ХІ ст. Фірдоусі. Жвавістю й документальною точністю відзначаються численні подорожні оповідання арабських торговців і мандрівників, чиї описи правлять за джерела відомостей практично про всі народи Старого світу, у тому числі й русів.

Своїм високим розвитком ісламська культура зрілого Середньовіччя завдячувала передусім зростанню міст, у яких вона й концентрувалася. Міська культура народів ісламського Сходу характеризувалася всебічністю розвитку і - для умов Середньовіччя -

121

значною питомою вагою в ній світських елементів, завдяки яким вона виробила в собі риси, що наближають її до деяких ренесансних явищ у Європі. Одна з цих рис - загострене відчуття.прекрасного. У достатньо зрілих естетичних концепціях ісламських авторів уже можна знайти таке поняття, як "художній смак" (тоді як у Європі цей термін закріплюється лише у XVII ст.). У творах, присвячених питанням освіти і виховання, поряд з іншими обов'язковими для молоді чеснотами називається така якість, як "любов до краси". У вихованні заможної молоді, яка здобувала освіту переважно у приватних учителів, ставилася також проблема всебічно розвиненої особистості. Було введено спеціальне поняття "адаб", яким виражалася сукупність норм вихованості, багатогранності інтересів і освіченості людини. Вищим досягненням вважалася вишуканість ("зарф"). Водночас для менш заможних городян, які здобували освіту переважно в колективних освітніх закладах, цілком у дусі вимог "Держави" Платона акцент робився на необхідності вузької спеціалізації громадян в ім'я гармонійного розвитку суспільства у цілому. Ідеальними прообразами досконалого суспільства мусульмани вважали мурашник і бджолиний вулик, мешканці яких постійно і злагоджено працюють (див, на мал. фрагмент інтер'єру мечеті Карауїн у Марокко у формі бджолиних сотів, XII ст.).

Ісламська система освіти, цевьями ич*гаии*5ИМЯМВН включена в інститут вакфу (благодійної передачі майна для суспільних потреб), була вагомим чинником зростання нових міських центрів. Коран прямо вимагав від кожного мусульманина і мусульманки постійно примножувати свої знання. Цитата з цією вимогою часто прикрашала фасади ісламських навчальних закладів. Навчальні заклади початкової "коранічної" школи (для дітей віком від 5 років) називалися мектебами, далі вивчення Корану продовжувалося у куттабах (від 10 років), а середню та вищу освіту можна було здобути в медресе. З X ст. медресе стає найпоширенішим типом навчального закладу. Викладачам та прислузі тут сплачували жалування, учні забезпечувалися стипендією, навчальними приналежностями і житлом. Основним предметом вивчення було мусульманське право, яке викладалося за кількома напрямками. Для кожного такого напрямку передбачався свій викладач з помічни-

122

ками. Навчання відбувалося у формі лекцій, опрацювання авторитетних джерел І диспутів. Вивчалися також богословські дисципліни, мова і література, медицина, арифметика та інші "науки стародавніх". Інколи засновувалися спеціалізовані медресе для підготовки тлумачів етико-правових норм ісламу або медиків. При медресе завжди засновувалися бібліотеки. Традиції організації арабської освіти в медресе досить помітно вплинули на становлення системи коледжів (колегій) у Західній Європі XII ст.

Але до XII ст. Західну Європу турбували інші питання. Попри перехід усіх королів на католицьке віросповідання і швидке поширення феодальних відносин, протягом другої половини IX - першої половини X ст. Захід залишався нестабільним регіоном. Нащадки "річкових кочовиків" - вікінги і варинги (варяги) - хоча й поступово переходили від грабунку до торгівлі, однак довгий час сполучали ці два заняття, тим більше, що важливою статтею їх прибутків була торгівля невільниками, яких продавали арабам. Після поділу території імперії Карла Великого (843 р.) між трьома його нащадками часто перекроювалися ледь встановлені кордони, продовжувала даватися взнаки етнічна строкатість населення. Економічно Захід становив собою малопродуктивний сировинний придаток і ринок збуту чужих (візантійських та арабських) товарів. Однак чергове вторгнення у Європу союзу кочівницьких племен, відомих під назвою угрів, сприяло консолідації передусім німецьких князів у єдине державне утворення, що від початку заснування ставило за мету об'єднання всієї Європи. Назву було взято від занепалої імперії Карла Великого - "Священна (тобто християнізована) Римська імперія". І хоча об'єднати Європу ця держава не спромоглася, з її постанням пов'язується період стабілізації й початку швидкого розвитку Заходу. З середини X ст. спостерігається значне пожвавлення в усіх сферах життя в різних регіонах Європи.

* Згідно з концепцією авторитетного українсько-американського історика О.Пріцака, вікінги і варинги - два відгалуження колишніх поліетнічних «річкових кочовиків», які ще не сприйняли феодальної системи цінностей, обрали місцем своєї дислокації Балтійське узбережжя і розрізнялися за формою організації своїх торгових поселень (так званих віків і варів). Вари були більш «ієрархічною» формою такої організації, успадкованою від сарматсько-алансь-ких та тюркських кочових племен, віки - більш «демократичною» формою. Гео-графічно вари концентрувалися переважно на схід від р. Ельби (Лаби), віки - на захід від неї. Дружини вікінгів і варингів супроводжували купецькі каравани. Варяги у своїй переважній більшості не були скандинавами-германцями. Скоріш за все більшість у цій поліетнічній спільноті становили західні слов'яни.

123

Тривалий час головною ідеєю суспільного життя Середньовіччя незалежно від географії була ідея теократії (богоуправління). На Заході Європи ця ідея на практиці набувала вигляду так званого па-поцезаризму, тобто зосередження в руках папи римського не тільки духовної, але й світської влади над західними монархіями та їх монархами. Зрозуміло, що самим монархам це не могло імпонувати. Карл Великий після своєї імператорської коронації у 800 р. намагався встановити з папою стосунки, що відповідали б візантійській концепції симфонії між церквою й державою, усе ж визнаючи папську першість. Але пізніше наймогутніші з європейських монархів (одним з перших у X ст. став засновник Священної Римської імперії Оттон І) також цілком у візантійсько-імперському дусі намагалися дистанціюватися від папської опіки і встановити свій контроль за виборами пап. Це дало перший поштовх процесам секуляризації (від лат. secularis - світський, мирський) спочатку влади, а згодом - і всього культурного життя. Папи намагалися боронити свої традиційні права й протягом певного часу досягали бажаного результату, особливо починаючи з XI ст., коли позицію Ватикану ефективно обстоювали кардинал Гумберт при папі Льві IX і папа Григорій VII, автор відомого своєю категоричністю "Диктату папи"*.

Однак оспорювання авторитету церкви світською владою за Середніх віків не було настільки гострим, наскільки це мало місце з представниками суспільних низів, які все частіше ставали на шлях єресі. Для боротьби з непокірними церква використовувала декілька заходів покарання, серед яких можна відзначити як найпоширеніші інтердикт і відлучення. Інтердикт - це тимчасова заборона папи проводити на території, яка підпала під покарання, богослужіння і релігійні обряди. Відлучення (грецьке "анафема") - це виключення людини з релігійної общини, яке завдавало багато неприємностей (не було змоги отримати "відпущення" гріхів, вступити в шлюб, поховати за християнським обрядом). Однак ці традиційні заходи виявилися недостатньо ефективними. У 1022 р. в Орлеані (Франція) запалали перші багаття з єретиками. Разом з еретиками-простолюдинами з'являлися й освічені вільнодумці

* Одним з прямих наслідків цієї боротьби за владу і- вплив слід вважати поділ у 1054 р. доти єдиної християнської церкви на західну (католицьку) та східну (православну) церкви. По суті, у 1054 р. відбувся не поділ, а взаємне відлучення від церкви між папою та константинопольським патріархом на фунті запроваджуваних Римом нововведень (серед яких був целібат, тобто вимога безшлюбності усіх священиків), а також інших церковних відмінностей, які вже встигли стати традиційними.

124

(такі як засновник богословсько-філософської течії номіналізму Іоан Росцелін або засновник концептуалізму П'єр Абеляр), ідейна боротьба з якими для католицької церкви була не менш важкою.

Речниками боротьби пап за примат духовної влади над світською мав стати новий монаший орден цистерціанців, заснований у другій половині XI ст. Крім того, перебуваючи під враженням перших нетривких успіхів реконкісти (відвоювання) Іспанії, для посилення свого авторитету і консолідації зростаючих сил Європи під об'єднувальною владою церкви, римський папа Урбан II у 1095 р. урочисто оголосив про підготовку військового походу на ісламський Схід під гаслами визволення "гробу Господнього" і "Святої землі" від мусульманського панування. Ці гасла в усій Європі було сприйнято з великим ентузіазмом, відтак наступний 1096 р. став початком нової епохи в історії Західної Європи - епохи хрестових походів, яка мала величезне значення для подальшого розвитку західноєвропейської культури і цивілізації попри те, що кінцевий підсумок усіх вісьмох походів не був утішним.

На хвилі піднесення першим у похід у 1096 р. виступило селянсько-міщанське військо, яке однак скоро розпорошилося. Провідною військовою силою хрестових походів, яка проявила себе і як соціокультурний прошарок, було європейське рицарство.

Рицарі (тобто "кіннотники") первісно становили собою кінну дружину з феодалів, які від часів Карла Великбго були вассалами (перебували на службі) короля, свого сюзерена (господаря), присягнувши йому у вірності. Однак вірність вассалів своєму сюзерену була скоріше ідеалом, ніж реальністю. Заходи Ватикану, спрямовані на перетворення рицарства в еліту суспільства, довгий час не мали успіху - феодальні сварки часто переростали у війни. Хрестові походи допомогли корпоративному виокремленню і кристалізації рицарства в певну соціокультурну спільноту. В 1118 р. в зайнятому європейцями Ієрусалимі виникають основні духовно-рицарські ордени: тамплієрів (храмовників) та іоанітів (госпітальєрів). У 1198 р. як німецьке відгалуження ордену госпітальєрів виникає Тевтонський орден. Перші хрестоносці нерідко були носіями високих християнських чеснот, однак набагато частіше вони справляли враження неотесаних дикунів, для яких походи були способом пережити низку пригод у пошуках наживи. У кожному разі носіями тієї куртуазної (витончено-ввічливоі) культури, яка відома тепер під назвою "рицарської поведінки", хрестоносці XII ст. не були. У кращому випадку більшість хрестоносців були вірними вассалами своїх сюзеренів. Від початку

125

заснування орденів життя хрестоносців визначали суворі статути, максимально наближені до монастирських. Однак вже у другій половині XII ст. у зв'язку з виникненням браку бажаючих підкорятися першим статутним вимогам, у них було внесено значні зміни. Після цих змін хрестоносцями могли й просто мусили ставати феодали із сумнівною моральною репутацією, включаючи й відлучених від церкви, для яких участь у походах і служба в гарнізонах мала слугувати своєрідною покутою за вчинені раніше проступки. Крім того, ордени було звільнено від опіки {єрусалимського патріарха, під якою вони спочатку перебували, і підпорядковано римському папі. Папи, що проголосили себе намісниками Христа, за участь у походах почали видавати так звані індульгенції - документи, що юридичне "знімали" з учасників релігійних війн усю відповідальність за їх провини й проступки, несумісні з поведінкою доброчесних християн.

Опинившись на палестинських і малоазійських землях, європейці підпали під помітний вплив східної культури. Вже при створенні рицарських орденів було враховано досвід існування і функціонування подібних мусульманських об'єднань орденського типу. Ними були: орден альморавідів (буквально "мешканці монастиря"), заснований в 40-50-ті pp. XI ст. у Північній Африці і певний час ефективно стримуючий реконкісту Іспанії, а також заснований тюр-ками-сельджуками у північно-західному Ірані близько 1090 р. орден ассасинів. Численні паралелі між тамплієрами та ассасинами, починаючи від організаційних особливостей і закінчуючи кольорами одежі (білий і червоний), не були випадковими.

У міру зростання політичної й фінансової могутності християнських орденів вироблялася адекватна умовам життя на прикордонні з ісламським світом особлива рицарська субкультура, яка поширювалася й на самий материк і розквіт якої припав на пізнє Середньовіччя. Але вже з XII ст. європейські монахи-книжники цілеспрямовано займаються створенням легендарної історії рицарства, барвис-то розцвічуючи скупі відомості про феодалів давніх хронік і активно залучаючи фольклорні матеріали. Наслідком цієї книжної діяльності стали численні історії з циклу про короля Артура, короля Ліра тощо, перше зібрання яких вивів у світ англієць Джефрі Монмутський.

Швидко й саме рицарське і навколорицарське середовище виявляє тенденцію до узагальнення образу рицаря, звеличення рицарського звання і починає породжувати перші епічні твори, в яких уславлюються подвиги й чесноти героїв-рицарів попередніх часів. У процесі роботи над епічними творами також залучалися хронікальні

126

та фольклорні джерела, однак припущення про побутування в народних масах готових епічних творів, які в закінченому вигляді заучувалися і виконувалися на міських і сільських майданах, є неправдоподібним. Найвідомішими епічними поемами Європи є франнузь-ка "Пісня про Роланда" (перший відомий рукопис зберігається в Оксфорді і датується 1170 p.), англійська "Беовульф", іспанська "Пісня про мого Сіда" і німецька "Пісня про Нібелунгів".

"Пісня про Роланда" - одна з вершин середньовічної поезії. Розкриття трьох тем становить основний зміст французького епосу: оборона батьківщини від зовнішніх ворогів - маврів (сарацин, тобто іспанських арабів); вірна служба королю, охорона його прав і викорінення зрадників; криваві феодальні суперечки. В поемі розповідається про героїчну загибель графа Роланда (племінника короля Карла Великого) під час битви з маврами в Ронсевальській ущелині, про зраду родича Роланда, яка стала причиною цієї катастрофи, про те, як помсти-вся король Карл за смерть своїх васалів.

Іспанський героїчний епос за змістом багато в чому нагадує французький. Знову перед нами боротьба з маврами і феодальні чвари. Головний герой епосу - історична особа - Родріго Діас, якому араби дали прізвисько "Сід" ("пан"). Будучи одним з видатних діячів реконкісти, Сід зміг здобути симпатії не тільки короля, а й простих воїнів і селян.

Героїв німецького епосу цікавлять не стільки національні, скільки особисті й сімейні інтереси. "Пісня про Нібелунгів" більше нагадує поетичну обробку міфів і легенд про давніх германських богатирів, де змішані любов і помста, феодальна чесність і зрада.

Англійський епос "Беовульф" теж має міфологічну основу. В центрі уваги автора подвиг богатиря Беовульфа, який переміг у страшній битві болотну потвору - вампіра Грендепес і його матір, які знущалися над датським королівством. У цілому середньовічний епос відображав як народні уявлення про героїзм, так і ідеологію феодального суспільства, зокрема, рицарства.

Культ кохання, який поширився в Західній Європі в період хрестових походів, перебував під значним впливом східної містичної лірики. Це було зумовлене тим, що суфії легко йшли на контакт з християнами, а самого Христа вважали одним з головних суфійсь-ких вчителів. У мусульманському світі ранніх суфіїв часто вважали таємними християнами. Алегоризм і символізм світосприйняття були близькі й католикам. Складність сприйняття лише частково заважала суфійській поезії й прозі активно впливати на розвиток

127

літератури на Заході Європи . Основними регіонами, через які починаючи з X ст. здійснювалися жваві культурні контакти, були передусім Іспанія (суфійська школа, заснована поетом Ібн Масса-рою, 883-931, а також численні іспанські колегії та університети, до яких на навчання приїздила молодь з усієї Європи) і засноване в 1130 р. нащадками поліетнічних вікінгів королівство "Обох Сици-лій" (його правителів називали "охрещеними султанами" за перейняття великої кількості ісламських звичаїв). Значна кількість середньовічних діячів культури в Західній Європі активно цікавилися суфізмом і подекуди навіть ставали суфіями, поширюючи ідеї містичних ісламських шкіл у перекладах, які інколи видавали за власні твори (наприклад, канонізовані католицькою церквою святі Ансельм Турмедський та Іоанн Креста). Показовим прикладом намагання перенести принаймні деякі суфійські методи вдосконалення на католицький ґрунт є життя й діяльність засновника ордену міноритів святого Франциска Ассизького (11 SI-1223) та багатьох пізніших монахів-францисканців, таких як Бонавентура, Роджер Бекон чи Іоан Дуне Скот.

У зв'язку з цим виникає спочатку при королівських дворах, а потім і в ширших колах творчість трубадурів і менестрелів - співців кохання, які жертовне присвячують не лише свої твори, а й саме життя служінню Дамі. Зразком і своєрідним дозволом на звернення до еротичної тематики для християнських (як і для ісламських) поетів була алегорично витлумачена біблійна "Пісня пісень". Лірика трубадурів (слово походить від арабського вислову "гравець' на лютні") різноманітна за жанрами: кансона (любовна пісня), сирвента (політична пісня), тенсона (поетична суперечка на моральну тему). За соціальним походженням стан трубадурів був досить строкатим. Серед них були і королі, і феодали, і рицарі, і простолюдини. Але всі вони однаково висловлювали у своїх творах любов до земних радощів (які при цьому мислилися певною алегорією радощів небесних) і благородство почуттів. "Радість", "молодість" і "міра" - основні складові поезії трубадурів. Любов посідає домінуюче місце в поезії, хоча зазнає певних схематизації та ідеалізацій

Протягом кількох століть у Європу "перекочовували" традиційні сюжети суфійського походження - .від рицарської легенди про "Святий Грааль" (чудодійну чашу) та різних варіантів сюжету поклоніння Прекрасній Дамі до сюжетів "Робінзона Крузо" Даніеля Дефо (який обробив фабулу поетичної книги Ібн Сіни через посередництво прозової переробки Абу Бакра Ібн Туфей-ля) та "Бридкого каченя" і "Маленького Мука" Ганса-Крістіана Андерсена.

128

Наприкінці XII ст. виникають перші твори куртуазноїрицарської літератури, такі як "Персеваль або сказання про Святий Грааль" Кретьєна де Труа і один з перших поетичних творів молодою німецькою мовою "Парцифаль" Вольфрама фон Ешенбаха. Тоді ж з'являється поема Ґотфріда Страсбурзького "Тристан".

Крім створення рицарської субкультури, важлива роль епохи хрестових походів проявилася в тому, що саме завдяки цим походам відбувався посилений розвиток західноєвропейських міст як торговельних і культурних центрів, що дає підстави говорити про формування на Заході особливої міської субкультури.

Хрестовий похід був військово-економічною інтервенцією, що, звісно, приносила гроші, землі, владу. В результаті хрестових походів у Європі з'являються нові побутові предмети, наприклад: мило, подушка, перина, шовкова білизна; такі ліки, як хінін, приправи, східні фрукти - фініки, інжир, гранат; технічні винаходи - шабля, арбалет, міна, арабські цифри тощо. Крім цього, походи були формою міграції чималої частини населення Заходу. Багато хто з європейців обзаводився на Сході родиною та дітьми, які чули тільки розповіді про Європу від батьків і дідів. З іншого боку, у Європу прибувають як слуги чи ремісники або вчені та викладачі численні емігранти зі Сходу. Попри упередження проти мусульман, Захід був зачарований плодами ісламської культури і цивілізації - і тими легкими тендітними тканинами, які ледь переважували повітря, і тими дамаськими клинками, які ці тканини в повітрі розрубували. Ведучи війни "за Гроб Господній", середньовічна Європа вперше відчула себе єдиним цілим і чи не вперше здобула певну єднальну мету. Поряд із земним життям і благополуччям духовний ідеал і жертва заради нього стали реальною, повсякденною цінністю культури Середньовіччя.

До другої половини XI ст. більшість західноєвропейських міст були майже виключно військовими, адміністративними або релігійними центрами, життя в яких концентрувалося навколо феодального замку або єпископського собору. З кінця XI ст. у містах концентруються ремесла і торгівля, вони набувають ознак культурно-політичних центрів. Металургія та виробництво сукна давали конче необхідні суспільству продукти, що стимулювало розвиток відповідних ремесел. Місто встановило нові форми адміністративної організації: територіальні братства, ремісничі цехи, купецькі гільдії, селянські общини і, як результат, органи самоврядування - магістрати (що утворювалися з чільних представників професійних спільнот - магістрів). Місто дедалі більше унезалежнюється від землеробства, і

129

шляхом викупу певних прав звільняється від залежності класичних феодальних відносин. "Найбільшу свободу здобули італійські міста (Венеція, Генуя, Піза, Флоренція,,Сієна, Лукка, Мілан, Болонья, Пе-руджа та ін.), які в такий спосіб отримали зиск від суперництва за італійські землі між Ватиканом та Священною Римською імперією. Вже 1115 р. деякі з цих міст (такі як Флоренція) проголосили себе комунами, тобто спільнотами цехових братств і конгрегацій. Приморські міста, такі як Венеція та Генуя, надзвичайно збагатилися за рахунок фрахту кораблів для зв'язків з державами хрестоносців і завдяки самій торгівлі. Подібно давньогрецьким полісам, торговельні міста встановлюють свої факторії та засновують колонії на морському узбережжі. Інші європейські міста в боротьбі із сеньйорами здобували лише певні обмежені права, які з більшим чи меншим успіхом намагалися поширювати, що створювало ситуацію загальної опозиційності міст до феодального ладу.

Досить швидко починає формувати місто і свою власну систему цінностей. Важливе місце у цій системі посідала освіта. Зростаючі міста потребували фахівців нового типу - юристів, лікарів, учених. Тому саме міське життя породило школи-коледжі (колегіальні спільноти учнівської молоді і викладачів, об'єднаних за професійним принципом). Шкільна освіта приділяла увагу саме тим знанням, потребу в яких викликала тогочасна феодальна культура. На заняттях з граматики учні навчалися говорити і писати латинською мовою, на заняттях з риторики - прикрашати мову і складати ділові й правові документи, листи, грамоти. Діалектика вчила логічно мислити, дискутувати на релігійні та філософські теми. Метою курсу арифметики було не тільки оволодіння діями з числами, а й їх символічним тлумаченням. Курс геометрії був потрібний для втілення культурно значущих арифметичних пропорцій в архітектурі, садівництві та багатьох інших сферах облаштування середньовічного життя. Астрономія і музика теж мали символічно-релігійний зміст, як і всі шкільні дисципліни.

Школи-колегії скоро почали укрупнюватися у своєрідні міські освітні центри - університети або академії, які сприяли розвитку освіченості й повсюдному поширенню знань. Так, медична школа італійського міста Салерно стала університетом у 1158 p., правова болонська - в 1162, богословська паризька - в 1200 р. Згодом університети з'являються і в Англії (Оксфорд, Кембридж), Чехії (Прага), Польщі (Краків). Університети були центрами передусім релігійної філософії (в межах якої вивчалися "вільні мистецтва"), а також права і медицини.

130

Найяскравіший вияв середньовічна філософія зрілого Середньовіччя знайшла у так званій схоластиці. Головна проблема схоластики - з'ясування належного співвідношення в людині між вірою, яка спирається на одкровення, і розумом, що послуговується накопиченими знаннями і даними чуттєвого сприйняття, - викликала багато дискусій серед діячів зрілого і особливо пізнього Середньовіччя. Філософсько-богословські дискусії про те, реально існуючими чи тільки уявними є так звані універсали (загальні поняття та ідеї), вилилися у непримиренне протистояння між так званими реалістами (один з перших яскравих представників течії -англійський богослов Ансельм Кентерберійський, 1033-1109, що спирався передусім на Августина) і номіналістами (засновник -французький богослов Іоан Росцелін, близько 1050-1122). Однак за зрілого Середньовіччя номіналізм сприймався більшістю не як течія, а як єресь, яка не має права на рівноправне існування з реалізмом. Викладач Шартрської, а потім Паризької богословської школи-колегії П'єр Абеляр (1079-1142), що став творцем особливого різновиду номіналізму, яскраво описав викликані таким сприйняттям поневіряння в автобіографічному творі "Історія моїх нещасть". Намагаючись ствердити думку про істинність реалістичної схоластики, представники цієї течії виробили особливий науковий жанр, відомий під назвою "сума", в якому підсумовувались знання в різних галузях. Одна з перших "Сум богослів'я", що дійшла до нашого часу, була складена між 1187 та 1197 pp. Петром Кантором.

У зв'язку з розвитком шкільної освіти з'являються нові напрямки усної та писемної словесності. На цей час досить розповсюдженим стає жанр бардівської поезії. З появою студентства, яке під час вакацій (канікул) мандрувало по країні в пошуках заробітку, виникає рух вагантів (від лат. "vagantes" - "мандрівні люди") або тліардів (від лат. "gula" -"галас?'). Поезія вагантів за своїм характером була здебільшого сатиричною. Вони викривають лицемірство, обман, ненажерливість, розпусту, продажність, розповсюджені серед єпископів та ченців. Епікуреїзм у всіх його проявах - одна з головних тем поезії вагантів.

Розвиток міст дав поштовх і подальшому розвиткові музики, театру, світської літератури, які виражали інтереси міських громадян як впливової соціальної верстви. Перші ознаки цілком нової музики, в якій

Термін «схоластика» введений в обіг діячами Відродження для підкреслення формалістичного характеру релігійної філософії на Заході. У ранній Візантії IV-VHI ст. схоластиками називали людей, що отримали юридичну освіту (Сократ Схоластик, Євагрій Схоластик, Нил Схоластик та ін.).

131

Німецький варіант романського стилю (монастир Марія-Лах, XI cm.)

Крім монастирів І храмів, було збудовано велику кількість фео-

., дальних замків, архітектура яких відповідала вимогам суворого і не-

Щ- безпечного часу. Як замки, так і храми були масивними спорудами з

товстими стінами, маленькими вікнами і великою кількістю башт.

Зовні стіни інколи прикрашали невибагливими геометричними рельє-

133

на зміну унісонному співу приходить багатоголосся, стає у XII ст. Південна Франція. Нові зацікавлення дали розвинутися своєрідному імпровізаційно-патетичному стилю в церковній музиці, проти якого рішуче але безрезультатно виступав традиціоналіст Бернар Клервоський.

Великою популярністю у містах користувались мандрівні актори - жонглери - професійні співаки, фокусники, музиканти. За звичай, жонглери були неписьменними, а тому вчили свої твори на пам'ять. Досить поширеним у виконанні жонглерів були більш або менш самостійні сюжети героїчної тематики про минуле своєї країни, які вплинули на рицарський епос. Одним з улюблених жанрів міської літератури були фабліо - невеликі віршовані оповідання про потішні чи нісенітні події побутового життя. В цілому фабліо мали сатирико-гумористичний характер і викривали людські пороки. З пісенної творчості виділяються балади (героїчні, історичні, любовні, розбійницькі, фантастичні, комічні тощо).

Мистецтво зрілого й пізнього Середньовіччя у Західній Європі визначають як романське і готичне. Поділ цей з'явився лише на початку XX ст., але при всій умовності він має певні підстави. Яскрава стилістична єдність в різних видах мистецтва і всіх регіонах поширення характерна для готичного стилю, а передуючий йому стиль романський є, якщо можна так сказати, стилем пошуку єдиного стилю. У кожній з молодих європейських країн прагнення до стильової єдності мистецтва виражалося у своєрідний спосіб: кожне королівство виробило свій більш або менш самобутній художній стиль. Романське мистецтво Франції значно відрізняється від романського ж мистецтва Італії, а німецький романський стиль відчутно різниться від англійського, не кажучи вже про іспанський. Сама назва "романський" передусім означає, що збудована у цьому стилі архітектура (основне стильоутворююче мистецтво) творчо використовувала давньоримські та візантійські форми.

За зрілого Середньовіччя зберігалося уявлення про мистецтва як певний різновид наук. Ці мистецтва-науки традиційно (від часів Кассіодора) поділялися на теоретичні, практичні й механічні. До останніх, власне, і відносили передусім архітектуру як основне механічне мистецтво, а також залежні від архітектури образотворчі мистецтва. Саме на архітектурі було сконцентровано увагу західно-європейців, друге місце посідала скульптура, а такі важливі для візантійців мистецтва як іконопис, фреска і мозаїка перебували в тіні.

В історії романського мистецтва виділяють два етапи: до початку хрестових походів і періоду хрестових походів.

132

Романське мистецтво кінця ІХ-ХІ cm. - спочатку виникає на північноіталійських землях у період безперервних міжусобних війн після короткочасного існування імперії Карла Великого і досягає свого апогею в германській Священній Римській імперії. Німецькі імператори саксонської династії Оттонів почали самостійно призначати на своїх землях єпископів, яким давали особливі привілеї (так звані інвеститури) у володіннях, правах «а грошові надходження і правах на будівництво. У зв'язку з цим значно збагатіла церква починає активне будівництво церков і монастирів. Мистецтво цілком перебувало в руках церкви. Участь у будівництві храмів вважалася надійним засобом, щоб заробити прощення гріхів. Взагалі будівлі романського стилю є досить різноманітними за типами, конструктивними особливостями, декором. Для німецького романського мистецтва характерне використання геометричне чітких об'ємів (паралепіпеди, циліндри, конуси, напівсфери, ромбоподібна чи трапецієподібна форма дахів тощо), що з відстані створює враження іграшковості.

І

фами. Зсередини стіни часто не мали ніякого покриття окрім вишитих килимів (які набагато пізніше отримали назву гобеленів), хоча іноді стіни зсередини; а в храмах іноді й зовні вибілювалися.

Кінець XI- перша половина XIII ст. - час розквіту монументального романського мистецтва (передусім скульптури). Внутрішній простір романських споруд починають прикрашати розписами і декором. Спочатку це були рельєфи і мозаїка, але поступово, в міру оволодіння технікою виготовлення стійких фарб (що була однією з алхімічних таємниць), розвиваються фресковий живопис та іконопис. У книжковій мініатюрі повсюдно помітні візантійські впливи, що сягали Англії (Сент-Олбанська і Сент-Світунська Псалтирі, Вінчестерська Біблія).

У першій половині XII ст. досягла вищого розквіту бургундська школа романської архітектури, центром якої було аббатство (монастир) Клюні найдавнішого західного мона-шого ордену бенедиктинців. Для клюнійців важливим стало підкреслення ідеї всемогутно-

сті й багатства римської церкви, що виявилося у введенні в церковну 'архітектуру елементів розкішної орнаментики і скульптури. У середині XII ст. аббат монастиря Сен-Дені під Парижем, де містилися усипальниці французьких королів, і фактичний регент Франції Сюжер (Су-герій, 1088-1151) розвинув цілу теорію, що виправдовувала розкіш церковного облаштування (див. на мал. фасад романського собору в м.Пуатьє з багатою орнаментикою і скульптурою).

Рішучим противникрм клюнійських та сен-денійських розкошів виступив авторитетний цистерціанець Бернар Клервоський (1091-1153), шанувальники якого утворили пізніше окремий орден бернардинців. Порівняно з бенедиктинцями, цистерціанці, що заснували близько 200 монастирів у всій Європі, дотримувалися більш суворого статуту. Погляди цистерціанців на прикраси відбилися на архітектурі церков і численних прицерковних приміщень, оскільки цей орден набув слави першокласних будівельників. Для цистерці-

134

анських церков властиві продуманість конструкцій, холодна краса, ясність і простота ліній, старанна виділка каменю та економічність. Монахи цього ордену завжди лишалися вірними своїй жорсткій будівельній дисципліні і цим розвинули культуру кам'яного зодчества. Цистерціанська експансія типологічне і конструктивно підготувала повсюдне поширення готичної архітектурної системи.

Скульптура прикрашала не лише внутрішній, а й зовнішній інтер'єр, її призначенням було не стільки унаочнити певні культурно значущі образи, скільки вплинути на внутрішній світ середньовічної людини, вразити її до глибини душі і спонукати до свідомої "душевної роботи". Тому поряд зі сценами мук і страждань з їх статечними персонажами за принципом художнього контрасту виникають різні фантасмагоричні зображення (здебільшого, потворні), які уособлюють різні пристрасті і одним своїм виглядом збуджують людську уяву. Протягом зрілого Середньовіччя на Заході ще не відчувалася потреба в портретному зображенні і взагалі скульптура мала дещо умовний, схематичний характер. Романська композиція довільно використовувала простір, поєднуючи різномасштабність фігур і спрощеність жестів. Притягальним у романській скульптурі є своєрідний демократизм творчості - фігури християнських святих нагадують тогочасних європейських міщан і селян.

У цілому ж XII ст. у Західній Європі більшість дослідників називає часом прояву культурного відродження в усіх сферах, яке досі визначає основні риси європейської цивілізації. Однак до того часу, поки паростки самобутнього культурного розвитку мали розквітнути цілком у новій якості, ще мав сплинути чималий час. Цей час і називають періодом пізнього Середньовіччя.

Відлік пізнього Середньовіччя у Європі починають з послаблення Священної Римської імперії і чергового посилення позицій Ватикану на початку XIII ст. Захід значно збагатився 1204 р. внаслідок підступного взяття Константинополя (спочатку хрестоносці взяли участь у політичній боротьбі за візантійський трон, а потім розправилися зі своїми союзниками і взяли під контроль більшу частину Балканського півострова). Місто було розграбовано цілком по-дикунському, 'включаючи пограбування церков. На Захід потрапили численні реліквії (тобто мощі святих та пов'язані з ними предмети, включаючи й відому Туринську плащаницю). Від того часу про поєднання церков не могло бути й мови. Разом з тим взяття столиці Візантії з плином часу допомогло європейцям перейнятися деякими надбаннями її культури. Під час штурмів і пограбувань хрестоносці одні цінності

135

безжалісно нищили, але інші вивозили в цілості, усвідомлюючи їх значення. До того ж, не тільки в Італії, але й в усій Європі почали з'являтися, крім візантійських виробів, ще й візантійські медики, ремісники, викладачі, іконописці, фахівці з багатьох інших галузей (див. на мал. захоплену хрестоносцями у Константинополі статую невідомого імператора IV-V ст.).

Найбільш представницький на Заході (до f962 p.) за кількістю учасників 4-ий Латерансь-кий собор (1215 p., крім представників церкви в ньому брали участь численні можновладці або їх делегати) засудив єресі альбігойців-катарів і вальденсів, санкціонував інквізицію (Конгрегацію святої служби), оголосив новий (5-ий) хрестовий похід на Схід. На час походу для всіх християнських країн оголошувався обов'язковий мир на чотири роки.

Забезпеченням інквізиційної діяльності мав займатися створений у 1215 р. монаший орден домініканців. Символом цього ордену, заснованого колишнім іспанським шляхтичем Доменіком де Гусманом, була собача голова, що за думкою творців емблеми, мала охороняти овець-мирян від вовків-єретиків. Хоча у 1220 р. домініканці (услід за утвореним у 1207-1209 pp. орденом францисканців) оголосили себе жебраючим орденом, обітниця бідності ніколи не витримувалася. За допомогою значних грошових надходжень від папи та світських володарів домініканці розгорнули активну місіонерську діяльність (заснування монастиря під Києвом 1233 p., місії до великого монгольського хана 1247 р., до Персії 1249 р., до Китаю 1272 р. тощо).

Вперше інквізиція як створена церквою «у щільній взаємодії з державними потребами інституція почала функціонувати на півдні Франції в 1229 р. для викорінення місцевої дуалістичної єресі катарів. Пов'язаний з давнім східним вченням - маніхейством - рух катарів проголошував увесь навколишній світ породженням диявола, "світом зла". Барони-катари пропонували зруйнувати державу, відмовлялися від виконання певних державних обов'язків (військова служба, виконання законів і норм суспільного життя). З діяльністю інквізиції, яка проіснувала від ХНІ до XVIII ст., пов'язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресей поступово вилилася в переслідування всіх "неугодних", в тому числі Л багатьох вчених, чиї висновки розходилися із загальноприйнятими стереотипами.

136

Домініканці активно займалися й викладацькою діяльністю в но-воутворюваних університетах та академіях, помітно впливаючи на характер науки і освіти. Завдяки домініканським впливам до середини XIV ст. реалістична течія схоластики залишалася панівною. У XIII ст. такі монахи-домініканці, як Альберт Великий, Ульріх Страсбурзький і Фома Аквінський стали "стовпами" реалістичної схоластики. Вони намагалися поєднати відфільтровані потребами своєї доби систематизуючі надбання античної науки з християнським світовідчуттям (християнський аристотелізм) і привести розум і віру до злагоди. Досьогодні методи написання наукових творів багато в чому наслідують схоластичні трактати з їх поділом на вступ, основну частину (в якій передбачався розподіл на книги, розділи, глави і параграфи або артикули) і висновки.

Відомо, що Альберт Великий (1206-1280) полюбляв займатися алхімією, а на заняття до університету приходив у східних одежах, викладаючи схоластичні науки за "Альфарабіусом, Авіценою та Ал-гацелем". За легендами, у його будинку стояла "розмовляюча механічна голова", яку розбив його учень Фома Аквінський.

Не менше зацікавлення Сходом було властиве ученим монахам-францисканцям, зокрема Роджеру Бекону (1214-1294) і Раймонду Луллію (1235-1315). Викладач богослів'я в Оксфордському університеті Роджер Бекон на прізвисько "Дивний доктор" вважається запро-ваджувачем у європейську науку методів математичного доказу та експериментального дослідження. Він першим "винайшов" для Європи окуляри ("магічні кристали") і активно займався іншими проблемами оптики (райдуга, перспектива тощо). Однак його досліди і докази, спрямовані на отримання позитивного знання, були для нього не більше ніж дрібною часткою вселенського одкровення. Францисканці взагалі спиралися на платонічну філософію Августина і часто -на суфійський містицизм. Звідси намагання Бекона передати мовою цифр і геометричних фігур християнські таїнства та інші релігійні положення різного ступеня значущості. Так само іспанець Раймонд Луллій у пошуках доказів істини поєднував різноманітні символи, вписані у концентричні кола, сподіваючись у такий спосіб наочно пояснити принципи дії "небесної механіки".

Твір "Перспектива" італійця Вітело (друга половина XIII ст.) становить собою вже не містичний чи схоластико-філософський, а фізико-математичний трактат, що переносить на європейський грунт арабські спостереження і відкриття в галузі зорового сприйняття. Зокрема, Вітело спирається на твір Ібн аль-Хайсама (Алхазена). Італійський автор доповнив арабську працю деякими власними спо-

137

стереженнями і змінив порядок викладу. Трактат пригорнув до себе увагу теоретиків Відродження, його посилено студіював Леонардо да Вінчі. У XVI ст. знадобилося три видання, а на початку XVII ст. його коментував уславлений астроном Йоган Кеплер.

З роботою Вітело був знайомий і видатний французький математик і філософ Миколай Орем (близько 1320-1382), який був послідовником критицизму номіналіста Вільяма Оккама (близько 1285-1349), боровся проти засилля астрології та забобонів, відстоюючи переваги наукового пізнання. Орем заклав підвалини кількох наукових дисциплін - аналітичної геометрії, політекономії (трактат "Про походження, сутність і обіг грошей"), а також вдосконалив теорію музики. Розвиток науки відбувався у щільному зв'язку з освітнім процесом в академіях та університетах.

Університети були незалежними від місцевої влади, мали свій суд, право обирати посадових осіб. Середньовічний університет міг складатися щонайбільше з чотирьох факультетів: молодшого (артистичного, де вивчалися "вільні мистецтва") і трьох старших (богословського, правового, медичного). Факультети залучали і об'єднували викладачів, які мали науковий ступінь. Кожний факультет очолював декан ("десятник"), а університет - ректор. Студенти об'єднувались у земляцтва, провінції, нації. Поряд з університетом для студентів створювались гуртожитки, на які тепер поширювалася назва колегій. Одну з таких колегій у Парижі відкрив на свої кошти Роберт Сорбон, у зв'язку з чим університет називають Сорбоною. Навчальний процес продовжувався з 20 жовтня до 7 вересня з перервами на всі великі релігійні свята і літні канікули (вакації). Навчання проводилось латинською мовою у формі лекцій та диспутів. Здебільшого лекції зводились до коментування текстів Священного Писання. Лекції були двох видів: ординарні (обов'язкові), які читали магістри, і екстраординарні (додаткові), які проводили бакалаври. Диспути доповнювали лекційний курс і мали навчити студентів вести суперечки на визначену тему.

Університет мав право присвоювати наукові ступені:

- ступінь бакалавра отримували слухачі артистичного факультету, які склали іспит з дисциплін тривіуму (зі 100 слухачів тільки ЗО здавали іспит на бакалавра);

- ступінь ліценціата присвоювався після успішної здачі іспитів з наук квадривіуму;

- ступінь магістра отримували один-два ліценціата, які закінчили один зі старших факультетів; магістрант після складання іспитів мав

138

прочитати лекцію і провести диспут, на якому мусив викласти свої погляди, вислухати заперечення і спростувати їх.

Цей останній і досить важливий елемент навчання вимагав від здобувача великої майстерності. Наприклад, відомий філософ Оксфордського університету Іоанн Дуне Скот (близько 1266-1308) вислухав на диспуті 200 заперечень тез, повторив їх на пам'ять і всі спростував. Магістранта приводили до присяги і вручали відзнаки його гідності: книгу, каблучку (символ союзу з наукою), капелюх і мантію.

Факультети середньовічних університетів мали не тільки різний рівень навчання, але й різну кількість студентів. Так, на артистичному факультеті займалося до 600 студентів, на юридичному - до 10, на богословському - 7-8, а на медичному - не більше 5. Більш заможні студенти переважно групувались на юридичному факультеті, а порівняно бідніші - на богословському. Таким чином, середньовічні університети поступово стали осередками освіти і освіченості, виразниками культури епохи зрілого феодалізму. Із середньовічними університетами щільно пов'язані процеси зародження культури Відродження.

Держава все більше відокремлюється від церкви. Захопившись боротьбою з імператорами Священної Римської імперії й отримавши над ними в XIII ст. цілковиту перемогу, папи не врахували піднесення влади інших королів, якій вони іноді навіть сприяли. А тим часом королі в протистоянні з олігархіями баронів почали посилювати авторитет своєї влади шляхом скликання представницьких органів. Англійський парламент, куди входили представники рицарства, бюргерства і духівництва, вперше виник у 1265 р. і постійно працював з 1295 p., що за тих умов забезпечило Англії політичну стабільність і всебічний розвиток. У Франції парламент було скликано 1303 р. Филипом Красивим, якого оточували також численні радники з числа вихованців юридичних факультетів університетів, що поширювали в королівстві дух римського права з його пієтетом до світського володаря. Того ж 1303 р. папа Боніфацій VIII, що не втомлювався нагадувати монархам постулат про двоєдину (світську й духовну) владу римських пап, був узятий французьким королем під арешт. Вражений цією наругою папа скоро помер. Спроби пап чинити спротив секуляризації влади закінчилися так званим Авіньйонським полоненням пап (1305—1376). Коли у 1377 р. папа Григорій XI втік до Риму, в Авіньйоні було обрано іншого папу. Настав період так званого "Великого розколу" (1377-1417) в католицтві. Папи проклинали один одного і навіть воювали за посередництвом прихильників та найманих банд. У 1409 р. до авіньйонського

139

та римського пап долучився ще пізанський, обрання якого мало зняти проблему, але насправді тільки поглибило її, оскільки кожен з пап мав свою міжнародну партію підтримки.

Ця криза папської влади викликала чимале бродіння в європейських умах, змушуючи задуматися про зміну акцентів культурного життя. Ще у 1324 р. з'явився трактат італійця Марсіліо Падуансько-го "Захисник миру", в якому вперше висловлено думку про вищість світської влади над духовною і висунуто ідею про виникнення держави в результаті суспільного договору. Кращою формою правління визнавалася монархічна.

Посиленню королів певною мірою заважали багаті рицарські ордени, передусім орден тамплієрів, що перетворився на цілком самостійну міжнародну силу зі значною земельною та фінансовою потужністю. Впливові "провінції" ордену існували в Англії, Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Чехії,. Угорщині та інших державах. Тамплієри у XIII ст. стали найвпливовішими банкірами Європи і користувалися постійною підтримкою римських пап. В 1307 р. за допомогою полоненого папи Климента V Филипу Красивому пощастило заманити великого магістра (гросмейстера) тамплієрів Жака де Моле з усією верхівкою ордену до Франції, де вони були заарештовані за звинуваченням у єресі, поклонінні сатані й статевих збоченнях і передані на суд інквізиції. Було арештовано усіх відомих тамплієрів на території Франції, в інших країнах орден,також зазнав гонінь. У 1310р. після жорстоких допитів арештованих було спалено, а багатства конфісковано на користь державної казни. Формально орден було ліквідовано папою Климентом V у 1312 р.

Рицарську культуру в пізньосередньовічному контексті можна розглядати як субкультуру, яка складалася з трьох основних компо нентів: куртуазності, проведення турнірів, рицарської літератури. Усі три складові з'явилися наприкінці XII ст., але розвинулися і увійшли в повсякденний побут більшості рицарів протягом наступних століть. s Куртуазність остаточно перетворилася на складний комплекс звичаїв, ритуалів, що вимагав дотримання певних норм поведінки (манер), а також передбачав слідування рицаря стезею втілення в житті конкретного морально-естетичного ідеалу - постійного слу жіння сюзерену (здебільшого, королю) і Прекрасній Дамі. Рицар повинен бути християнином, обороняти церкву і християнську віру, захищати слабких і беззахисних (сиріт, вдов), любити батьківщину і мужньо її обороняти, боротися з "невірними", бути вірним васалом свого сюзерена, говорити правду, бути щедрим і захищати добро. Ці

140

вимоги до ідеального рицаря обґрунтовували феодальну ієрархію і освячували права рицаря. Свої права рицар отримував тільки після посвячення. Рицар обирався зі знаті і повинен був мати батька-рицаря. В десять років хлопчика віддавали до дому сеньйора, де він ставав так званим "дамуазо", тобто прислуговував сеньйору і його сім'ї, навчався вишуканим манерам, отримував духовну освіту. У п'ятнадцять років "дамуазо" отримував звання зброєносця і право носити меч. Тепер він повинен був вчитися військовому мистецтву! Коли юнакові виповнювався двадцять один рік, його урочисто посвячували в рицарі. Крім світського елемента в посвяченні був присутній і релігійно-церковний. Спочатку молодий чоловік проходив обряд очищення від гріха, всю ніч молився і тільки вранці сеньйор і священик вручали йому зброю і право називатися рицарем (див. на мал. повний обладунок німецького рицаря другої половини XV ст.).

Під час миру рицарі займались полюванням і проводили турніри, які давали змогу показати рівень володіння зброєю. Відбувалися вони на спеціально підготовленій арені (ристалищі). Умови турніру були різними. Як правило, рицар повинен був завдати супернику удар списом без вістря в груди чи в центр щита, вибити його з сідла. Переможці брали супротивників у полон і вимагали сплачувати викуп. До турнірів не допускались рицарі, що зрадили своєму сеньйору, королю чи образили поважну даму.

Суттєва роль у створенні ідеального образу рицаря належала рицарській літературі: поезії і роману, які набували все більшої популярності. Тематика їх зводиться до теми любові, фантастичних пригод і авантюр, які трапляються з рицарем. Найпопулярнішими сюжетами численних романів лишилися історії про короля Артура, інших "рицарів круглого столу" і "Тристан та Ізольда". Романи про короля Артура об'єднують цикл розповідей про двір міфічного короля як центр ідеального рицарства. Читачі потрапляють до фантастичного світу, де

141

не зробиш і кроку, щоб не зустрітися з чарівним джерелом, феєю, драконом, велетнем, магом, чудовиськом, прекрасною принцесою, яка чекає на сміливого рицаря. "Тристан та Ізольда" - історія трагічного кохання, колізія боротьби між почуттям і обов'язком, васальною вірністю і коханням. Це своєрідний гімн любові, що сильніша за смерть, який став одним з найвідоміших у світовій літературі.

З іншого боку, пізнє Середньовіччя породило таку своєрідну форму народної субкультури, як народне християнство. Якщо раніше християнська культура була щільно прив'язана до феодального замку або єпископського собору, то тепер усе населення так чи інакше ототожнювало власні життєві цінності, спосіб свого життя з християнською доктриною, сприйнятою крізь призму народних забобонів і магічних уявлень. Під кінець середньовічної доби, вже в XV ст. у Європі стихійно починають утворюватися церковні братства, переважно з метою замовлення регулярних культових відправ за померлих мирян (для чого створювалися спільні каси), а також для догляду за літніми та хворими людьми і поширення початкової освіти. З народним середовищем пов'язано чимало опозиційних офіційній церкві поглядів і течій XIII-XV ст., виникнення яких було зумовлене посиленням вимог до церковного кліру.

Часто розчарування у церковнослужителях, а також невдоволеність особистими проблемами ставали підставою для захоплення магією та іншими окультними науками. При цьому велика кількість забобонів ґрунтувалася на викривленому сприйнятті багатьох малозрозумілих простим людям книг, а також почутої усної інформації. У народному середовищі (як часто і в середовищі більш освіченому) побутували досить строкаті за походженням уявлення про потойбічний світ, сформовані різними джерелами. Встановлено, що численні малозрозумілі відьомські словесні формули (на кшталт "абракадабра") являли собою більш-менш зіпсовану кальку з єврейської чи арабської мови. Часто джерелом поширення забобонів ставала сама церква, яка потім знаряддями інквізиції ці ж забобони і карала.

Важливим елементом культури пізнього Середньовіччя у Західній Європі стала техніка, хоча до середини XV ст. процес розвитку техніки відбувався досить повільно. Найбільше уваги приділялося розвитку оса-дної та відповідно оборонної техніки. Самий термін "машина" початкове стосувався тільки складних як на той час наступальних конструкцій та механізмів, використовуваних під час осади. Але низка важливих технічних винаходів, зроблених у цей час, вплинула на життя середньовічної людини, її трудову діяльність. Зокрема, з'являються і набувають

142

поширення водяні й повітряні млини (вітряки), які використовувалися не лише для виготовлення муки, але й при інших технологічних процесах, наприклад, у деревообробці. Удосконалюються будівельне, гончарне, ткацьке, виночавильне, ковальське та інші види устаткування і обладнання. У феодах поряд із землеробством поширюються скотарство (у XIV ст. стало зрозуміло, що воно приносить більші прибутки) і пов'язане з цим виготовлення вовняних тканин, а також виноробство, садівництво і селекційне городництво. Дерев'яні частини знарядь праці' замінювались на залізні. Розвиваються металургійне виробництво, гірнича промисловість, відроджується склодувна справа, значного ступеню розвитку сягає ювелірне ремесло і карбування грошей. З XIV ст. у містах Європи з'являються перші годинники, що встановлюються на міських ратушах.

Продовжувався розвиток міст і міського самоврядування. Так, у XIII ст. у Німеччині починає поширюватися Магдебурзьке право, за яким упривілейовані цим правом міста частково звільнялися від центральної адміністрації та влади феодалів. Однак міська автономія була ще досить обмеженою, не було завершено переорієнтацію на систему споживацько-виробничих цінностей. Нестабільною лишалася й політична структура міста, що мала широкий спектр форм -від диктатури "черні" до тиранії.

Населення міст за пізнього Середньовіччя значно зростає, особливо в Італії. Вже 1300 р. у таких містах-республіках, як Мілан та Венеція нараховувалося близько 120 тис. мешканців, а в сімох інших італійських містах населення перевищувало ЗО тис. мешканців. У більшості міських комун належність до котроїсь із ремісничих корпорацій була обов'язковою передумовою для отримання -міщанами роботи, професії або виборчого права. На місце подеста (мера) призначали людей сторонніх, які виконували обов'язки протягом обмеженого часу. Механізм противаг і взаємоконтролю відбивав складну структуру торгового суспільства, заснованого на економіці посиленого розвитку банківської, фінансової та страхової діяльності. Податки на спадщину забезпечували місту ресурси на фінансування активного будівництва, що охопило Італію в XIII-XV ст. Серед міст, сполучених торговельною мережею, виділялися передусім ті, що були не тільки посередниками, але й мали порівняно великі виробництва. Саме таким було місто Флоренція в Центральній Італії.

У багатьох містах періодично проводилися видовищні карнавали з яскравими маскарадами, нерідко пов'язані ще з дохристиянськими віруваннями, але тепер поставлені у залежність або від святого

143

покровителя міста, або від якоїсь події чи реліквії, що мали причетність до життя цього міста. Яскраво відзначалися й основні релігійні свята, а також дні тих чи інших ремісничих цехів. Розвиток освітніх центрів у зростаючих містах спонукав до поширення шкільного театру розвитку пов'язаних з ним драматичних жанрів пізнього Середньовіччя.

Міракль (від латинського слова "чудо") - це віршована драма, в основу сюжету якої покладено розповідь про чудо, яке створив один із святих або Діва Марія. Часто міраклі відображали і соціальні конфлікти епохи, це, як правило, теми морального осуду невідповідної або й ганебної поведінки феодалів і священиків. Міраклі ставились на сценах міських аматорських театрів, а також виконувались учнями церковних шкіл.

Містерія (від лат слова "таїнство") - це релігійна драма на сюжети з Біблії, що розігрувались спочатку на паперті (ґанку перед костелом) або на майдані. Містерії поділялись на три цикли: старозавітний, новозавітний і апостольський. Найбільш відомою новозавітною містерією була "Страсті Господні", яка складалася з 35 тис. віршів і йшла протягом 4 днів. Інколи в ній брали участь до 400 виконавців. Містерії, за звичай, влаштовувалися за кошти міської влади, братств і ремісничих цехів на Пасху, Різдво та інші церковні свята.

Більш світський характер мали інші театральні жанри - фарси і мораліте. Фарси - невеличкі п'єси анекдотичного характеру, в яких дотепно викриваються розпуста ченців, зажерливість заможних громадян, продажність суддів, висміюються феодальні грабіжницькі війни, папські індульгенції. Мораліте розділились на алегорії ("героями" яких є алегоричні уособлення чеснот, пороків-або певних рис людини - Справедливість, Заздрість, Мужність тощо) та історії (які торкалися тем сімейної та суспільної моралі).

Мистецтво пізнього Середньовіччя прийнято називати готичним, хоча ця назва є досить умовною (від "готський" - варварський). Готика - це пошук синтезу між архітектурою, живописом і скульптурою, що мав відбивати універсалізм. схоластичного світогляду своєї доби. Готичне мистецтво цілком пов'язане з розвитком міської культури. Життя в місті викликає появу нових типів будівель - біржа, суд, лікарня, митниця, ратуша. Початкове готика виникає у Франції внаслідок еволюції місцевої форми романського стилю. Тут складається тип готичного собору. Масивні стіни "приховуються" за численними прикрасами, раціональність задуму сполучається з ірраціональністю враження. Характерні риси готичного собору - стрільчас-ті арки, стрільчасті вікна, витягнутість вгору всієї будівлі (інколи аж

144

до повної відсутності округлих об'ємів), різнокольорові вітражі. Над головним входом до собору найчастіше було прийнято розміщувати велику круглу розетку, яка символізувала собою "всевидюще око" Бога,, відкрите на всі боки світу. Готичний собор пробуджував у людини почуття піднесеного, величного, почуття захоплення. Фасади соборів були всуціль декоровані скульптурою, яка здалеку нагадувала мереживо. Хоча основний стильовий елемент готичної архітектури - стрі-льчасту арку - було запозичено на ісламському Сході, у цілому готика яскраво виражає саме західноєвропейську культурну традицію. Знамениті готичні собори - Собор Паризької Богоматері (будівництво розпочато 1208), Шартрський (1260), Ам'єнський (1258), Реймсь-кий (1240, зруйнований під час Першої світової війни у 1914р., див. на мал.), Кельнський (1248), Страсбурзький (1276), Міланський. Будівництво, добудова і часткова реконструкція більшості готичних соборів нерідко тривали протягом століть.

Собор як центральний костел міста був чимось більшим, ніж місцем церковних відправ. Якщо в ратуші зосереджувалося ділове життя середньовічного міста, то в соборі найчастіше читалися універси-. тетські лекції, відбувалися театральні вистави (найчастіше на паперті, але іноді й усередині). Іноді в соборі відбувалися засідання парламенту й навіть укладалися торговельні угоди. Деякі собори були настільки великими, що усе населення міста не могло б їх ущерть заповнити.

Готична скульптура поступово звільнюється від умовності романського стилю, створюючи більш пластичні, динамічні фігури. І хоч провідною лишається тема гріхопадіння та спокути, а герої залишаються алегорично-символічними, однак тепер усе це поєднує-

145

ться з певною індивідуалізацією образів І драматизмом вираження. Особливою досконалістю відзначаються скульптурні зображення зі Страсбурзького собору (див. на мал. композицію "Зустріч Марії та Єлизавети"). Характерно, що коли головний архітектор Реймського собору Хью Лібержйер помер 1263 p., йому було віддано нечу-вану доти честь - він був увічнений у вигляді портретне точного скульптурного зображення в одежах вченого і з макетом свого собору в руці. На надгробній плиті іншого готичного архітектора, П'єра де Монтеро, 1267 р. було зроблено напис "Визначний Доктор", тобто архітектора розглядали як вченого схоластика. Справді, будівничі готичних соборів були вже не самоучками, а цеховими професіоналами, що мали свої професійні секрети. З XIII ст. до нашого часу зберігся архітектурний альбом Віллара з Оненкура, в якому подано зразки типових будівельних пропорцій без теоретичного обґрунтування, яке трималося у таємниці. Це ж характерно і для значно більш пізніх технічних керівництв Шмуттермаєра, Роріцера і Лохера.

До середини XIV ст. готика розвивалася як напрочуд цілісний стиль, що відбивав схоластичне відчуття єдності розуму і віри, а з цього часу, у зв'язку з поширенням, з одного боку, номіналістичного скептицизму, з іншого - ірраціонального містицизму, відчуття єдності віри і розуму руйнується, що відбивається й на архітектурі. Всередині стилю виникають різні відмінні течії, об'єднувані назвою "пізня готика".

Готика є також періодом розквіту в Західній Європі мистецтва вітражу - віконного розпису, в якому робота з кольоровим склом поєднувалася з урахуванням гри сонячного світла). Сюжети вітражів ті ж, що і скульптурного декору. Значну увагу приділяли митці XIII-XV ст. розвиткові мистецтва книжкової мініатюри, книжкової ілюстрації, великого поширення набувають гобелени. Майстри готики широко звертаються до образів народної фантазії.

Паралельно з готикою в Західну Європу ХНІ ст. приходить візантійський іконопис, одночасно як практика і (особливо) як теорія. З ХНІ ст. західноєвропейці починають усвідомлювати, що виконані

146

у візантійських традиціях плоскісні зображення мають непересічну символічну цінність, несуть велике змістове наповнення і справляють емоційний вплив. Після знайомства з живими візантійцями і внаслідок поширення перекладів творів східних діячів церковної культури починає поширюватись думка, що живопис випереджає літературу, оскільки в ньому перед очима постають сцени, які зворушують серце сильніше, ніж коли про них читають (Бонавентура). Разом з тим нескутість віддавна встановленими канонами сприяла швидкій еволюції іконопису в живопис на полотні.

У самій Візантії та країнах ісламського Сходу за пізнього Середньовіччя культурний розвиток стає все більш традиціоналістсь-ким, нові явища й процеси долають традиційні погляди з великими ускладненнями. Посилення традиціоналізму пов'язується з потребою збереженням власної ідентичності перед загрозою її втрати (сельджуцькі, хрестоносні,.монгольські та османські завоювання).

Культура Середньовіччя створила нове коло ідей і образів, нові естетичні, ідеали, в які вклала новий зміст. Відбиваючи релігійне світобачення, ця культура глибоко занурилася у внутрішній світ людини. Однак потенційне багатство культурного життя тільки частково виявило в добу Середньовіччя свої можливості. Розвинутись йому заважали тенета громіздких ієрархічних структур феодального суспільства, безперечний церковний догматизм і, вірогідно, неспроможність духовної еліти поєднати "високу" культуру з численними • різновидами "низької" культури широких верств. Головним надбанням середньовічної культури було те, що вона відкрила духовні сили людини, започаткувавши впровадження вповні гуманістичних засад культурного розвитку.

Рекомендована література

ГуревичА.Я. Категории средневековой культуры. — М., 1984. Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. - К., 1991. Бертельс Э.Е. Избранные труды : В 3 т. Т.З. Суфизм и суфийская литература. -М., 1965.

Из истории культуры средних веков и Возрождения. - М., 1976. Культура Західної Європи в епоху Середньовіччя // Теорія та історія світової та вітчизняної культури. -К., 1992.

Ле Гоф Ж. Цивилизация средневекового Запада. - М., 199-1. ХейзингаЙ. Осень Средневековья. -М., 1988.

Шаповалова М. та ін. Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. -Львів, 1982.

вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

  1. АНТИЧНА КУЛЬТУРА - Культурология
  2. КУЛЬТУРА ЄВРОПИ, ВІЗАНТІЇ - Культурология
  3. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ - Культурология
  4. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ - Культурология
  5. Культура Київської Русі - Культурология
  6. Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. - К.: Літера, 2000. - 464 с. - Культурология
  7. ВСТУП - Культурология
  8. ЧАСТИНА І. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ - Культурология
  9. КУЛЬТУРА ЄГИПТУ - Культурология
  10. ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА - Культурология
  11. XIX СТОЛІТТЯ - Культурология
  12. КУЛЬТУРА XX СТОЛІТТЯ - Культурология
  13. Культура XIV-XVI - Культурология
  14. Розвиток культури в Україні у другій половині XVII-XVIII - Культурология
  15. Українське національно-культурне відродження - Культурология
  16. Культура XX століття - Культурология
  17. § 2. ВЖИВАННЯ ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ - Деловой язык
  18. § 2. БЕЗСПОЛУЧНИКОВЕ СКЛАДНЕ РЕЧЕННЯ - Деловой язык
  19. 6.3. ГЕОПОЛІТИЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ - География
  20. 7.3. НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ - География

Другие научные источники направления Культурология:

    1. Горелов А.А.. Культурология: Учеб. пособие. 2001
    2. Н.Г. Багдасарьян, Г.В. Иванченко, А.В. Литвинцева и др. Культурология: Учеб. для студ. техн. вузов. 2002