Культурология

Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. - К.: Літера, 2000. - 464 с.
ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА
XVII і XVIII ст. відкрили нову еру у світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації - феодальну, яка виникла після падіння Римської імперії, та буржуазну, початком якої стали дві революції- в Англії (XVII ст.) та у Франції (XVIII ст.). Посилилась роль буржуазії в суспільному житті. Вона очолила торгівлю, сприяла розвитку економічних відносин, мореплавства, науки. Зрозумівши практичне призначення науки та матеріалістичного світогляду, буржуазія підтримала наукові пошуки та експериментальні дослідження.

Для духовного життя цього періоду характерна різноманітність течій та напрямків. Внаслідок наростання глибокої духовної та економічної кризи, викликаної, з одного боку, Реформацією й численними релігійними війнами, які її супроводжували, а з іншого - знеціненням не тільки золота (внаслідок його напливу з Латинської Америки), але й загальноєвропейської девальвації грошей і падіння виробництва, вже з середини XVI ст. в культурному житті Західної Європи починається період, часто розцінюваний як період феодально-католицької реакції, або, як його традиційно називають, період Контрреформації.

Широка мережа заснованих єзуїтами освітніх закладів (колегій) завдяки порівняно високому рівню викладання і виховання швидко здобула визнання в європейських суспільствах. Навчально-виховний процес у цих закладах передбачав не тільки культивацію внутрішньої самодисципліни, але й робив посилений наголос на вивченні внутрішнього світу людини з притаманними йому протиріччями. Єзуїти першими сформулювали вчення про інстинкти. Багато в чому завдяки діяльності єзуїтських колегій на межі XVI і XVII ст. відбувся певний прорив у розвитку різних ділянок і аспектів психології, в тому числі й психології сприйняття, що мало велике значення для подальшого розвитку художньої культури. Єзуїтські колегії прищеплювали учням також раціональні методи пізнання, засновані на відродженій богословсько-філософській системі, яку називають другою схоластикою (Ф.Суарес, Г.Васкес, Ф.Арріаго, М.Моліна та ін.). Внаслідок цього з єзуїтських колегій виходили не тільки тонкі психологи, але й суворі раціоналісти, наприклад, Рене Декарт. Навіть коли єзуїтська система освіти викликала цілковите несприйняття (як у Френсіса Бекона), методи спростування будувалися за зразком,

182

поданим єзуїтами, хоча й способом від противного (у Бекона - примат індукції замість примату дедукції тощо).

Разом з тим в єзуїтських колегіях насаджувався догматизм мислення і визначена приписами заданість дій. Отримувана в колегіях гуманістична освіта була чітко дозованою, що відбивало стримувальний характер контрреформаційної ідеології. Оскільки постійно стримувати хід часу нікому не під силу, контрреформаційні заходи контролю над культурним розвитком з часом почали сприйматися як анахронізм і в кінцевому підсумку призвели не до посилення католицизму, а до його подальшого послаблення.

У XVII ст. було здійснено величезну роботу у сфері наукового мислення і пізнання законів природи, зроблено великий внесок у становлення таких наук, як біологія, фізика, математика. Розвивається раціональний спосіб пізнання. Усі раціональні висновки повинні спиратися на досвід, факт, йти від реального світу речей - стверджували вчені XVII ст. Значних успіхів досягають астрономія та медицина. Справу Коперника та Джордано Бруно продовжили Кеплер, Ґалілей, засновник класичної механіки і винахідник оптичної призми Ісаак Ньютон та ін. Англійським експериментатором Робертом Гуком, який оспорював у Ньютона першість відкриття закону тяжіння і чиє ім'я носить закон пружності, було сконструйовано один з перших мікроскопів і відкрито біологічну (рослинну) клітину; низку важливих відкриттів у різних галузях було зроблено Хрістіаном Гюйгенсом, Антоні ван Левенгуком та багатьма іншими експериментаторами.

Поряд з тим для XVII - початку XVIII ст. характерним лишалося захоплення науковців містицизмом. Найвидатніший містик доби Я.Беме визнавав справжнім лише такий раціоналізм, який спирається на конкретний містичний досвід спілкування з надприродним. Містиком був видатний французький математик, фізик і філософ Б.Паскаль, автор відомого закону гідростатики і теореми проективної геометрії, які носять його ім'я. І.Ньютон постійно підкреслював необхідність пізнання Бога через творіння, а на схилі віку цілком заглибився у містицизм, так що у сучасників існував сумнів, чи не збожеволів видатний вчений. Виразне містичне підґрунтя має філософське вчення Г.-В.Лейбніца, видатного філософа і математика, автора закону достатньої підстави, винахідника першої лічильної машини. Визначний шведський геохімік і мінералог Е.Сведенборг "увійшов у контакт" з янголами, що стало підставою створення ним особливого релігійного вчення, тощо.

183

Після праць мислителів XVII ст. Г.Ґроція, Т.Гоббса, Дж.Локка, Н.Мальбранша, яких турбували питання суспільного устрою і розвитку, діячі наступного, XVIII ст. зосередилися головним чином на розв'язанні соціальних питань. Розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, що отримав назву Просвітництва. Ініціатори цього руху піддали всебічній критиці попередню соціальну ідеологію та соціально-економічну систему. На всій культурі Європи цього століття позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу.

Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення і відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних лроцесів у художній культурі, сприяти народженню нових напрямків і методів творчості. У XVII ст. в культурі Західної Європи панують два головних напрямки - бароко і класицизм. У XVIII ст. на арену виходить просвітницький реалізм, що в цілому продовжував традиції класицизму і сприяв появі сентименталізму. У XVIII ст. також виникає таке культурне явище, як рококо, а під завісу століття на історичну арену виходить романтизм.

Особливе місце в європейській культурі XVII-XVIII ст. зайняла культура бароко (від італ. barocco - дивний, вибагливий, химерний). Спочатку термін застосовували тільки до пластичних видів мистецтва, з кінця XIX ст. помітили стилістичну відповідність в літературній та музичній творчості доби, а з першої половини XX ст. культурологи почали говорити вже про таємничу і суперечливу "людину бароко", вбачаючи в цьому феномені найближчу типологічну спорідненість із внутрішнім світом людини XX ст. Бароко одноголосно називають першим стильовим напрямком в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за європейські межі. Разом з тим значна кількість науковців вважає, що культура бароко водночас стала останньою в черзі інтегративних культурних епох, після занепаду якої у другій половині XVIII ст. в культурному житті Європи панують непоєднувані в одне ціле стилістичні течії та світоглядні установки.

В цілому культурний психотип "людини бароко" був одночасно своєрідним світоглядно-мистецьким виявом контрреформаційних процесів у Європі і певною реакцією на них. Не даремно найкраще теоретично виразили сутність барокової стилістики визначний іспанський єзуїт, мислитель і письменник Бальтасар Грасіан-і-Мора-

184

лес (трактат-антологія "Дотепність або мистецтво витонченого розуму", 1642, доповнене видання 1648) та італійський єзуїт Еммануе-ло Тезауро ("Дальнозора труба Аполлона", 1653). Разом з тим обмежувати бароко рамками Контрреформації не можна. Мистецтво бароко поступово і природно (тобто не штучно) почало приходити на зміну Ренесансу в другій половині XVI ст. У культурі й мистецтві бароко знайшли своє вираження і антифеодальний протест, і національно-визвольні рухи, і демократична сміхова культура. Бароковий світогляд реалізовував нові уявлення про єдність, безмежність і розмаїття світу, його драматичну складність і вічну мінливість.

Для бароко характерний особливий погляд на людину та світ, що її оточує. "Весь світ театр, а люди в нім актори". Цей шекспірів-ський вислів вдало виражає зміст культури бароко, так само як його персонаж Гамлет відбиває тип "барокової людини". Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії. Песимізм, відчай після втрати стрункої і сталої культурної традиції, після визнання неможливості цілковито вивільнитися від природних і соціальних зумовленостей при усвідомленні такої внутрішньої потреби, оволоділи умами й вилилися у своєрідних формах мистецтва. Багатьох митців почали особливо цікавити трагедійні сюжети й мотиви. На зміну прохолодному ставленню до офіційної католицької релігії, властивому багатьом діячам Відродження, приходить релігійна екзальтованість. Замість реформаційного опрощення релігійного життя виникає протилежна тенденція доповнення старих і розвитку нових форм культу. В усіх видах літератури і мистецтва ускладнюються за формою і ущільнюються за змістом композиційні елементи і образи. Тема мізерності, нікчемності людини перед грізною силою Божої волі на повний голос забриніла в мистецтві бароко.

Разом з тим культура бароко далека від сентиментальної сльоз-ливості або пасивної споглядальності, її герой - здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородний у своїх вчинках, хоча навколо такого героя постійно згущаються хмари злої недолі, ворожих недоброзичливців або випадкових збігів обставин. Людина постає багатогранною особистістю зі складним внутрішнім світом, втягнутим у конфліктну коловерть. Але у деяких

185

барокових письменників і поетів світосприйняття було сповнене химерних сплетінь думок і почуттів, інколи стаючи розірваним, безладним, суперечливим. Якщо Земля не є центром Усесвіту, то чи є людина вершиною творіння? Якщо фізичні відчуття часто обманюють людину, а зарозумілість засліплює її, то як знайти себе й своє місце в житті, а знайшовши, як не втратити себе? Чи можливе і як можливе щастя в безумному світі? - це тільки деякі з питань, відповідей на які шукали мислителі й митці бароко.

У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності, "покинутості" людини напризволяще в поєднанні з постійним пошуком "втраченого раю". У цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею, Богом і дияволом. В образотворчому мистецтві для барокових творів характерне звернення до релігійних сюжетів, де художників, насамперед, цікавлять сюжети чудес та мучеництв, де яскраво проявилися властиві бароковій стилістиці гіперболічність, афекто-ваність, патетика.

Порівняно з бароковою поривчастістю й культом якогось всесвітнього динамізму ренесансні твори можуть видатися занадто стриманими, навіть статичними. Бароко - це мистецтво, збудоване

на контрастах, асиметрії, мистецтво, що тяжіє до грандіозності, перевантаження декоративними мотивами та елементами, наповненими знаковим змістом символів та алегорій (див. на мал. барокові костели у Венеції архітектора Б.Лонге-ни та у Римі архітектора Ф.Борроміні).

Однією з основних рис барокової культури, не тільки аристократичної, але й міських низів та селянства, є потяг до синтезу різних видів і жанрів творчості.

Загальноміський ансамбль, вулиця, майдан, паркові та палацові ансамблі з неодмінними лабіринтами (символами страдницьких кружлянь людської душі у сповненому примарними ілюзіями соціальному світі), надзвичайно виразна культова архітектура, ускладнений декоративний і психологічно насичений портретний живопис та скульптура стають головними різновидами мистецтва бароко.

186

Найвідомішим майстром архітектури бароко був італієць Джованні Лоренцо Берніні (598-6SO), який створив чимало уславлених споруд, насамперед у Римі: церкву Сант Андреа аль Квіріна-ле, фонтан Тритона на площі Барберіні, балдахін-ківорій у Соборі святого Петра. Головний же твір Берніні - колонада Собору святого Петра та оформлення площі біля цього собору. Глибина площі - 280 м; у центрі її стоїть обеліск, а саму її утворюють чотири ряди колон, висота яких становить 19 м і які складають розімкнуте коло, "подібно до розкритих обіймів", як казав сам митець. Берніні також був і видатним скульптором.

Йому належать скульптурні портрети Людовіка XIV, герцога д'Есте, групи "Аполлон та Дафна", шедевром барокової скульптури є його "Екстаз святої Терези".

Талановитим архітектором пізнього бароко був Бартоломео-Франческо Растреллі (1700-1771), син італійського барокового скульптора К.-Б.Растреллі, який з 1716 р. жив у Росії. Растреллі-молодший уславив своє ім'я роботою в Російській імперії: спорудженням Смольного монастиря, Зимового палацу, Виховательського будинку у Санкт-Петербурзі, Царськосельського та Петергофського палаців, а також Андріївської церкви у Києві.

Взагалі для барокової архітектури характерною є урочиста монументально-декоративна єдність, яка вражає уяву своїм розмахом. Палаци і церкви завдяки розкішній та примхливій пластиці фасадів, хвилюючій грі світлотіні, складним криволінійним планам і контурам набули мальовничості й динамічності й ніби влилися в оточуюче середовище. Парадні інтер'єри будівель бароко прикрашалися багатокольоровою скульптурою, ліпниною, різьбою; дзеркала і розкішні розписи ілюзорно розширювали внутрішній простір, а живопис плафонів, створених за принци-

Ніколо Сальві. Фонтан Тревіу Римі

пом "знизу-вгору" створював ілюзію розверстих склепінь. Про винахідливість і вигадливість барокових художників, які розписували архітектурні споруди, написано багато томів мистецтвознавчої літератури. На-

187

приклад, коли П'єтро да Кортона на першому плані високих склепінь зі складними алегоричними композиціями зобразив двох великих бджіл, що ніби випадково опинилися в полі зору художника, він до-сяг подвійного ефекту. З одного боку, майстерно вимальовані бджоли додавали алегоричному сюжету враження реалістичності, а з іншого - весь цей сюжет ніби переносився набагато вище і вражав своєю масштабністю під впливом розміру комах.

Для скульптури бароко багато важила живописна струменистість форми, створення відчуття невпинного мінливого становлення образу, багатство змістових аспектів та емоційних вражень.

Л.Берніні. "Екстаз святої Терези" і "Аполлон іДафна"

У твори мистецтва барокової доби часом включалися реальні предмети і матеріали (статуї з реальним волоссям і зубами, каплиці-усипальниці, збудовані з кісток та ін.).

У живописному мистецтві переважають віртуозні декоровані композиції релігійного, міфологічного або алегоричного характеру, парадні портрети, які підкреслювали привілейоване суспільне

188

становище людини. Ідеалізація о'бразів поєднувалася в них з бурхливою динамікою, несподіваними композиційними та оптичними ефектами, реальність -з фантазією, релігійність - з підкресленою чуттєвістю, або й гострою натуралістичністю і матеріальністю форм, що межує з ілюзорністю. У живописі важливого значення набуває емоційна, ритмічна, колористична єдність цілого, часто невимушена свобода мазка. Значного поширення і високого ступеня розвитку набуває побутовий та історичний реалізм у живописЬ Але для більшості художників бароко характерним було одйочасне звернення як до реалістичних, так і релігійних та міфологічних сюжетів, які інколи синтетично поєднувалися в одній картині (див. на мал. картину видатного фламандського художника Якоба Йорданса "Сатир в гостях у селянина", 1620).

Постання живопису бароко пов'язане з творчістю кількох художників, що почали відходити від високого Відродження і маньєризму у XVI ст.: Караччі, Тінторетго, Рені і особливо уславлений Караваджо (1573-1610). Караваджо є одним із засновників уповні реалістичного (позбавленого як ідеалізації, так і сатиризацй) живопису. Але в його роботах безсторонній реалізм ранніх робіт ("Дівчина з лютнею", низка натюрмортів і пейзажів) дуже скоро змінюється підкресленим натуралізмом. Так, у картині "Упевнення апостола Фоми" художник акцентує увагу глядачів на брудних грубих пальцях, якими Фома дотикається ран Христа, перевіряючи їх справжність. Похмурістю настрою, трагічним драматизмом і граничним накалом емоцій відзначаються його "Розп'яття апостола Петра", "Воскресіння святого Лазаря" та низка інших великих полотен. Послідовників Караваджо називали карава-джистами і впізнавали за гіпертрофованим реалізмом у змісті та темним фоном їх картин, на якому розвивалися динамічні сюжети.

Серед багатьох талановитих художників бароко найбільш яскравими і помітними фігурами були італійці Гверчино, П'єтро да Кортона, Лука Джордано, Сальватор Роза, іспанці Хусепе Рібера, Франсіско Сурбаран і Дієго Веласкес, фламандці Пітер-Паулй Ру-

189

бенс, Якоб Иордане та Антоніс Ван Дейк, голандець Гарменс ван Рейн Рембрандт, француз Симон Bye.

Творчості Веласкеса( 1599-1660) притаманна яскраво виражена світська спрямованість. Він вважається одним з творців жанру парадного портрета. Зображення його монументальні та лаконічні, сповнені барокового психологізму. Це портрети короля Іспанії Філі-па IV, папи Інокентія X. Серед робіт художника, які зберігаються в музеях України, найвідомішим є "Портрет інфанти Маргарити". Відомими творами Веласкеса є й "Венера з дзеркалом", "Меніни", "Пряхи" - одна з перших робіт, присвячених жінкам-трудівницям, які виконували копітку роботу в гобеленових майстернях.

Універсальним був талант Рубенса (1577-1640). Художник був типовим представником мистецтва бароко. У творах Рубенса містика та екзальтація поєднуються з житгсстверджуючою силою, вони сповнені руху та драматизму: "Поставлення хреста" та "Зняття з хреста", "Персей та Андромеда", "Сад кохання", "Наслідки війни".

П.-П.Рубенс. Сад кохання

Учень Рубенса Ван Дейк (1599-1641) уславився насамперед як портретист, хоча писав також картини на релігійні теми. Його портрети є психологічно виразними і водночас декоративно насиченими. Своїх героїв він показує у багатих інтер'єрах, ефектних позах, яскравому та багатому вбранні (портрети короля Англії Карла І, Томаса Уортона).

190

Твори Рембрандта (1606-1669) є демократичними за змістом, сповненими внутрішнього драматизму і філософських узагальнень, емоційними за колоритом (домінують чорно-червоні тони). Рембрандт - майстер групового портрета ("Анатомія доктора Тульпа", "Нічна варта", "Синдики"). Писав картини на біблійні та міфологічні теми ("Флора", "Даная", "Повернення блудного сина"), створив багато високомистецьких офортів.

Література бароко мусила виконувати потрійну функцію: навчати, вражати і розважати. Функціональний підхід до літературної творчості призвів до розквіту багатьох "малих жанрів" поезії -епіграми, панегірика, гербового вірша тощо, але створювалися також величезні поеми, що за обсягом перевищували епос Гомера.

Бароко стало періодом, коли почали активно розвиватися різноманітні поетичні школи, між якими при цьому існувала гідна подиву подібність у прийомах і методах творчості..Як ніколи розвивається емблематична, а також "фігурна" і "курйозна" поезія різних Гатунків, яку можна вважати прямим попередником модерністських пошуків виражальних засобів поетики на початку XX ст.

У фундаменті барокової поетики перебувало уявлення про необхідність вираження у кожному творі певного концепту (такого собі концентрату думки, ідеї, настрою тощо), який є змістом твору. Те ж, в який спосіб, у якій формі виражено цей концепт, цілком залежить від волі й майстерності автора, його бажання цілком виявити чи навпаки; приховати, зашифрувати даний концепт від певного кола читачів. Сам концепт міг бути як порівняно простим, так і дуже ; складним, насиченим відтінками і нюансами, бути багатозначним і ікількарівневим, серйозним і несерйозним, але завжди до певної міри 'грайливим. Процес "роздягання" закладеного у твір концепту вхо-|див у правила гри між письменником і читачем, становив для "людини бароко" значну художньо-естетичну цінність, оскільки ми-рслився способом пошуку побутової або філософської істини через |;ОКреме художнє "впізнавання". Найпоширенішими прийомами кон-Іцептистів були несподіване порівняння, складні асоціації, зіткнення контрастуючих понять, гра слів, афористичність вислову та ін. За-f сновником концептизму вважають іспанського поета Лонсо Ледесма 1(1552-1623), який у 1600 р. ніби в дусі арабського тайнопису назвав Ісвою збірку віршів словосполученням,- яке одночасно можна пере-|класти і як "Мисельні осягнення", і як "Інтелектуальні загадки", і як "Духовні парадокси". І "осягнення", і "загадки", і "парадокси" - варіанти перекладу слова "conceptos".

191

Бароковий концептизм в Англії призвів до розквіту такого дещо забутого з часів античності жанру, як метафізична лірика (найбільший представник школи - Джон Донн). Важливим змістовим елементом метафізичної поезії стало художньо-ідейне осмислення нової картини світу, представленої геліоцентричною моделлю М.Коперника. "Людей бароко" турбували соціокультурні наслідки засвоєння цієї моделі світосприйняття. Після дискримінації геоцентричної системи світу Птолемея запанувала думка, що людина - це нікчемна іграшка у руках Провидіння, мала піщинка у безмежності Всесвіту. Здобуває поширення антична концепція циклічності часу. В Англії "нульовий" момент повернення до початку висловлювався терміном "революція", пов'язаним з ідеєю руху за орбітами. Але скоро цей термін метафорично було перенесено на соціальні катак-лізми тогочасного світу (вперше - на Неаполітанське повстання 1647-1648 pp. під проводом рибалки Мазаньєлло). Поета середини XVII ст. Роберта Хіта у зв'язку з цим найбільше цікавив уже не стільки астрономічний, скільки соціально-політичний бік справи:

Оскільки зараз Орбітальність в центрі мод,

І царства падають в речей коловорот,

Принади всі Утопії своєї

Здобути хочуть люди Революцією.

Поряд з поетами-метафізиками в Англії активно працювали також так звані евфуїсти ("благозвучники"). У творах найпослідовніших майстрів бароко можна помітити якесь внутрішнє перенасичення почуттями, багатозначну гру світла та тіні, поєднання вишуканості з виставлянням перед очі читачам гострих кутів нерозв'язних проблем, захоплення далекими екзотичними країнами поряд з вихвалянням переваг повсякденної буденності тощо.

Італієць Джамбатіста Маріно (1569-1625) став засновником цілої течії у літературі - марінізму. Це вишукана поезія, сповнена мудрувань, гри слів, метафор. Головним твором Маріно стала епічна поема "Адоніс" (1623) про кохання богині Венери до прекрасного юнака Адоніса. Маріно оповідає історію кохання богині з дещо насмішкуватою граційністю, оздоблюючи мову тонкими еротичними натяками. Однак крізь галантно-еротичну тематику твору автор доносить до читача ідею трагічної примарності земного життя:

Ледь-ледь на світ вродилася людина,

І очі вже її для сліз відкриті.

Переїхавши до Франції, Маріно здобув при королівському дворі чималу популярність, потіснивши колишнього придворного поета

192

Малерба, який вважається першим класицистом. Під впливом Маріно у Франції виникла салонна так звана преціозна (вимоглива) літературна школа.

Іспанець Луїс Гонгора-і-Арготе (1561-1627) також дав своє ім'я аристократичній поетичній школі гонгористів, своїх послідовників серед поетів Іспанії та Латинської Америки. Суть її майже тотожна з марінізмом. Треба писати не для всіх, а лише для обраних, для "культурних" людей, вважав Гонгора. Поет оспівував у своїх творах смерть, страждання. Він каже, що немає нічого сталого на землі, що праця марна, досвід даремний. Гонгористи відділяли себе від концептистів і навіть полемізували з ними, однак насправді різниця між концептизмом, марінізмом, гонгоризмом, евфуїзмом і пре-ціозною літературою була скоріше уявною, ніж реальною.

Близькість до концептивних засад творчості характеризує також численних авторів прозових афористичних збірок влучних і повчальних сентенцій. Найвідомішими авторами таких збірок були іспанець Б.Грасіан-і-Моралес ("Кишеньковий оракул"), французи Франсуа Ларошфуко (1613-1680, "Максими або Моральні роздуми") і Жан де Лабрюєр (1645-1696, "Характери або Нрави нашого часу"), англієць А.-Е.-К.Шефтсбері (1671-1713). Концептизм думки і творчості вважався ознакою добре вихованого художнього смаку і необхідною передумовою оволодіння особливими вміннями - синдерези-сом (мистецтвом тонкого розуміння та інтуїтивного прозріння) і соліло-квією (мистецтвом самопізнання).

У драматургії панівні позиції, поруч з єзуїтським релігійно-дидактичним театром, завойовує жанр трагедії, відроджений завдяки передусім В.Шекспіру.

У німецькій драматургії періоду бароко перше місце по праву належить талановитому лірику і автору історичних трагедій Андреа-су Ґрифіусу (1616-1664). У своїй творчості цей драматург сполучає елементи єзуїтського і шекспірівського театрів. Ґрифіуса передусім цікавили колоритні й екзотичні для тогочасної Європи постаті, у розкритті внутрішнього світу яких автор дотримувався поважного ставлення до історичного матеріалу і серйозного аналізу психології героїв. Найвідомішими його трагедіями на історичну тематику є "Лев Вірменин", "Катерина Грузинська" і "Вбита величність або Карл Стюарт, король Великої Британії1". Ґрифіус є також творцем нового театрального жанру - побутової міщанської драми ("Карден-то і Целінда"). Створював він і сатиричні комедії.

193

Визначним драматургом барокової доби був іспанець Педро Кальдерон де ля Барка (1600-1681), який написав понад 120 п'єс. Провідна тема його творчості - якщо вже людина живе для того, щоб страждати, то мусить робити це гідно і має героїчно нести свій життєвий хрест. Німецькі романтики називали Кальдерона "поетом честі". Ця тема проходить у таких п'єсах Кальдерона, як "Вклоніння хресту", "Стійкий принц", '"'Життя є сон", "Чудодійний чаклун" та ін. Світ жахливий, світ^ворожий людині. Вона нікчемна, страждає, стогне. Ані жалощів, ані допомоги, ані співчуття не знайде людина на цьому світі. Чому ж людина повинна страждати? У чому її провина? Вона у тому, що людина .народилася недосконалою і живе на землі егоїстично заради примарної насолоди. Усі прагнуть здобути особистого щастя, поспішають, борються, шукають, а таке життя - безумство, помилка. Найкраща мить у житті, мить радощів, щастя - це лише мінлива бульбашка в калюжі, жорстока самоомана. Поряд з тим Кальдерон не був мізантропом (людиноненависником) або похмурим суддею людських пороків. В його творах можна знайти чимало живого народного гумору, адже він адресував свої драми не салонній, а широкій публіці іспанських містечок.

Варто згадати ще одного іспанського драматурга періоду бароко, автора понад 400 комедій монаха Тірсо де Моліну (справжнє ім'я -Табріель Тельєс, 1583-1648). Найбільшу відомість отримала його п'єса "Севільський пройдисвіт або Кам'яний гість" (надрукована 1630), в якій вперше виведено яскравий образ авантюриста Дона Хуана, до якого пізніше зверталися Мольер, Гофман, Байрон, Пушкін, К'єркегор, Леся Українка та багато інших видатних письменників. Взагалі література бароко часто звертається до пригодницької авантюрної теми, що призвело до поширення розрахованого на широку публіку жанру так званого крутійського роману.

Визначним представником іспанської барокової прози був Фран-сіско де Кеведо-і-Вільєґас (1580-1645), затятий дуелянт і опальний міністр фінансів, підданий гонінням за сатиричні твори проти політики та монархів Іспанської імперії. У крутійському романі "Історія життя пройдисвіта Пабло, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв" (надрукований 1626), циклі фантасмагоричних гротескових памфлетів "Сновиддя" (виданий 1627), збірці новел "Час відплати, або Розумна фортуна" (видана 1650) та низці інших творів, насичених концептив-ною образністю, Кеведо створив сатиричну панораму життя Іспанії, показав зародження буржуазних відносин, правдиві картини деморалізації й соціальної корупції. Мрії Кеведо про "народну монархію"

194

відбилися у трактаті "Політика Бога, правління Христа і тиранія сатани" у двох частинах (виданий 1626-1639). Кеведо писав також талановиті сатиричні памфлети, листи у віршах, інтимні сонети і романси.

Художні твори барокових письменників відзначаються оригінальністю задуму і втілення. .Так, герой роману Луїса Велеса де Ге-вари (1579-1644) "Хромий біс" студент Клеофас звільнює запертого у колбі астролога "демона дрібниць", "пекельну муху", тобто чорта, який "спеціалізувався" на "дрібних крутійствах". У вдячність за звільнення чорт розкриває перед студентом приховане життя Мадриду. Пізніше мотив демонічного проводиря геніально, використає у "Фаусті" Ґете. У сатиричному романі у трьох томах "Критикой" Б.Грасіана такий собі Крістело спасається після затоплення корабля на острові, де зустрічається з дикуном Андреніо (одним з прототипів П'ятниці), якого навчає іспанської мови. Але на відміну від героя Д.Дефо Крістело разом з дикуном скоро потрапляє на батьківщину в Іспанію, де у спілкуванні з багатьма досить різними людьми дикун розкривається як більш культурна і цивілізована людина. З'ясовується, що образ Андреніо необхідний автору для узагальнюючих філософських роздумів над сенсом життя та критики сучасності.

Барокова проза у Франції виразно поділялася на салонно-преціозну (салон графині Рамбуйє) та демократичну. Для першого напрямку характерними є роман про казкових гномів, ельфів і трол-лів Оноре д'Юрфе "Астрея" (1610) і твори однієї з перших жінок-прозаїків Мадлени Скюдері. Другий, "низовий" напрямок з характерним потягом до реалізму і сатири представляють романи Шарля Сореля, Поля Скаррона і Анрі Фюрестьєра.

Найвизначнішим німецьким прозаїком бароко став Ганс Якоб фон Ґріммельсгаузен (1621-1676), автор шеститомного антивоєнного роману-епопеї "Сімпліціус Сімпліціссімус" (1668, з латини "Простак Найпростакуватіший"), написаного під впливом особистих вражень автора від Тридцятилітньої війни (1618-1648) у Німеччині. Епопея поєднує автобіографічні риси з гротесковими елементами крутійського роману і охоплює життя головного героя, "Простака", від 10-літнього віку, коли герой ділить людей на "диких" і "домашніх", до самої смерті на безлюдному острові, який став для нього єдиним безпечним прихис-.тком. Цей твір є своєрідною енциклопедією тогочасного життя у Німеччині. У ньому автор висміяв паразитичне дворянство, засудив безглузді війни та їх антигуманний руйнівний зміст, утверджував загальнолюдські цінності. Роман і його герой стали прототипами для безсмертного твору Я.Гашека і його Швейка.

195

І

Іншим літературним шедевром бароко є поема визначного англійського культурного і громадського діяча Джона Мільтона (1608-1674) "Втрачений рай" (1667). Після поразки буржуазної революції в Англії Мільтон, який виконував обов'язки секретаря О.Кромвеля і був автором кількох дошкульних памфлетів і трактатів, ледь уник тюрми і страти й вів усамітнений спосіб життя. Його нещастя поглибила втрата зору. Але остаток життя став для Мільтона періодом напруженої поетичної творчості, коли було втілено давні задуми -створено "Втрачений рай" і "Повернутий рай" (1671). Використовуючи біблійний та богословський матеріал у концептивному дусі, Мільтон створив поеми, сповнені животрепетного, цілком актуального соціокультурного і особистісного змісту. Проблема права на вчинок, який порушує встановлені норми (гріхопадіння, яке розглядається крізь реалії повстання проти монархічних устоїв) всебічно розкривається Мільтоном у першому творі. При цьому критиці піддаються як закостенілі традиції, так і шал революції. Яскравий образ Люцифера сповнений непідробного трагізму й високого пафосу боротьби, яка приречена бути безрезультатною. Суперечності, якими багатий "Втрачений рай", свідчать про складність духовного розвитку автора, який був типовою "людиною бароко". Іпостасі натхненного гуманіста і тверезого політика, законослухняного віруючого і бунтівного повстанця одночасно постають і взаємодіють перед читачами поеми, залишаючи потребу самотужки визначитися у своєму ставленні до окресленої проблеми. Закінчена через чотири роки поема "Повернутий рай" одноголосно визнається художньо значно слабшою, хоча у ній автор приходить до однозначної відповіді на поставлені у першій поемі питання. Сатана тепер цілком ототожнюється з англійською Реставрацією. За біблійними мотивами Мільтон написав також драму "Самсон-борець", у якій створено яскравий і глибоко народний образ героя Самсона.

Доба бароко активно сприяла розвитку музичного мистецтва. Саме в цей період починається формування музичної культури, яку називаємо тепер класичною музикою.

У церковній практиці все більше приділялося уваги музичному супроводу. І без того пишна і велична католицька меса завдяки проникливій музиці досягає довершеності. Високі зразки церковної та світської музики дали видатні композитори XVII-XVHI ст. Антоніо Вівальді, автор славнозвісних "Пір року"; Йоган-Себастьян' Бах (1685-1750), який створив неперевершені фуги, ораторії "Страсті за Матвієм" та "Страсті за,Іоанном"; Георг Фрідріх Гендель (1684-

196

1759), який написав 25 ораторій ("Мессія", "Ізраїль", "Есфір"), Йо-зеф Гайдн (1732-1809), серед доробку якого ораторія "Створення світу", симфонії, квартети.

У руслі культури бароко, яка сміливо комбінує різні види і форми мистецтва, виникає новий музичний жанр - опера. Біля витоків цього жанру стояв італійський композитор Клаудіо Мрнтеверді (1568-1643). Найвідомішим його твором є опера "Орфей".

Інтегративна культура бароко дуже скоро починає розпадатися на окремі напрямки, які підкреслювали ту чи іншу сторону сприйняття дійсності. Так, придворно-раціоналістична течія оформлюється у самостійну художню концепцію класицизму, а її прогресивно-наукова версія - в концепцію Просвітництва. Емоційно-ірраціональні тенденції знаходять свій вираз у грайливому рококо, гуманному сентименталізмі й нарешті у романтизмі. Але при цьому примхливе і напружене у своїх пошуках барокове світовідчуття і відповідна стилістика не зникають одразу після "відпочкування" цих нових культурних напрямків, остаточно занепадаючи тільки наприкінці XVIII ст. .

У XVII ст. виникає й активно розвивається класицизм. Як цілісна система смакових уподобань він сформувався у Франції при королівському дворі і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл всієї Європи. При французькому дворі натуралістичні та ірраціональні крайнощі культури бароко було засуджено як "італійське божевілля", від якого необхідно звільнитися. Історичним грунтом кла-| сицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільно-; сті, миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособ-г лення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, й королю, сприймалося як найголовніший обов'язок кожного, як вико-І нання громадського обов'язку, що лежить вище за особисті інтереси. Не ; ливно, що держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом. Створювалися навіть цілі заклади, що повинні були розвивати класицизм в тій чи іншій сфері мистецтва. Так, перший міністр французького короля Людовіка XIII кардинал Рішельє створює Французьку академію (1634), що об'єднала вчених-філософів та письменників. Трохи згодом були створені також Королівська академія живопису та скульптури (1648) і академія наук (1666).

* Класицизм базується на такому принципі відбору, узагальнень і оцінки життєвих явищ, який визнає прагматичний розум єдиним мірилом усього сущого. Культу державних, громадянських чеснот приносилися у жертву почуття та особисті інтереси людини. Художня доктрина класицизму частково спиралася на пристосовану до об-

197

ставин придворного мистецтва інтерпретацію раціоналістичної філософії, передусім, видатного французького мислителя Рене Декарта (1569-1650). Він вважав єдиним критерієм істини розум, стверджуючи перевагу духу і мислення над матерією. Почуття людини не є тривкими, все особисте, індивідуальне - це збіг життєвих випадковостей, звідси мірилом цінності людини є розум. Вище за все в людині класицизм ставив розумову, раціональну здатність панувати над своїми пристрастями, подавляти особисті почуття в ім'я обов'язку, підкоряти приватне спільному, державному.

Художня культура класицизму була суворо регламентованою. Митці повинні були дотримуватися певних вимог та привил. Головним їх завданням вважалося належне наслідування поданим раніше зразкам. Зразковим вважалося античне мистецтво. Завдання художників, скульпторів та літераторів класицизму полягало в тому, щоб наблизитися до цього ідеалу. Звідси походить і назва цього напрямку: classicus - зразковий. Не дивно, що переважна більшість сюжетів літературних і мистецьких творів класицизму базується на мотивах античної міфології та історії.

У різних видах класицистичного мистецтва дія нормативних принципів цього напрямку проявлялася по-своєму. Найменше нормативність позначилася на архітектурі. Архітектура класицизму -це світ гармонії та симетрії. Перед архітекторами від самого початку постала проблема співвідношення ансамблю палацу та парку. Однією з перших спроб вирішити її було спорудження Луї Лево та Андре Ленотром палацового комплексу Воле Віконт (1657-1661). Він став прообразом головної пам'ятки класицистичного будівництва - Вер-сапьського палацу (1668-1669).

Версальський палац

У досить пустельній місцевості, у 18 км від Парижа, виріс казковий палац з велетенським парком і фонтанами. Власне палац будували

198

Лево і на останніх етапах - Ардуен Мансар, а парк спроектував Андре Ленотр. Декоративні роботи у Версалі очолював директор академії живопису та скульптури Шарль Лебрен. Він виконав ескізи килимів та гобеленів, картки для шпалер, малюнки для меблів.

Класицистична архітектура намагається відродити римський звичай будувати тріумфальні арки до визначних подій (див. на мал. ліворуч Ар-ку-ворота у Сен-Дені під Парижем, 1672, архітектор Ф.Блондель). У наступному столітті найвідомі-шими спорудами у стилі класицизму стали у Франції церква святої Женев'єви у Парижі, збудована архітектором Ж.Суффло (з 1791 -Пантеон, місце поховання видатних людей Франції, інтер'єр купола див. на мал. праворуч) і Паризька застава Де ля Віллет архітектора Ніколя Ладу. У Росії представниками класицизму в архітектурі були В.І.Баженов (палац у Царицині), М.Ф.Казаков (Петровський палац у Москві), І.Старов (Таврійський палац у Петербурзі).

Засновником класицистичного напрямку у живописі був французький художник Ніколя Пуссен (1594-1665). Його герої - люди сильних характерів, високого почуття обов'язку перед суспільством і державою. Мистецтво Пуссена - це мистецтво значної думки та яскравого духу. Міра та порядок, композиційна врівноваженність стають основою живопису класицизму. Пуссен обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характери ("Смерть Германіка", "Танкред та Ермінія" - див. на мал.). Сюжетом останньої картини послугував епізод з поеми італійського маньє-риста періоду пізнього Відродження Торквато Тассо

"Звільнений Ієрусалим". Доблесного лицаря Танкреда, важко пораненого під час бою, знаходить на полі битви його кохана Ермінія,

199

яка відрізала своє волосся, щоб перев'язати рани героя і врятувати його. Врівноваженими та упорядкованими є композиції картин "Царство Флори", "Венера та сатири". Міфологічні герої, зображені на них, вражають своєю красою та величчю. Але їх краса якась холодна, вільна від чуттєвості. Холодною та суворою тугою сповнена славнозвісна картина Пуссена "Аркадські пастухи" ("І я теж був у Аркадії")- На ній зображено трьох юнаків-пастухів та дівчину, які несподівано знайшли могильну плиту з написом "Et in Arcadia ego" ("І я теж був у Аркадії", тобто "І я також був молодим, гарним, щасливим та безтурботним - пам'ятай про смерть"). Але попри таке суворе нагадування про марність життя герої картини не впадають у розпач. Вони застигли, немов античні статуї. На їх обличчях туга і роздуми, а не страх. Ретельно дібрані деталі, врівноваженість композиції, рівне освітлення - все це створює певний піднесений настрій, якому чуже усе марне і швидкоминуще. Стоїчне примирення З роком споріднює класицизм з античним світосприйняттям.

Відомими художниками-класицистами XVIII ст. були французи: Жак Луї Давид (1748-1825), який створив багато славнозвісних полотен: "Клятва Гораціїв", "Клятва у залі для гри у м'яч", "Смерть Марата", "Викрадення сабінянок" тощо; Жан Огюст Доменік Енгр (1780-1867), серед картин якого вирізняються "Посли Агамемнона", "Фетіда перед Юпітером", "Обітниця Людовіка XIII"; українці Д.Г.Левицький (1735-1822) (портрети Дідро та Катерини II) і А.ПЛо-сенко (1737-1773) ("Володимир переД Рогнідою", "Прощання Гектора з Андромахою"), росіянин Ф.С.Рокотов (портрет В.Майкова).

Найбільшій регламентації підлягала література класицизму. Теоретичне обґрунтування класицизм отримав у поемі-трактаті Ні-коля Буало-Депрео "Поетичне мистецтво" (1674). Головним призначенням літератури Буало вважав наслідування природі та зразкам. Треба вчитися у майстрів минулого. В ім'я цього усі жанри було розділено на "високі" та "низькі". До перших, де зображувалося життя королів та героїв, відносилися ода, трагедія, героїчна поема. До других, в яких розповідалося про менш привілейовані верстви населення, - комедія, байка, сатира, ідилія. Змішувати елементи поетики "високих" та "низьких" жанрів не дозволялося. Герої класицизму - абстрактні, узагальнені типи. В них підкреслювалися універсальні, абсолютні риси життєвих явищ. Вимагалося, щоб у драматичних творах, насамперед у трагедії, дія відбулася у давні часи або у далекій країні, щоб знайоме глядачам життя не заважало їм сприймати твір.

200

Від наслідування зразкам походило й правило трьох єдностей: місця, часу та дії. Згідно з вимогою єдності місця, вся Дія п'єси повинна відбуватися в одному місці: кімната, площа, палац. Єдність часу передбачала, що всі події твору повинні відбутися протягом однієї доби. У драматичному творі не мало бути нічого зайвого: ані прохідних епізодів, ані другорядних діючих осіб - усе повинно бути спрямоване на розвиток головного сюжету. Ця вимога єдності дії повинна мала слугувати більш ясному сприйняттю "розумної" основи п'єси. Звісно, ці та інші вимоги певною мірою сковували творчу уяву письменників, заважали їм. Але справжні митці навіть за таких умов створювали шедеври світової літератури.

Серед письменників-класицистів XVII ст. помітно виділяються французькі драматурги Корнель, Расін та Мольєр, поет Лафонтен.

П'єр Корнель (1606-1684) творив у часи зльоту французького абсолютизму.

Провідною темою його драматургії стало уславлення героя-громадянина, який жертвує усім в ім'я обов'язку. Найкращими трагедіями Корнеля вважаються "Сід", "Горацій", "Цинна", "По-лієвкт". Так, сюжет "Сіда" базується на мотивах середньовічного іспанського героїчного епосу. Головним героєм твору є дон Родріго Діас де Бівар, якого супротивники-маври прозвали Сідом (паном, господарем). Вбивши на двобої батька своєї нареченої Хімени, він стає її ворогом. Обов'язок вимагає від дівчини помститися за батька. Лише подвиги Родріго, який врятував Іспанію від ворожої навали,-та особисте втручання короля приводять до щасливої розв'язки.

У другій половині XVII ст. загострюються суперечності абсолютистського ладу. Віра у розумність монархії похитнулася. Саме в цей час починає творити другий французький трагік Жан Расін (1639-1699). Найвідомішими його творами є "Федра", "Андромаха", "Британік", "Гофолія". Провідним тут також був конфлікт почуття та обов'язку.' Але якщо раніше обов'язок завжди виходив переможцем у цій боротьбі, то у творах Расіна все частіше перемагає почуття. Причому почуття не високе, як у Сіда та Хімени, а руйнівне, темне. Воно примушує Федру шаленіти та втрачати розум. Вона обмовляє свого пасинка Іполіта, який не відповідає на її почуття. Юнак гине, проклятий батьком Тезеєм, але гине й цариця Федра, яка забула свій обов'язок перед чоловіком, піддавшися злочинному почуттю. У полоні пристрастей перебуває й герой "Британіка" імператор Нерон, який нехтує своїм обов'язком государя. Злочинним шляхом він намагається заволодіти нареченою свого зведеного брата Британіка Юнією, наказавши отруїти суперника.,

201

Просвітництва. Поряд з класицизмом у XVIII ст. з'являються й інші культурні напрями: рококо, просвітницький реалізм та сентименталізм, тривав подальший розвиток традицій бароко.

Просвітництво - явище досить складне і багатогранне. У широкому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні цей термін використовується для означення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання закоснілих форм соціально-політичного, соціально-економічного і соціокультурного життя в ім'я ідеї всебічного соціального прогресу.

Філософською базою Просвітництва також був раціоналізм. Діячі культури сповідували культ розуму, вірили у його безмежні можливості. "Розум править світом", - стверджували вони. Все, що не відповідало принципові розумності, засуджувалося ними до знищення. Головним призначенням літератури та мистецтва було виховання людини. Митець повинен активно втручатися в суспільне життя. Він не лише відтворює навколишній світ, він - суддя, він карає злочинців на троні, гнобителів-тиранів, звеличує і прославляє моральні якості народу.

Особливого значення просвітителі надавали фігурі монарха. "Велінням долі, - писав Гольбах, - на троні можуть опинитися просвічені, справедливі, мужні, доброчесні монархи, які, пізнавши справжню причину людських бід, намагатимуться вилікувати їх за вказівками мудрості". Було створено теорію "просвіченої монархії"". Просвітителі підтримували зв'язки з європейськими государями, намагаючись схилити їх до прийняття ідей прогресивного розвитку, досягнення загального добробуту, рівності всього населення перед законом.

По-різному ставлячись до релігії, просвітителі здебільшого сходилися у своєму ставленні до церковних інституцій. "Розчавте потвору!", - закликав Вольтер,' маючи на увазі католицьку церкву, яку він вважав чи не основною ідейною опорою феодальних пережитків. Одночасно Вольтер визнавав релігію корисною для життя народу, вбачаючи в ній стримуюче руйнівні інстинкти начало. "Якби Бога не існувало, - казав він, - Його треба було б вигадати. Але Він є!''. І в своєму маєтку він навіть поставив пам'ятник з написом: "Богу від Вольтера". Більшість просвітителів були дуалістами, але деякі сповідували матеріалізм - Дідро, Гольбах, Гельвецій, д'Аламбер. "Релігія -це мистецтво одурманювати людей з метою відволікти їх думки від того зла, яке їм чинять в цьому світі владарі", - писав Гольбах.

З метою популяризації наукових знань французькі просвітителі починають видання "Енциклопедії1". Дідро та д'Аламбер згуртували навколо цього багатотомного проекту кращі уми сучасної їм Франції. У статтях і замітках "Енциклопедії" висвітлювалися різні аспекти життя природи і людського суспільства.

Просвітництво охопило майже всю Європу, хоча більшість просвітителів залишалися при цьому яскравими особистостями з власними, часто відмінними від інших діячів культури ідеями. Найяскравішими представниками цього руху були у Франції - Ж.Руссо, ДДідро, П.Бомарше; в Англії - Д.Дефо, Д.Свіфт; у Росії - М.В.Ломоносов; у Німеччині - Г.Лессінґ, Й.Ґете, Ф.Шіллер. Більшість з цих" діячів були літераторами. Це не дивно, адже саме література перебрала на себе провідну місію розповсюдження освіти та науки.

"Володарем дум" усіх освічених людей XVIII ст. був Франсуа Вольтер (1694-1778). Його слово та думка багато важили, з ним радилися європейські монархи. Катерина II та Фрідріх II вважали за честь для себе перебувати у листуванні з Вольтером і називатися його друзями. Вольтер залишив чималий творчий доробок. Серед його творів виділяються трагедії "Заїра", "Смерть Цезаря", "Магомет", поеми Тенріада" та "Орлеанська діва", філософські повісті "Задіг", "Кандід", "Царівна Вавилонська", історичні дослідження "Історія Карла XII", "Історія Росії за Петра Великого" та ін. Усі вони написані з властивою письменникові іронією. Вольтер глузує з вад сучасного йому суспільства, викладає своє бачення проблеми людського щастя.

Не меншу відомість отримав інший співвітчизник Вольтера Жан Жак Руссо (1712-1778). Він став автором особливої світоглядної системи поглядів, яку було на його честь названо руссоїзмом. На думку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади. Філософ наголошував на необхідності повернення до природного життя. Також він писав про витоки нерівності серед людей, головною причиною чого є приватна власність та засади виховання. Головними творами Руссо є романи "Еміль" та "Юлія, або Нова Елоїза", трактат "Суспільний договір", "Сповідь".

Однак звужувати коло просвітителів лише до діячів літератури було б невиправданим. Художній відбиток ідей Просвітництва знаходять у творах видатного скульптора Фальконе, автора славнозвісного пам'ятника Петру І у Петербурзі; композиторів Ґретрі, Глюка; художників Ґреза та Шардена. Симон Шарден (1699-1779) на противагу митцям класицизму починає зображувати порядок, затишок буржуазного побуту ("Молитва перед обідом", "Жінка, яка миє кас-

204

трюлі"). Добропорядність і працелюбство уславлені Шарденом без дидактики і моралізування. Подальший розвиток побутового жанру пов'язаний з ім'ям Жана-Батиста Ґреза (1725-1805). У його творах можна помітити значний вплив руссоїзму, проповідь патріархального життя, сімейної ідилії ("Батько сімейства, що пояснює своїм дітям Біблію", "Сільська наречена", "Паралітик").

У першій половині XVIII ст. виникає стилістичний напрям рококо (старофранц. rocaile - черепашка неправильної форми), який дослідники іноді прилучають до культурного комплексу пізнього бароко, а іноді проводять чітку межу між двома стилями. Стиль рококо сформувався за часів Людовіка XV, коли пішла мода орнаментувати приміщення примхливими візерунками, які нагадували завитки черепашок. Легкість, вишуканість форм відзначає мистецтво рококо. Воно побудоване на асиметрії, яка створює відчуття неспокою - грайливе, насмішкувате, дразливе почуття. Сюжети картин і літературних творів рококо були, насамперед, любовними, еротичними; улюблені герої - пастухи та пастушки, німфи, богині, які займаються своїми туалетами. Видатними представниками цього напрямку у живописі були Буше, Ватто та Фрагонар, у літературі - Е. Парні. Мотиви рококо можна зустріти у творах Вольтера ("Орлеанська діва"), Дідро ("Нескромні скарби"), в музиці великого композитора В. Моцарта ("Чарівна флейта").

Провідною темою творчості Жана-Антуана Ватто (1684-1721) було зображення галантних свят. Це сцени безтурботного життя аристократії, показані з витонченою грацією ("Свято кохання", "Сумнівна пропозиція", "Паломництво на острів Цитеру"). Композиціям картин Ватто притаманна якась театральність. Розташування фігур, добір освітлення, обстановка та пейзажі - все нагадує про театр. Це не дивно, адже митець дуже цікавився театральним життям, був близько знайомий з акторським побутом і часто писав портрети акторів-комедіантів ("Жіль").

Більш показовими художниками рококо були Франсуа Буше (1703-1770) та Жан Оноре Фрагонар (1732-1806). У творах Буше повною мірою проявився гедонізм рококо, гонитва за насолодами, еротизм, який доходить до фривольності ("Венера з Амуром", "Купання Діани", "Туалет Венери"). Фрагонар також звертається до галантно-любовних, інколи відверто еротичних сюжетів, але не з міфологічними героями. На його картинах, як і у Ватто, живуть сучасні художнику аристократи ("Щасливі можливості гойдалок", "Поцілунок крадькома").

205

Еротика, відвертий епатаж суспільної думки пронизують і творчість Еваріста ПарнГ (1752-1814). Його поема "Війна старих та нових богів" розповідає про боротьбу християнських мучеників та святих з античними богами. Парні ставить представників християнської релігії в такі умови, де вони показують своє Далеке від ідеалу-обличчя та єство. Поет глузує зі святенницької католицької міфології, оспівує природні людські інстинкти та почуття.

Якщо у Франції Просвітництво послуговувалось засобами класицизму, то в деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що дістав назйу просвітницького реалізму, якому притаманні інша проблематика, своєрідна стилістика і поетика. Суть його полягає в зображенні характерів у їх взаємовідносинах з суспільством, а також в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. У найбільш довершеному вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі XVIII ст. Англія вже з середини XVII ст. стала на шлях капіталістичного розвитку. Тут сталися серйозні зрушення в суспільстві. Провідну роль починає відігравати так званий третій стан - буржуазія. Його представники хотіли бачити у творах літератури та мистецтва зображення реалій повсякденного життя.

Англійські письменники створюють особливий жанр роману, який отримав назву просвітницького. Героями таких романів були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д.Дефо, Д.Свіфт, С.Річардсон, Г.Філдінґ.

Даніель Дефо (1660-1731), використовуючи форму авантюрно-пригодницького роману, створив загальновідомі твори "Робінзон Крузо", "Молль Флендерс", "Історія полковника Джека", "Капітан Сінгльтон". У центрі найзначнішого з них, "Робінзон Крузо", показ людини, яка опинилася на ненаселеному острові. Дефо показує ідеал "природного життя", яке невдовзі почне пропагувати Руссо. Роман є пам'ятником людській силі, бадьорості, винахідливості та енергії. Герой Дефо ніколи не впадає у відчай, постійно шукаючи вихід з найскрутнішого становища і майже завжди його знаходячи.

Таким же невтомним мандрівником є й герой Джонатана Свіф-та (1667-1745) Лемюель Гуллівер. Щоправда, реалізм у книзі про його подорожі є дещо умовним. Письменник розповідає про те, як Гуллівер стикається під час своїх подорожей з дивними створіннями: велетнями, ліліпутами, розмовляючими кіньми. Проте сучасники Свіфта добре розуміли, кого має на увазі автор у тому чи іншому випадку, адже під цими масками сатирик виводив досить конкрет-

206

них людей. Разом з тим треба відзначити, що всій творчості Дж.Свіфта притаманне досить скептичне ставлення до гасел соціального прогресу і суспільних реформ взагалі. Гротесковість і умовність створених ним образів тяжіють до барокової поетики.

Сатириком був і Генрі Філдінг (1707-1754). Він написав кілька романів, серед яких найвідомітими є "Історія Тома Джонса, найди". Це також типовий авантюрний роман, в якому розповідається про пригоди героя, про його боротьбу за місце під сонцем. Філдінґ створив цілу панораму життя сучасної йому Англії, вивів на сцену представників усіх верств її населення.

Певним додатком до англійського роману XVIII ст. можна вважати творчість видатного художника-реаліста Уїльяма Хогарта (1697-1764). Митець створює серії картин: "Історія повії", "Історія розпусника", "Модний шлюб". Свої твори, об'єднані в розповідні цикли, Хоґарт будував як драматург. Кожна з картин у цих серіях самостійна й зображує вузловий момент всієї історії. Кілька деталей пов'язують його з попередніми і наступними подіями. Художник показує життєву драму героїв без будь-яких алегорій, прямолінійно, ясно і зрозуміло. Крім Хогарта, представниками англійського Просвітництва в живописі були Джошуа Рейнолдс та Томас Гейнсборо, які уславилися на ниві портретного живопису.

Одним з останніх стильових напрямків у європейській культурі XVIII ст., який поєднував його зі століттям XIX, був сентименталізм, пов'язаний переважно з розвитком літератури. Якщо для кла-сицистів головним призначенням мистецтва було уславлення держави, то об'єктом уваги сентименталістів стає людина, причому не людина взагалі, а досить конкретна, приватна особа з усіма притаманними їй рисами характеру. Цінність її зумовлена не належністю до пануючих кіл, а особистими якостями. Тому позитивними героями більшості творів сентименталізму є представники середніх і нижчих верств, що, безумовно, імпонувало читачам з демократичного середовища. Культу розуму у класицистів сентименталісти протиставили культ почуттів. Внутрішній світ людини, її психологія, відтінки настроїв стають провідною темою більшості творів. Відомими діячами сентименталізму були Л.Стерн ("Сентиментальна подорож"), Ґ.Ґрей ("Сільське кладовище"), О.Ґолдсміт ("Векфільдський священик"), М.Карамзін ("БіднЬ Ліза"). Данину сентимента-лізму віддали Руссо ("Нова Елоїза"), Ґете ("Страждання молодого Вертера") та ін.

Велике значення для подальшого розвитку європейської культури мала творчість групи німецьких літераторів, відомої під на-

207

звою-гаслом "Буря й натиск" (назва походить від однойменної п'єси 1775 p. учасника цього руху Ф.Клінґера). Честолюбні учасники групи називали себе "буремними геніями", "штюрмерами". Ідейним натхненником і активним учасником "Бурі й натиску" був видатний німецький філософ, історик, письменник і перекладач Иоганн Ґотф-рід Гердер (1744-1803), з іменем якого пов'язують чи не перше формулювання основних принципів романтизму (історизм в оцінці культурних явищ, національна самобутність літератури кожного народу, підвищена увага до народної творчості, культ індивідуальності у творчості). Гердер був одним з перших діячів європейської культури, який звернув увагу на фольклорну пісню.

Найвизначнішим представником "Бурі й натиску" був молодий Йоганн Вольфганг Ґете (1749-1832), чиє ім'я вже згадувалося у зв'язку з класицизмом, Просвітництвом і сентименталізмом, а тепер згадується у зв'язку з романтизмом. Це тільки зайвий раз доводить, що творчість справжнього генія не може бути обмежена якоюсь вузькою течією або напрямком, і якщо це робиться, то досить умовно. Одними з перших його творів передромантичного спрямування були історична драма "Гец фон Берліхінген" і незакінчена драма "Прометей" (1773). Над головним своїм твором - трагедією "Фауст", яка стала одним з найвизначніших явищ світової літератури - Ґете почав працювати ще 1773 p., а припинив вносити виправлення тільки у 1831 p., коли трагедію було вперше виставлено на сцені. Сповнений протиріч образ Фауста, легендарного вченого-чорнокнижника XVI ст., слугує для автора зосередженням усіх високих, хоча й честолюбних, поривань людського духу, спрямованих на осмислення і опанування світу. Фаустівська жага пізнання є певним художнім відбиттям прагнень самого Ґете, який' активно займався природодослідницькою науковою діяльністю (праиі "Нарис про метаморфози рослин", "Вчення про колір" та ін.). Прагнення розгадати таємниці природи є для Фауста і сенсом життя, і джерелом.постійних мук, оскільки його честолюбні мрії, спрямовані на вдосконалення і переоблаштування світу, лишаються тільки мріями:

Нерівня я богам, і знаю, що це так;

Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,

Що вплаз живе і землю риє-пушить,

Поки його чиясь нога роздушить.

Бо повна тайн і білим днем, Природа не відслонить запинала,

208

/ що вона тобі від духу заховала,

Того не витягнеш гвинтом і важелем.

Герой дійшов до межі, за якою перед ним усе чіткіше вимальовується перспектива самогубства. Але одного разу, в момент рідкісного заспокоєння і умиротворення, перед Фаустом з'являється Ме-фістофель - старший демон потойбічної сфери, ворожої щодо божого створіння - з пропозицією відкинути старі мрії та спізнати справжні таємниці навколишнього світу в обмін на душу героя. Мефісто-фель прислуговуватиме Фаусту в цьому світі, а Фауст віддячить йому тим самим у потойбічному. Розчарований у своїх попередніх заняттях чорнокнижник погоджується на союз із дияволом і передачу себе в його руки після досягнення миті щастя, тобто цілковитого задоволення "приземлених" потреб і мрій. Довіра демону і власні амбіції в першій частині твору призводять до трагічної розв'язки в особистому житті Фауста - він втрачає набуте з "допомогою" Мефі-стофеля кохання. У другій частині зазнають краху суспільні ідеали героя, який намагався скористатися "послугами" демона у своїй кар'єрі на громадському поприщі (ще одна паралель з життям самого автора, який протягом 1776-1786 pp. перебував на міністерських посадах в уряді веймарського герцога Карла Августа). Фізично засліплений Турботою, Фауст у передчутті задуманих ним великих звершень (відвоювання у моря частини суші) виголошує захоплення миттю початку великого будівництва і в той самий час падає у викопаний слугами Мефістофеля рів, де гине. Заволодіти безсмертною душею Фауста Мефістофелю не вдається через небесне втручання.

Значний обсяг трагедії й велика кількість персонажів і сцен ускладнюють сприйняття твору, але дозволяють автору охопити найширше коло культурних, соціальних, етичних проблем свого часу. Прагнення до синтезування, до всеосяжного охоплення явищ і процесів, до підняття фундаментальних морально-філософських і загальнокультурних проблем взагалі характеризує всю творчість Ґете, який у "Фаусті" застеріг європейське суспільство Нового часу від спокуси самозакоханості і самозасліплення.

Художньо-світоглядна концепція романтизму, більш докладна мова про яку в наступному розділі, формується в умовах кардинальної переоцінки попередньої культурної спадщини. Ситуація кризи традиційних ідеологій і невдоволення новими (такими як міщанський лібералізм або революційний утопізм) вимагала масштабних особистостей, які б висували і реалізовували принципово нові ідеї або були спроможні вдихнути нове життя у старі. У романтиків друге виходило значно краще,

209

але сформований ними стиль відзначався оригінальністю й часто не зважав ні на які авторитети. Найбільш яскравими представниками раннього романтизму кінця XVIII ст. були німець Новаліс і англієць Вільям Блейк, талановитий художник і поет, який не здавав свої літературні твори у типографський набір, а вигравіровував їх разом з ілюстраціями до них, випускаючи збірки поезій дуже обмеженими накладами.

Друга половина XVIII ст. стала часом зародження класичної німецької філософії в особі І.Канта і виділення естетики як окремої філософської науки після праць А.Баумгартена. Визнання німецькими філософами-ідеалістами обмеженості раціональних можливостей мислення ("Критика чистого розуму" і "Критика здатності судження") і теоретичний "прорив" у не менш важливому питанні про об'єктивну вартість художнього сприйняття світу, яке має свої закони, додатково стимулювали нові пошуки в галузі художньої культури.

З іншого боку, стрімко зростали виробничі потужності європейських країн, передусім Британської імперії, яка не тільки стала найбільшою країною світу, займаючи чверть усієї суші й використовуючи працю мільйонів рабів, але й реформувала мануфактурне виробництво у фабричне шляхом впровадження цілої низки технічних винаходів. Найпослідовнішими продовжувачами цієї лінії стали американські колонії імперії, що здобули самостійність і проголосили Конституцію США.

Таким чином, культура XVII-XVIH ст. була важливим етапом в історії світової культури. У цей період в Європі швидко змінюється спосіб світосприйняття і уявлення про місце і роль культури. Поступово визначилися нові культурні цінності, які, з одного боку, передбачали надання людині усе більшої свободи в її діяльності, передусім, творчої, а з іншого - вимагали підпорядкування особистих цілей та інтересів суспільним потребам. Залежно від уявлень про визначальні суспільні потреби формуються різні типи ідеологій^- консервативна, ліберальна, революційна. Антагонізми і взаємодія між різними типами ідеологій визначили розмаїтість шляхів подальшого культурного розвитку.

Рекомендована література

Грищенко B.C. Культура епохи Просвітництва // Історія світової культури. -К.,1994.

Западноевропейская художественная культура XVIII в. - М.,1980. История западноевропейского театра. - М., 1957.-Т. 2. КертманЛ.Е. История культуры стран Европии Америки. - М., 1987. Культура Нового часу //Теорія та історія світової і вітчизняної культури. - К., 1992. Лившиц НА., Зеркалов Б.А., Воронихина Л.Н. Искусство XVIII в.-М., 1976.

вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

  1. XIX СТОЛІТТЯ - Культурология
  2. ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА - Культурология
  3. Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. - К.: Літера, 2000. - 464 с. - Культурология
  4. ЧАСТИНА І. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ - Культурология
  5. КУЛЬТУРА ЄГИПТУ - Культурология
  6. АНТИЧНА КУЛЬТУРА - Культурология
  7. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ - Культурология
  8. Розвиток культури в Україні у другій половині XVII-XVIII - Культурология
  9. § 2. ВЖИВАННЯ ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ - Деловой язык
  10. § 2. Основні типи ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ одиниць У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ - Деловой язык

Другие научные источники направления Культурология:

    1. Горелов А.А.. Культурология: Учеб. пособие. 2001
    2. Н.Г. Багдасарьян, Г.В. Иванченко, А.В. Литвинцева и др. Культурология: Учеб. для студ. техн. вузов. 2002