<<
>>

§ 3. Консенсуальні контракти

Складність формальних вимог до укладення вербальних і літеральних контрактів обумовила потребу в існуванні договорів, не пов’язаних з певною чітко визначеною формою. Так з’явилися консенсуальні та реальні контракти, розмежування між якими проводилося за моментом, з якого виникали зобов’язання між сторонами.

Перевага консен- суальних контрактів полягала в простому порядку їх укладення. Не було потреби не лише дотримуватися формальностей, а й вчиняти дії щодо передавання речей. Вони базувалися лише на домовленості між сторонами (consensus). Якщо при цьому одночасно мала місце і передача речі, то вона вчинялася не з метою укладення, а з метою виконання вже існуючого договору.

Консенсуальними є контракти, в яких зобов’язання виникає з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов, іншими словами, для укладення цих контрактів достатньо було згоди сторін.

Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівлю-продаж, найм, доручення, товариство.

Договір купівлі-продажу (emptio-venditio) — це договір, за яким продавець (venditor) зобов’язується передати покупцеві річ (res) чи товар (merx), а покупець (emptor) зобов’язується прийняти річ чи товар і сплатити обумовлену вартість (pretium).

Унаслідок свого значення і простоти укладення договір купівлі- продажу набув найбільшого поширення серед консенсуальних договорів. З його допомогою опосередковувався перехід права власності на речі.

Якщо за договором передавалися неманципні речі (res nec mancipi), то в результаті укладення договору покупець набував права власності. Щоб виникло право власності на манципні речі (res mancipi), потрібне було вчинення процедури у вигляді манципації. В іншому випадку продавець залишався квіритським власником, а покупець ставав бонітарним (преторським) власником. Квіритським власником покуцець визнавався лише після спливу строку набувальної давності (usucapio)1.

Щоб договір купівлі-продажу був укладений, достатньо простої згоди сторін із двох обов’язкових умов: 1) речі, що продається, і 2)

ціни, що виплачується за неї.

Договір міг бути укладений як стосовно вже існуючих речей, так і тих, що будуть у майбутньому. Так, у разі продажу очікуваного в майбутньому врожаю (D. 18. 1. 8) договір купівлі-продажу вважався укладеним за відкладальної умови, оскільки правові наслідки породжувалися не одразу при укладенні договору, а лише після вирощення врожаю198.

Предметом договору могли бути як тілесні, так і безтілесні речі199 (наприклад, право на спадщину, сервітут). Так, при купівлі сервітуту продавець брав на себе обов’язок допустити виникнення сервітутного права на стороні набувача. Що стосується тілесних речей, то головне, щоб річ не була вилучена з обігу і була індивідуально визначена або конкретизована мірою, вагою чи кількістю, а також якістю.

Ціна (pretium) вважалася узгодженою, якщо вона була, по-перше, визначеною (certum); по-друге, реальною (verum); по-третє, вираженою в грошах (in pecunia numerata).

Ціна вважалася визначеною навіть за відсутності згоди стосовно її розміру за умови, що сторонами був узгоджений механізм її встановлення (наприклад, сторони поручали установити її третій особі, взявши на себе обов’язок підкоритися її рішенню). Однак ціна не вважалася визначеною, якщо на таке рішення була уповноважена одна із сторін (G. 3. 140).

Реальність ціни вимагалася для того, щоб під виглядом удаваного продажу не здійснювалося дарування в обхід установленої для нього форми, а також окремих обмежень і заборон.

Вимога до вираження ціни у коштах була підставою розмежування з договором міни, за яким річ обмінювалася на іншу річ (G. 3. 141).

Крім зазначених, право Юстиніана ввело ще одну обов’язкову умову — справедливість ціни (rnstum pretium). Якщо продавець отримував менше половини вартості речі, продавець міг вимагати поновлення попереднього положення, тобто повернення кожною зі сторін отриманого за договором.

Однак з метою залишення в силі договору існувала можливість доплати до рівня справедливої ціни.

У праві Юстиніана розрізняли усну і письмову купівлю-продаж.

За загальним правилом договір купівлі-продажу вважався укладеним із моменту досягнення згоди між сторонами, а при їх домовленості — з часу дотримання письмової форми.

Хоча договір купівлі-продажу вважався укладеним у момент досягнення сторонами згоди, з цього правила було два винятки. По-перше, якщо в момент укладення договору сторони домовилися оформити свій договір у формі стипуляції, договір купівлі-продажу набував чинності лише після виконання цієї умови. По-друге, якщо сторони домовилися про завдаток (arrha), то договір купівлі-продажу вважався укладеним із моменту виплати завдатку.

Інтереси продавця забезпечувалися наданим йому позовом із приводу проданого (actio venditi), який полягав у можливості вимоги від покупця сплати покупної ціни. Покупцю з метою захисту своїх прав було надано право позову до продавця з приводу купленого (actio empti).

На продавця покладалися такі обов’язки: 1)

передача речі покупцеві; 2)

забезпечення збереження речі до її передачі покупцеві. Оскільки це відплатний договір, продавець зобов’язувався проявляти такий ступінь піклування, який характерний турботливому господарю, а тому відповідав навіть за просту необережність (culpa). Однак ризик випадкової загибелі речі ніс покупець, тобто у разі такої загибелі речі він зобов’язаний був сплатити покупну ціну продавцеві; 3)

гарантування відсутності недоліків у проданій речі. Порушення цього обов’язку могло бути підставою розірвання договору і зазвичай спричиняло відповідальність продавця у вигляді відшкодування фактичних збитків. Утім, якщо предметом був раб — збитки стягувалися в подвійному розмірі. Тому при укладенні договору продавець повинен був повідомити, зокрема, про захворювання рабів чи худоби, які були предметом договору; 4)

захист покупця від евікції (лат. evictio — відсудження, витребування). Продавець повинен виступити на стороні покупця з метою захисту його від спроб третьої особи відсудити куплену річ.

Якщо продавець цього не зробив і річ була витребувана, продавець по доюс- тиніановському праву зобов’язаний був сплатити подвійну вартість відсудженого майна, а за правом Юстиніана — відшкодувати понесені збитки.

Покупець за договором купівлі-продажу зобов’язаний був, по-перше, прийняти куплену річ і, по-друге, сплатити обумовлену договором ціну, що було необхідною умовою переходу до нього права власності на куплену річ.

Ризик випадкової загибелі речі покладався на покупця в момент укладення договору купівлі-продажу. Це означає, що покупець зазнавав збитків у результаті загибелі речі ще до самого моменту передачі речі та виникнення в нього права власності. А тому в разі випадкової загибелі речі покупець зобов’язаний був сплатити її вартість продавцю,

а якщо він її сплатив раніше, то не міг вимагати повернення сплаченої суми. Таке правило «контрактний ризик несе покупець» (periculum est emptoris) порушує принцип взаємності надання1.

Сторони могли укласти спеціальну угоду (pactum displicentae), згідно з якою покупець, якщо куплена річ з якихось причин йому не підходила, мав право протягом обумовленого строку розірвати договір із поверненням сторонами одна одній усього виконаного.

Сторони могли включити в договір додаткову умову (additio in diem) про право продавця впродовж обумовленого строку розірвати договір із поновленням попереднього положення, якщо йому вдалося знайти більш вигідного покупця.

Договір найму (locatio conductio) — це договір, за яким наймодавець зобов’язується передати майно в користування, виконати певну роботу чи надати послугу, а наймач зобов’язується оплатити це.

Отже, у римському праві найм охоплював досить широке коло відносин по відплатному користуванню речами, виконанню робіт та наданню послуг.

Розрізняли три види найму: 1)

найм речі (locatio rei) — це надання у відплатне користування речі (в тому числі житла); 2)

найм роботи (locatio conductio operis) — це різновид договору найму, за яким контрагент за обумовлену працю зобов’язувався не просто виконати будь-яку роботу, а в результаті виконання отриманого замовлення досягти заздалегідь обумовленого замовником результату.

Це прототип договору підряду, який включав також перевезення; 3)

найм робочої сили (locatio conductio operarum), або найм послуг, — це різновид договору найму, за яким продавець зобов’язується за обумовлену плату надати здатність до праці для використання в певних цілях, а наймач (роботодавець) зобов’язується використовувати її та оплачувати робочий час. Вважається прототипом трудового договору.

Сторонами договору найму були наймодавець (locator) та наймач (conductor).

Договір найму вважався укладеним, якщо сторони досягли згоди стосовно предмета найму і найомної плати (merces).

Найомна плата мала бути виражена в коштах із чітким визначенням її розміру. Однак допускалася натуральна форма оплати у вигляді обумовленої частини від отриманого врожаю в разі здачі в найм сільськогосподарських угідь.

За цим договором наймодавець зобов’язаний передати в користування річ або забезпечити виконання певної роботи чи досягнення обумовленого результату. При порушенні своїх обов’язків він зобов’язаний був відшкодувати збитки. Виконання обов’язків наймодавцем забезпечувалося наданим наймачу правом позову з приводу найманого (actio conducti).

У разі укладення договору наймач зобов’язаний: по-перше, прийняти здану в найм річ чи виконану роботу і сплатити найомну плату; по-друге, забезпечити схоронність отриманого в користування майна; по-третє, повернути його в обумовлений строк наймодавцю.

Інтереси наймодавця забезпечувалися наданим йому позовом із приводу зданого в найм (actio locati).

Наймач зобов’язаний відшкодувати збитки наймодавцю при пошкодженні чи знищенні майна, переданого в найм. Однак ризик випадкової загибелі речі ніс власник, тобто наймодавець.

Зміна власника переданої в найм речі (наприклад, у разі відчуження чи спадкування) аж ніяк не впливала на чинність договору найму — він продовжував діяти на тих же умовах.

Зазвичай договір припинявся у зв’язку із закінченням обумовленого сторонами строку. Але якщо фактичне користування річчю з боку наймача продовжувалося і по закінченні строку, договір вважався поновленим за мовчазною згодою сторін1.

Право на одностороннє розірвання договору виникало: у наймача, якщо обставини склалися так, що річ не приносила обумовленого ефекту (наприклад, раб унаслідок хвороби не міг працювати); у най- модавця, коли він мав потребу в зданому в найм майні або наймач ухилявся від внесення найомної плати протягом двох років підряд.

Договір доручення (mandatum) — це договір, відповідно до якого одна сторона — довіритель (mandans) — доручала зробити що- небудь у своїх інтересах іншій особі — повіреному (mandator), яка зобов’язувалася вчинити ці дії безвідплатно.

Характерною ознакою господарського життя Давнього Риму було те, що господар особисто вів справи по управлінню своїм господарством і лише в окремих випадках (наприклад, у разі виїзду до іншої місцевості) виникала потреба попросити близьку особу замінити його. Такі відносини оформлялися у вигляді договору доручення.

Договір доручення конструювався як безвідплатний. Обумовлено це тим, що при його укладенні учасники виходили зі суспільного обов’язку і дружби, які, на думку римлян, є несумісними з винагородою. Якщо за вчинені дії особа отримувала винагороду (merces), то мав місце не договір доручення, а договір найму (locatio conductio) (G. 3. 162). Тому наявність чи відсутність оплати була одним із критеріїв розмежування договорів доручення і найму.

Однак якщо довіритель хотів подякувати повіреному за вчинені дії, то він сплачував йому почесну винагороду — гонорар (honorarium) (D. 17. 1. 6. pr). Але ці дії вчинялися за власним бажанням довірителя, не принижували повіреного та не применшували соціального значення відносин1 і перебували за межами виконання договору доручення. Лише в період екстраординарного процесу допускалося примусове витребування винагороди за позовом повіреного в розмірі, визначеному рішенням магістрату по спору.

Для укладення договору достатньо було узгодити саме доручення. Коло правомірних дій, обов’язок вчинення яких покладався на повіреного, було досить широким. Це могли бути як одиничні дії (покупка чи продаж конкретної речі), так і управління майном довірителя (отриманою спадщиною, торговим закладом тощо). Дії могли бути як фактичні (наприклад, отримати куплену довірителем річ), так і юридичні (наприклад, вчинити для довірителя правочин, виконати процесуальні дії).

Оскільки пряме представництво заборонялося, то, доручаючи здійснення своїх прав, довіритель попередньо уступав їх повіреному, а покладаючи на нього набуття для себе нових прав, допускав первісне їх виникнення в особи повіреного з наступним перенесенням на довірителя.

Незважаючи на безвідплатність договору, повірений був зобов’язаний точно, ретельно і турботливо виконувати доручення. Він мав чітко дотримуватися вказівок довірителя, а після виконання своїх функцій передати довірителю набуті права. Такий підхід пояснюється тим, що повірений із власної волі вирішує укладати чи ні зазначений договір, однак у разі добровільного прийняття на себе обов’язку виконати доручення ці дії необхідно було вчинити у повній відповідності зі змістом доручення. Якщо повірений відступав від вказівок довірителя, то він відповідав за це, як за невиконання взятого на себе доручення.

Якщо точно виконати зобов’язання було неможливо у зв’язку зі зміною обставин чи потрібно було відступити від доручення з метою отримання довірителем додаткових вигід, повірений не мав права діяти на власний розсуд і зобов’язаний був звернутися до довірителя за додатковими вказівками. Лише за відсутності можливості узгодити ці питання з довірителем (наприклад, у зв’язку з його відсутністю) повірений міг діяти самостійно, однак прийняте ним рішення мало відповідати загальному змісту доручення. Якщо ж повірений перевищував межі доручення, то довіритель не був зобов’язаний визнавати ці дії і компенсувати додаткові витрати. Так, якщо повірений мав купити земельну ділянку за 100, а придбав за 120, то довіритель зобов’язаний був прийняти виконане лише в межах доручення (100), у зв’язку з чим повірений зазнав збитків (20) (I. 3. 26. 8).

У разі неможливості виконання доручення з якихось причин повірений був зобов’язаний негайно повідомити про це довірителя, щоб той мав можливість замінити його іншою особою. Якщо повірений не інформує про неможливість виконання зобов’язання, він повинен був відшкодувати всі заподіяні збитки.

Потрібно враховувати, що повірений зобов’язаний виконати доручення особисто лише у випадку, коли це чітко обумовлювалося при укладенні договору чи витікало з характеру доручення. За загальним правилом довірителя цікавив не процес, а результат. Тому повірений міг виконувати взяті на себе зобов’язання не лише особисто, а із залученням інших осіб (замісників). У цьому випадку повірений відповідав за дії своїх замісників як за свої власні, а тому був зобов’язаний відшкодувати довірителю завдані ними збитки у повному обсязі (D. 17. 1. 31). Однак якщо договором передбачалося право повіреного залучати помічників, то він відповідав перед довірителем лише за обережний та ретельний вибір замісника, а не за його дії1.

Хоча у зв’язку з безвідплатністю договору доручення повірений не отримував жодних вигід, він відповідав перед довірителем за будь-яку вину (в тому числі й легку), а отже повинен був відшкодувати всі збитки, заподіяні невиконанням чи неналежним виконанням доручення.

Після закінчення виконання доручення повірений повинен був звітувати перед довірителем і передати йому все отримане при цьому. У разі ухилення повіреного від передачі набутого довіритель мав право пред’явити прямий позов із доручення (actio mandati directa).

Довіритель зобов’язаний прийняти отриманий повіреним результат і в межах цього доручення компенсувати понесені ним витрати при виконанні доручення.

За загальним правилом договір припинявся у зв’язку з його належним виконанням. Аналогічні наслідки наставали у випадку смерті будь-якої сторони. У разі смерті довірителя його спадкоємці були зобов’язані визнати всі дії, які повірений вчинив до того, як довідався про смерть контрагента. Коли ж помирав повірений, то його спадкоємці зобов’язані були продовжувати вчиняти невідкладні дії, доки довіритель не вирішить необхідні питання.

Крім того, у зв’язку з довірчим характером відносин за договором кожна зі сторін мала право відмовитися від нього в односторонньому порядку. Цим правом довіритель міг скористатися, наприклад, у зв’язку із втратою довіри до контрагента. Разом з тим повірений міг відмовитися лише за умови завчасного повідомлення про це довірителя та продовження вчинення покладених на нього дій до того часу, поки довіритель не зможе забезпечити свої інтереси в інший спосіб.

Якщо в розглянутих вище договірних конструкціях можна чітко виділити дві сторони, інтереси яких не збігаються, то в товаристві могла брати участь необмежена кількість осіб, які прагнуть досягти спільного для них результату.

Договір товариства (societas) — це договір, відповідно до якого кілька осіб поєднують свої вклади для досягнення спільної мети (наприклад, збудувати будинок, разом вести торгівлю тощо).

Розрізняли чотири види товариств (і відповідно договорів товариства): 1)

товариство всього майна (societas omnium bonorum) — виникало між членами сім’ї, які спільно отримали спадщину і домовилися зберегти сімейну спільність; 2)

дохідне товариство (societas quaestus) — виникало між особами, які поєднували частину свого майна у вигляді внесків із метою отримання в майбутньому спільних доходів; 3)

товариство якої-небудь справи (societas alicujus negotiationis) — створювалося з метою спільного здійснення певного виду діяльності шляхом поєднання особами необхідного для цього майна; 4)

товариство однієї речі або однієї справи (societas unius rei) — виникало при поєднанні осіб для спільного користування однією річчю (землею, рабом) або для здійснення разового заходу (наприклад, торгового рейсу).

Оскільки договір товариства первісно виник на базі родинних зв’язків, то для нього був характерний довірчий характер відносин. Укладаючи його, учасники розраховували на взаємну підтримку та допомогу в досягненні спільної мети. Тому римські юристи визначали товариство як своєрідне братерське об’єднання осіб.

Договір вважався укладеним із моменту досягнення згоди про спільну мету і розмір вкладів кожного з учасників. Зрозуміло, що неприпустимо товариство для здійснення недозволеної або аморальної мети, тобто не може бути товариства для досягнення нечесних цілей (D. 17. 2. 57)200. Вклади могли бути рівними або нерівними; у вигляді грошей, майна чи послуг вкладника.

Одна з характерних ознак товариства — спільність майна. Залежно від домовленості вона могла поширюватися на все майно учасників або лише на те, що було необхідним для досягнення спільної мети.

Хоча за загальним правилом доходи (lucrum) і збитки (damnum) розподілялися між учасниками порівну, в договорі могло бути встановлено інше (наприклад, обумовлено поділ доходів і витрат пропорційно розмірам внесених вкладів).

Після укладення договору особи набували рівних прав і обов’язків з управління спільними справами. Однак вони могли поручити ведення справ одному з товаришів.

Оскільки товариство — це не самостійна особа, а сукупність осіб, то при укладенні договору будь-яким учасником навіть в інтересах товариства відповідальність за його виконання ніс саме цей учасник. Однак за згодою між учасниками товариства у зовнішніх відносинах ця відповідальність могла бути розподілена між всіма учасниками.

Кожен з учасників мав турбуватися про спільні справи, як про свої власні, і був наділений правом на позов із товариства (actio pro socio). Цей позов супроводжувався безчестям (infamia)201 для того, хто присуджувався за ним202.

Договір товариства припинявся з різних підстав: по-перше, у разі смерті одного з учасників, якщо інші не уклали спеціальну угоду про продовження дії договору; по-друге, в результаті досягнення поставленої спільної мети, неможливості її досягнення або загибелі спільного майна; по-третє, через відсутність довіри і згоди всіх учасників на продовження спільної справи, у зв’язку з чим хтось із них вимагає припинення товариства; однак якщо така відмова необґрунтована або недобросовісна, то це можливо за умови відшкодування заподіяних цим збитків іншим особам; по-четверте, за позовом будь-якого з товаришів у разі відмови інших учасників припинити договір.

<< | >>
Источник: В. І. Борисова та ін.. Основи римського приватного права: Підручник. — Х.: Право. — 224 с.. 2008

Еще по теме § 3. Консенсуальні контракти:

  1. 7.4. Консенсуальные контракты
  2. Лекция 17 ОТДЕЛЬНЫЕ ВИДЫ ОБЯЗАТЕЛЬСТВ
  3. § 127. Контракты и соглашения (pacta)
  4. Глава 35 КОНСЕНСУАЛЬНЫЕ КОНТРАКТЫ
  5. § 137. Купля-продажа (emptio-venditio)
  6. § 144. Понятие и развитие безыменных контрактов
  7. 9.5.Консенсуальные контракты
  8. Обязательства из контрактов (ex contractu)
  9. § 1. Поняття та види римських договорів
  10. § 1. Вербальні контракти
  11. § 3. Консенсуальні контракти
  12. § 6. Пакти
  13. Глава 1 Обязательства из контрактов (ex contractu)
  14. Глава 5 Консенсуальные контракты (consensu)
  15. §1. Купля-продажа (emptio venditio)
  16. Глава 6 Безымянные контракты (contractus innominati)
  17. ОСНОВНЫЕ КОНТРАКТЫ