<<
>>

Права і обоє ’язки сторін в договорі купівлі-продажу

Продавець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупець відмовляється від прийняття речі, він зобов’язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки;

б) уплати обумовленої договором ціни.

Час уплати ціни встановлюють сторони (насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати на час виникнення договору не впливає і є лише елементом його виконання.

Продавець був зобов’язаний: 1.

Передати проданий товар у власність покупця. Отже, продавцем може бути тільки власник товару, за винятком продажу, за договором доручення і з публічних торгів, але й в цих випадках продаж провадиться від імені продавця-влас- ника. Якщо ж продавець продав чужу річ, не будучи її власником, покупець також не може стати її власником — не можна передати іншому право, якого сам не маєш. В такому випадку продавець несе відповідальність за евікцію, тобто відсудження купленої речі третьою особою від покупця на підставі раніше виниклого права. Наприклад, продавець продав крадену річ. У покупця її відсудили на користь справжнього власника. В цьому випадку продавець може бути притягнутий до відповідальності за евікцію, проте лише при необмінній умові. Закладаючи позов про відсудження купленої речі від покупця, останній зобов’язаний залучити до справи продавця. Якщо продавець не візьме участі в справі з вини покупця, він звільняється від відповідальності за евікцію. Якщо ж річ буде відсуджена, не дивлячись на активні зусилля продавця довести своє право на її продаж, він несе відповідальність в подвійному розмірі ціни. 2.

Передати покупцеві річ належної якості, придатну для використання за призначенням. Покупець може відмовитися прийняти її чи вимагати зменшення покупної ціни, якщо вона не відповідає цим вимогам. Проте відповідальність продавця настає лише за так звані приховані недоліки, тобто такі, які не можна було помітити навіть при уважному огляді речі (наприклад, внутрішня хвороба раба).

За недоліки, які можна було помітити при огляді речі, продавець відповідальності не ніс (наприклад, продається сліпий раб, що легко помітити). 3.

Передати речі в обумовлений строк і в обумовленому місці. Ухилення продавця від цих вимог договору могло Заподіяти майнову шкоду покупцеві, за яку продавець ніс відповідальність. У зв’язку зі строком виконання договору купівлі- продажу виникає інше, не менш важливе запитання — з якого моменту покупець стає власником купленої речі. В процесі виконання договору купівлі-продажу розрізняють три стадії: час укладання договору, час його виконання і час перенесення на покупця ризику випадкової загибелі речі. В давнину моменти укладення і виконання договорів, як правило, збігалися. Покупець ставав власником і одночасно на нього переходив ризик випадкової загибелі речі. З розвитком обороту моменти укладення договору і його виконання в часі не співпадали (між ними інколи виникав досить тривалий розрив). Саме в цей період річ могла випадково загинути, і тоді поставало питання, хто мав відшкодувати збитки від її загибелі. За загальним правилом — власник. Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі йому. Якщо річ (товар) гинула випадково, тобто без вини і покупця, і продавця, то відповідно до загальновизнаного принципу — periculum sentit dominus (ризик випадкової загибелі завжди несе власник) збитки мав би нести продавець. Проте римське право, відступаючи від цього за-гальновизнаного принципу, покладало ці збитки на покупця з моменту укладання договору — periculum est emptoris (ризик випадкової загибелі проданої речі лежить на покуп - цеві). Відповідно до цього були вироблені такі правила. 1.

В момент укладення договору право власності до покупця не переходило. Факт укладення договору лише покладав на продавця обов’язок передати право власності на продану річ покупцеві. 2.

Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі. 3.

Ризик випадкової загибелі проданої речі переходив на покупця в момент укладення договору, тобто ще до того, коли він ставав власником.

Таким чином, з моменту укладення договору покупець, ще не будучи власником купленої речі, цідлягав ризику нести збитки від її випадкової загибелі. Це означало, якщо річ випадково гинула після укладення договору, але до фактичної її передачі покупцеві, останній зобов’язаний був заплатити ціну продавцеві, а якщо він її заплатив раніше, то не мав права вимагати назад.

Це правило суперечило загальновизнаним поглядам римських юристів. Довгий час йому не могли знайти пояснення. Врешті-решт зійшлися на тому, що в давні часи договір купівлі-продажу виконувався в момент його укладення, в цей же момент покупець ставав власником купленої речі і на нього переходив ризик випадкової зегибелі її. Проте після допущення можливості виконання договору через певний час після його укладення правило про ризик залишалося те саме — його ніс покупець. Сучасні правові системи не сприйняли цього правила. Разом з переходом ризику випадкової загибелі речі на покупця до нього переходили і будь-які можливі прирощення, поліпшення тощо.

Права і обов’язки покупця. Як уже відзначалося, певним правам продавця кореспондували відповідні обов’язки покупця. Покупець мав право вимагати передачу проданої йому речі у власність. Якщо чомусь продавець не міг передати продану річ покупцеві, він був зобов’язаний відшкодувати заподіяні збитки. Покупець мав право вимагати передачу належної якості, в установлений строк і в обумовленому місці. При цьому він повинен був сплатити продавцю обумовлену ціну як необхідну умову переходу до нього права власності на продану річ. У договорі допускалась угода про відстрочку або розстрочку уплати ціни (Д. 18.1.19).

Договори найму речей — locatio-conductio. Загальні положення. Юіасичне римське право знало три договори найму* найм речей; найм послуг; найм роботи. Між ними багато спільного, проте є й істотні відмінності. Спільне те, що в кожному з них одна сторона що-небудь передає другій стороні в тимчасове користування за певну плату, а різниця полягає в тому, що предметом договору є речі, послуги, робота.

Разом з тим існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого певною мірою стримувало рабство. Необхідні роботи виконувалися рабами, і до послуг вільних осіб зверталися досить рідко. Проте з розшаруванням вільних утворюється прошарок незаможного населення, що потребувало певної допомоги: малоземельні і безземельні селяни, міська біднота.

З одного боку — численна і дешева робоча сила, з другого — могутні наймачі і наймодавці в особі заможних лати- фундістів і міських багачів як сторони в договорі знаходилися в нерівних умовах. Це відображалося на правовому регулюванні відносин найму. Так, наймач речі (земельної ділян-ки) не визнавався її володільцем і не мав володільницьких засобів захисту проти посягання третіх осіб. Такий захист він міг одержати тільки через наймодавця (латифундіста) що більше поглиблювало економічну залежність наймача.

Договір найму речей (locatio-conductio rerum) — це контракт за яким одна сторона — наймодавець (locator) — приймає на себе обов’язок надати іншій стороні — наймачу (conductor) — в тимчасове користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду.

Предметом договору найму речей могли бути будь-які речі, крім споживчих, оскільки наймач зобов’язаний повернути таку ж саму річ і в такому ж самому стані (таку саму споживчу річ повернути неможливо). Предметом договору могли бути одна або кілька речей. При цьому не мало значення, чи був власником цих речей наймодавець. У найм можна було здати і чужу річ. Вона передавалася в тимчасове користування. Наймач зобов’язаний був повернути таку ж саму річ і в такому ж стані.

Права і обов’язки сторін. Наймодавець повинен надати річ своєчасно і в придатному для користування стані. Він зобов’язаний постійно, на весь час дії договору забезпечувати наймачу можливість нормального і безперешкодного корис-тування річчю (провадити необхідний ремонт). Разом з річчю наймачу передавалися і всі приналежності до неї. Якщо річ чомусь не можна було використовувати, наймодавець відповідав за будь-яку вину.

Основне право наймодавця полягало у вимозі виплати винагороди за користування річчю, обумовленої договором. Найомна пліата, як правило, виплачувалась по закінченні певних проміжків часу, проте сторони могли домовитися й інакше. Якщо найомна плата виплачувалася наперед, а наймач не зміг скористатися річчю не по своїй вині (наприклад, найнятий раб випадково загинув і не виконав роботу), наймодавець зобов’язаний був повернути найомну плату. Наймачу надавався для цього спеціальний позов.

Найомна плата могла виражатися або в твердій сумі, або в натурі (наприклад, в обумовленій кількості врожаю). При цьому якщо у наймача був неврожай, він не звільнявся від обов’язку внести обумовлену кількість врожаю. Тільки нездоланна сила звільняла його від цього обов’язку. Класичні римські юристи так обгрунтовували це положення: урожайність — справа випадку. Один рік може бути неврожай, другий — багатий врожай. У неврожайний рік варто зменшити найомну плату наймачу. Однак в урожайні роки наймач зобов’язаний відшкодувати наймодавцю недоплату і за неврожайні роки.

Наймодавець має право вимагати повернення речі в обумовлений строк у повній цілості. Якщо річ буде повернута не в строк або з пошкодженнями, наймодавець має право вимагати відшкодування заподіяних збитків.

Права і обов ’язки наймача. Наймач має право користуватися найнятою річчю в своїх інтересах. При цьому він міг (якщо в договорі не було прямої заборони) передати річ в користування третій особі (піднайм). Проте за схоронність речі перед наймодавцем відповідав наймач, а не піднаймач. Зрозуміло, піднаймач відповідав перед наймачем. Наймач мав право вимагати відшкодування витрат, понесених ним щодо найнятої речі під час дії договору Відшкодуванню піддягали необхідні і корисні витрати, господарська доцільність яких обгрунтована.

Наймач зобов’язаний був дбайливо користуватися річчю, виявляти турботу щодо її цілісності і неушкодженості. Якщо ж пошкодження, погіршення чи навіть загибель речі настали, наймач ніс відповідальність за будь-яку вину, в тому числі і за легку необережність.

Він зобов’язувався своєчасно вносити найомну плату.

Договір найму речей, як і більшість договорів, припинявся за взаємною згодою. Проте в деяких випадках він міг бути припинений і за одностороннім волевияленням. Наймач міг відмовитися від договору, якщо надана річ виявлялася непридатною для користування. В свою чергу, наймодавець, виявивши зловживання в ставленні до речі з боку наймача, мав право припинити договір. Смерть однієї із сторін не при-пиняла договір. Він припинявся із закінченням строку. Однак якщо наймач продовжував користуватися річчю і після закінчення строку, а наймодавець не заперечував, договір вважається продовженим за взаємною згодою.

Особливістю римського договору найму речей було те, що римське право суворо послідовно дотримувалося зобов’язально-правової природи майнового найму. Це означало, якщо наймодавець до спливу строку договору продавав (або будь-яким іншим способом відчужував) здану в найм річ, то новий власник не був зобов’язаний договором свого попе редника. Гай писав: «Якщо хтось здав іншому в найм маєток для одержання прибутків або здав житло, а потім з якихось причин продав маєток або будинок, він повинен потурбуватися, щоб на підставі цього договору (продажу) покупець дозволив колону одержувати прибутки, а жильцю — проживати в будинку; інакше той, кому це буде заборонено, закладе позов (до наймодавця) з договору найма» (Д. 19.2.25.1). В цьому проявилася соціально-економічна залежність наймача від наймодавця.

У разі продажу предмета позики подальше збереження чинності договору залежало від волі нового власника переданої в найм речі. Якщо ж договір припинявся, наймодавець ніс відповідальність перед наймачем.

Договір найма послуг (locatio-conductio operarum) — консенсуальный контракт, за яким одна сторона — наймит (найнятий — locator) — приймає на себе зобов’язання виконати за обумовлену винагороду певні послуги на користь іншої сторони — наймача (conductor).

Він не мав широкого поширення і розвитку в Стародавньому Римі через наявність рабства. Всі необхідні послуги виконувалися рабами. Крім того, будь-яка фізична праця вважалася такою, що принижує гідність вільної людини, і тому зневажалась. Проте інколи виникала необхідність в наданні послуг саме вільними: потреба в засобах існування, залежність від патрона, висока кваліфікація чи майстерність вільної людини тощо. Все більше поширювались творча праця, діяльність осіб вільної професії, які за свою працю одержували гонорар.

Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою наймача (догляд за дитиною, за людьми похилого віку, роботи в саду тощо). Предметом їх не могли бути послуги юридичного характеру.

Договори найма послуг і договори підряду дуже близькі між собою — предметом їх є робота, в договорі найма послуг — процес роботи, а в договорі підряду — готовий результат, який і належить передати замовнику. У першому випадку наймача цікавить саме процес роботи, виконання послуг протягом певного часу, в другому — замовника не цікавить процес роботи. Його інтерес полягає в одержанні в обумовлений строк готового результату роботи — збудованого будинку, пошитого одягу, відремонтованої речі тощо.

Договір найму послуг — двосторонній, у ньому кожна із сторін несла певні обов’язки і мала права. Найнятий зобов’язаний був виконувати послуги за вказівкою наймача, в суворій відповідності з договором, протягом договірного строку і при тому особисто. Заміна найнятого іншою особою не допускалася. Якщо ж він не міг їх виконати з вини наймача, за ним зберігалося право на винагороду.

Наймач зобов’язаний був оплачувати послуги в обумовленому розмірі і в установлені строки. Якщо послуги не виконувалися внаслідок хвороби найнятого або якоїсь іншої причини, невиконані послуги наймач міг не оплачувати.

Договір підряду (договір найму роботи — locatio-conductio operis) — консенсуальный контракт, за яким одна сторона - підрядчик (conductor) — приймає на себе обоє язок виконати за обумовлену винагороду певну роботу і готовий результат передати іншій стороні — замовнику (locatores) — в установлений строк.

Предметом договору є не просто процес, технологія, а саме готовий результат, який підрядчик і зобов’язаний передати замовнику. Якщо результату не буде (хоча може бути, що підрядчик завзято трудився), договір не буде виконаний.

Це договір про найм роботи, тому в ньому відповідно називаються сторони: замовник, що здає роботу — локатор. сторона, що виконує роботу, — кондуктор. За загальним правилом підрядчик виконує роботу повністю або частково з матеріалів замовника. Робота, виконана повністю з матеріалів підрядчика, перетворює цей договір в купівлю-продаж Права і обов’язки сторін. Підрядчик зобов’язаний якісно виконати роботу і в установлений строк передати готовий результат замовнику. Робота повинна бути виконана відповідно до умов договору. Якщо в процесі виконання роботи необхідно відступити від умов договору, підрядчик повинен повідомити замовника і продовжити роботу тільки з його згоди. Для виконання роботи підрядчик має право залучати третіх осіб, так званих субпідрядників, проте тільки він відповідає перед замовником за їх вину. Взагалі підрядчик несе відповідальність за упущення при виконанні робіт, які сталися за будь-якої вини, в тому числі і легкої необережності Підрядчик виконує роботу на свій ризик. Отже, якщо робота буде виконана, але до передачі замовнику випадково загине, збитки від цієї загибелі результату роботи несе підрядчик. Зрозуміло, збитки від випадкової загибелі матеріалів, що були передані замовником, несе він сам.

Підрядчик має право вимагати прийняття виконаної роботи або принаймні її оплати, якщо вона виконана відповідно до договору.

Основний обов’язок замовника (наймача, локатора) полягає в оплаті готового результату роботи. Оплата може провадитися або за повністю виконану роботу, або за окремі виконані частини роботи. Проте якщо в процесі виконання робота виявиться її подорожчання порівняно з обумовле-ною винагородою, підрядчик зобов’язаний повідомити замовника і продовжувати роботу тільки з його згоди. Замовник має право продовжувати роботу чи відмовитися від договору.

Договір доручення (mandatum) — консенсуальный контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) приймала на себе обоє ’язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.

Предметом доручення могли бути дії як юридичного, так і фізичного характеру. Однак договір доручення частіше укладався на предмет здійснення саме юридичних дій — вчинення правочинів, виконання процесуальних дій тощо. Водночас допускалося укладення договору доручення щодо здійснення послуг фізичного характеру — ремонт взуття, одягу тощо.

За предметом договір доручення наближається до договору найма послуг: в першому і другому предметом можуть бути фізичні послуги. Різняться вони істотною ознакою: договір найму послуг —платний, а договір доручення завжди безоплатний. Якщо виконання яких-небудь дій здійснювалося за плату, це перетворювало договір в найм послуг.

Договір доручення інколи вимагав значних витрат, часу, зусиль, енергії, роз’їздів тощо. Сама робота повіреного не підлягала оплаті. Проте довіритель зобов’язаний був відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням дору-чення. Римські юристи пояснювали це так. Договір доручення походить із громадського обов’язку і дружби (ex officio atque amicitia). Брати плату за послуги, виконані на підставі громадського обов’язку чи дружби, в римському рабовласницькому суспільстві вважалося ганебним, таким, що принижує гідність вільної людини. Мандатарій вважав за честь виконати певні послуги на користь іншої вільної пюдини і плату розглядав як образу своєї честі.

Громадський обов’язок чи дружба цінилися вище грошової винагороди. В основі договору доручення лежить особлива довіра однієї сторони до іншої, і цю довіру не можна було зневажити платою. Здебільшого повірені були благородні, чесні, достойні громадяни, які користувалися пова-гою, авторитетом. Врешті-решт вони були достатньо багаті і для них плата за послуги істотного значення не мала. Тому римське право чітко відрізняло найм послуг і доручення.

З розвитком цивільного обороту збільшувалась потреба в наданні юридичних послуг. На виконання доручень витрачалося багато зусиль і часу. Добре виконане доручення почали певним чином винагороджувати — підносити який- небудь подарунок або іншим шляхом матеріально заохочу вати, аби в достойний спосіб, який не принижував честі повіреного, стимулювати його працю по виконанню доручення. Такі подарунки пізніше ввійшли в практику і дістали назву «honor» (звідси сучасний термін «гонорар»). Підносити подарунок чи якимось іншим способом матеріально ви-нагороджувати повіреного довіритель спочатку був не зобов’язаний, проте з часом така форма оплати доручення закріпилася.

Права і обоєязки сторін. Хоча договір доручення був двостороннім контрактом, права і обов’язки в ньому розподілялися нерівномірно. Більш суворі вимоги ставилися до повіреного. незважаючи на безоплатність договору, його старанність, добросовісність, сумлінність тощо. Відомий юрист Павло зазначав: «Справа волі — прийняти на себе доручення, справа необхідності — виконати його» (Д. 17.6.17.3).

Основний обов’язок повіреного — ретельно і сумлінно виконати доручення. Він повинен був суворо дотримуватися одержаних вказівок, не відхиляючись від них навіть в тих випадках, коли це могло принести довірителю вигоду. Переконавшись в неможливості виконати доручення відповідно до одержаних інструкцій, він зобов’язаний був повідомити про це довірителя. В разі наполягання довірителя на продовженні виконання доручення повірений міг в односторонньому порядку відмовитися від договору. Проте відмова від договору не повинна була нанести довірителю майнової шкоди.

У договорі чітко визначалося, чи виконує доручення повірений особисто, чи може залучати третіх осіб. Якщо йому було дозволено спиратися на помічників, за їхні дії відповідальності він не ніс (вони відповідали безпосередньо перед довірителем). Однак повірений відповідав за вибір помічників. Звернувшись за допомогою до третіх осіб без спеціального дозволу на це довірителя, повірений сам відповідав за їхні дії.

Повіреному не дозволялося перевищувати надані йому повноваження, інакше довіритель міг відмовитися від прийняття виконання. Виконавши доручення повірений звіту- вався перед довірителем і передавав йому все одержане внаслідок виконання доручення з усім приростом.

Безоплатність договору доручення робило його невигідним для повіреного. Однак римське право встановлювало підвищену відповідальність для нього попри загальному принципу — сторона, яка не мала вигоди в договорі, несе обмежену відповідальність. Особливо довірчі відносини між сторонами в договорі доручення зумовлювали відповідальність повіреного за будь-яку вину. Він зобов'язаний був відшкодувати довірителю всі збитки, вчинені неналежним виконанням або невиконанням договору.

Права повіреного в цьому договорі були досить обмежені. Він міг відмовитися від виконання договору, якщо доходив висновку, що не зможе його виконати належним чином, а також вимагати відшкодування витрат, пов’язаних з виконанням договору.

Обов ’язки і права довірителя. Основний обов’язок довірителя — відшкодувати повіреному понесені при виконанні доручення витрати. Вони підлягали відшкодуванню навіть в тому випадку, якщо результат доручення не був досягнутий, але без вини повіреного. Крім того, довіритель зобов’язаний був відшкодувати повіреному збитки, заподіяні йому з вини довірителя. Права довірителя відповідали обов’язкам повіреного.

Припинення договору. Внаслідок особливих довірчих відносин на відміну від інших договорів передбачені і специфічні способи припинення договору доручення. Кожна із сторін мала право в будь-який час в односторонньому порядку відмовитися від договору. Договір грунтується на довірчих відносинах, і якщо довіра припинялась, припинявся й договір. Проте повірений міг відмовитися від подальшого виконання договору доручення у тому разі, якщо це не заподіяло шкоди довірителю. Він своєчасно повинен повідомити довірителя про відмову від доручення, аби останній міг вжити необхідних заходів.

Договір доручення припинявся смертю однієї із сторін Це також обумовлювалося довірчим характером відносин, спадкоємці померлого могли викликати недовіру іншої сторони. Проте і в цих випадках повірений зобов’язаний закінчити розпочаті дії, аби запобігти можливу шкоду спадкоємцям довірителя.

Для захисту інтересів сторін кожна з них мала спеціальний позов, що випливав з договору доручення.

Договір товариства (societas) — консенсуальный контракт, за яким дві або кілька осіб об'єднувалися для досягнення якої- небудь господарської мети.

Договір товариства своєрідний в тому плані, що в ньому бере участь практично необмежене число осіб, тобто це багатосторонній договір. Він так само, як і договір доручення, базувався на особливій довірі товаришів один до одного, на впевненості одного в порядності, чесності, сумлінності і добросовісності всіх інших і, навпаки, всіх в кожному. Це логічно, оскільки, об'єднуючи гроші, майно, власні зусилля для досягнення певної (може, навіть, ризикованої) мети, товариші повинні розраховувати на взаємну підтримку, допо могу, виручку тощо. Без такої впевненості успіху в това риській діяльності досягти неможливо. Довірчий характер договору товариства вказує на його походження — він ви ник на основі сімейних чи родинних зв’язків. Наприклад, спадкоємці, аби не дробити одержану в спадщину ферму, домовлялися між собою щодо способу подальшого її вико-ристання. Тому римські юристи визначали товариство як об’єднання, основане ніби на братстві.

Характерною ознакою товариства була спільність майна. Ступінь її визначався в договорі: чи на все майно всіх, хто об’єднувався, чи тільки на те, яке було необхідне для досягнення спільної мети. У першому випадку об’єднувалося все майно, відповідно виникало право спільної власності всіх, хто об’єднувався, на все їхнє майно як наявне, так і на те, яке могло бути одержане в майбутньому. В другому — об’єднанню підлягала тільки та частина майна, яка призначалася Для досягнення мети. Розміри вкладів визначалися договором — вони могли бути рівними для всіх або різними. Одному зараховувались його організаційні здібності, іншому — майстерність, треті брали участь своїм майном. Отже, внеском могло бути як майно, так і власні зусилля.

Договір також визначав правовий режим об’єднаного майна. Наприклад, це могла бути спільна власність всіх товаришів, кожний з яких зберігав індивідуальне право власності на зроблений внесок, передаючи його тільки в користування.

У договорі визначалася також участь товаришів в прибутках і збитках: пропорційно внеску чи особистій участі в справах, в рівних долях всім чи з урахуванням інших факторів. Припускалась умова, за якою визначалася більша доля прибутку одним, менша — іншим, але не так, аби одні одержували тільки прибутки, а інші несли тільки збитки («левове товариство»). Ульпіан, натякаючи на відому байку Езопа, відзначав: «Не можна створити товариство, щоб одним діставалася тільки вигода, на другого покладалися тільки збитки, таке товариство прийнято називати «левовим» (Д. 17.2.29.2)

Договір товариства міг укладатися на визначений строк або без визначення строку. Кожному товаришу надавалося право вийти з товариства в будь-який час, але за умови, що його вихід не нанесе збитків іншим. Бажаючий вийти з товариства повинен заздалегідь попередити про це, щоб інші товариші могли завчасно прийняти відповідні заходи проти можливих збитків.

Залежно від того, між ким складалися відносини за договором товариства, вони поділялися на внутрішні та зовнішні. Внутрішні виникали між самими товаришами, зовнішні — між товариством, з одного боку, і третіми особами, з другого. Зрозуміло, характер прав і обов’язків сторін в цих відносинах був неоднаковим.

Права і обов ’язки сторін у договорі товариства між собою (внутрішні відносини). Кожна із сторін (кожний товариш) мав право вимагати обумовленої участі в розподілі прибутків, одержаних внаслідок успішної діяльності товариства. Розмір долей зумовлювався при укладенні договору — він міг бути рівним для всіх товаришів, але міг бути й іншим. Кожен товариш мав право виходу з товариства в будь-який час, але за умови, що його вихід не вчинить шкоди іншим товари- шам. Кожному товаришу надавалося право вимагати від інших прийняти на себе частину збитків, заподіяних випадковою загибеллю чи пошкодженням майна товариша, внесеного в спільну справу.

Обов’язки товаришів досить численні й різноманітні. Кожен із них зобов’язаний був внести обумовлене майно і в обумовленому розмірі як внесок в спільну справу Це могли бути речі, грошові кошти або послуги. Внесене майно стає спільною власністю товариства, а у разі випадкової загибелі чи пошкодження збитки несли всі товариші. При цьому ризик випадкової загибелі речей, визначених родовими ознаками, лягав на товаришів з моменту передачі їх в спільну справу, а індивідуально визначених речей — з моменту укладення договору (Д. 17.2.58). «Бо повинні бути спільними як вигода, так і збитки, що виникли не за вини учасника товариства.. ». — зазначав Юліан (Д. 17.2.52.4).

Важливим обов’язком кожного товариша було добросовісне ставлення до спільної справи. При цьому добросовісність визначалася на відміну від інших договорів конкретно — до справ товариства кожний його учасник повинен був ставитися так, як він ставиться до своїх власних справ. У даному випадку настає відповідальність за конкретну вину — culpa in concreto.

Все набуте в спільній справі кожний товариш зобов’язаний передати товариству і звітувати за здійснені дії. В разі зловживання одним із товаришів до нього міг бути закладений позов, що випливав з договору, за яким винний присуджувався до безчестя (infamia) Суворість відповідальності пояснюється довірчим характером договору товариства.

Правові відносини товариства з третіми особами (зовнішні відносини). Товариство не було юридичною особою, тому в зовнішніх відносинах кожний товариш виступав і діяв від власного імені. В разі порушення договору, укладеного від імені товариства з третіми особами, перед цим зовнішнім контрагентом відповідав той товариш, який укладав з ним договір — він ставав і правомочним, і зобов’язаним перед ним. Тільки після передачі всього одержаного за цим договором до каси товариства зовнішній контрагент міг заявляти вимоги до інших товаришів.

Договір товариства припинявся односторонньою відмовою будь-кого з товаришів від продовження спільної справи, при досягненні спільної господарської мети чи в зв’язку зі смертю одного з учасників товариства, а також внаслідок неспроможності одного з товаришів, що виявилась. Однак після виходу або смерті одного з товаришів інші за мовчазною згодою могли продовжувати розпочату справу. Проте це вже буде новий договір товариства.

<< | >>
Источник: Підопригора О.А.. Основи римського приватного права: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вентурі. - 336 с.. 1997

Еще по теме Права і обоє ’язки сторін в договорі купівлі-продажу:

  1. 8. Трудові правовідносини, їх склад та особливості
  2. 15. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела трудового права
  3. 21. Поняття, сторони та зміст колективного договору
  4. 23. Поняття, сторони та зміст трудового договору
  5. 52. Розірвання трудового договору за систематичне невиконання працівником своїх трудових обов'язків
  6. 99. Поняття та підстави матеріальної відповідальності сторін трудового договору
  7. Договор розничной купли-продажи
  8. Права и обязанности, ответственность сторон в договоре
  9. § 4. Способи набуття права власності
  10. § 1. Поняття та види римських договорів
  11. § 2. Зміст договору