<<
>>

§ 4. Реальні контракти

Для того щоб реальний контракт породжував правові наслідки, недостатньо було лише згоди сторін. Необхідно було вчинити чітко визначені дії.

Реальними (re) є контракти, що вважаються укладеними в момент передачі одним контрагентом іншому певної речі (res).

У зв’язку з тим, що зобов’язання виникало лише за умови виконання однією із сторін обов’язку з передання речі, вимога кредитора за реальним контрактом завжди спрямована на повернення одержаного.

Реальні контракти відрізняються від попередніх простотою порядку укладення, оскільки виконання формальностей не вимагалося. Достатньо було домовленості та одночасної передачі речі однією особою іншій. Однак, поки не відбулася передача, зобов’язання із реального контракту не виникає (D. 2. 14. 17. pr.). Оскільки реальні контракти надавали перевагу змісту, а не формі, вони не могли бути абстрактними, а тому породжували зобов’язання лише, якщо мали під собою певні підстави (causa).

Римське право виділяло чотири види реальних контрактів: позика (mutuum), позичка (commodatum), поклажа (depositum) і застава (pignus).

Договір позики (matuum) — це реальний договір, який виникає внаслідок передачі однією особою (позикодавцем) речей, визначених родовими ознаками, іншій особі (позичальнику) у власність із зобов’язанням останнього повернути їх у тій же кількості, такого ж роду і якості в установлений строк або до вимоги.

Договір позики є одним із найдавніших видів реального контракту. Пояснюється це тим, що з розвитком господарського життя, торгівлі й ремесла існувала потреба в договорі, укладення якого було б досить простим і зручним. Цим вимогам відповідав договір позики. Він вважався укладеним із моменту передачі грошей чи речей, визначених вагою, кількістю чи мірою (олія, вино, хліб, мідь, срібло, золото тощо). Ці речі передавались іншій стороні у власність (proprietas), а тому вона мала можливість вільно ними розпоряджатися.

У зв’язку з цим одержувач був зобов’язаний повернути не ті самі речі, а інші такого ж роду і якості. Звідси виникла і назва позики (matuum), оскільки те, що мною передано тобі, із мого стає твоїм (meum + tuum = mаtuum).

Оскільки надані в борг речі переходили у власність позичальника, який зобов’язувався повернути не їх, а таку саму кількість таких же речей, то предметом договору позики не могли бути індивідуально визначені речі (species). Пояснюється це тим, що замінити можна лише речі, визначені родовими ознаками (genera). Таким чином, предметом договору позики є гроші або речі, визначені родовими ознаками, які називалися валютою позики203.

Оскільки передані за договором речі переходили у власність боржника, то саме він ніс ризик їх випадкової загибелі. При цьому римляни виходили також із того, що рід не може загинути, а тому боржник має можливість замінити знищені речі іншими.

Договір позики є одностороннім, через те, що позикодавець має лише права (вимагати погашення боргу), а позичальник — лише обов’язки. Пояснюється це тим, що в момент укладення договору позикодавець виконує всі свої обов’язки щодо передання речі позичальнику.

Реальність договору позики полягає в тому, що сама по собі обіцянка позичити в борг, наприклад, певну суму грошей не породжує жодних зобов’язань. У подальшому потенційний позикодавець може відмовитися виконати свою обіцянку без будь-яких негативних для себе наслідків.

Однак навіть реальність договору позики не виключала можливість існування зловживань, особливо за наявності письмових документів. Так, іноді на практиці траплялися випадки, коли кредитор отримував розписку ще до передачі грошей, а потім відмовлявся передати гроші боржнику. У зв’язку з цим виникла потреба надання боржнику правових засобів для запобігання стягнення неіснуючого боргу. У нього було два можливих варіанти поведінки: по-перше, висувати заперечення проти заявленого позову кредитором у зв’язку з тим, що одержання розписки кредитором здійснено обманом, або, по-друге, заявити позов про повернення розписки, яка була видана при обіцянці, що позика буде одержана.

За правом Юстиніана пред’явлення боржником позову про повернення розписки було обмежено двома роками. Якщо протягом цього часу боржник не заявив позов, розписка ставала безспірним і незаперечним доказом.

Існували певні обмеження стосовно суб’єктів зобов’язання. Зокрема, у разі укладення договору позики підвладними особами (persona alieni mris) він вважався недійсним. З метою обійти цю заборону сини заможних осіб отримували в борг суми з умовою, що вона буде повер-

нена після смерті домовладики і одержання спадщини. Але на початку імперії в Римі стався прикрий випадок, який спричинив зміну існуючої практики. Так, один із синів Мацедо з метою розрахуватися з кредиторами вбив свого батька. Сенат видав постанову, яка дістала назву Мацедоніанської, якою позбавляв кредиторів позову за договорами, укладеними з підвладними особами без згоди домовладики навіть після смерті останніх. Однак підвладні особи могли добровільно виконати зобов’язання.

Окремо виділяли морську (корабельну) позику. Суть її полягала в тому, що позикодавець давав кошти для певних цілей і з певною умовою1. Однак позичальник брав на себе обов’язок повернути взяту суму лише за умови, що корабель благополучно дістанеться місця призначення. Такий ризик кредитора компенсувався сплатою йому відсотків.

Хоча договір позики міг бути як безвідсотковим, так і відсотковим, за загальним правилом позика вважалася безвідсотковою. Для отримання відсотків необхідно було укласти спеціальну угоду шляхом стипуляції (stipulatio) (стипуляція про відсотки). Оскільки незручно було укладати два самостійних договори, то відсотковій позиці надавали стипуляційної форми (як стосовно відсотків, так і основного боргу).

Можливість стягувати відсотки була обмежена. Їх максимальний розмір змінювався. У Законах ХІІ таблиць їх гранична норма не могла перевищувати 8 % річних. У 347 р. до н. е. законом цей максимум було зменшено наполовину, а наступний закон взагалі заборонив стягувати відсотки. Проте така ситуація тривала недовго.

За часів Цицерона розмір відсотків не міг перевищувати 12 % на рік, а за Юстиніана за загальним правилом — 6 %, для торговців — 8 % річних. Якщо позичальник отримав більший розмір відсотків, то він зобов’язаний був повернути позичальнику подвійну суму надлишково отриманого по доюстиніанівському праву і однократну суму за правом Юстиніана.

Договір позички (commodatum) — це реальний договір, за яким одна особа (комодант) передає іншій особі (комодатарію) якусь певну річ у тимчасове й безоплатне користування на чітко визначений строк.

На відміну від договору позики, майно за договором позички надавалося в користування на певний строк, а не у власність. Якщо в договорі строк не було встановлено, у зв’язку з чим річ необхідно було повернути на першу вимогу, мав місце інший договір, який називався прекарієм (precarium) і належав до безіменних контрактів (contractus innominati).

Предметом договору позички є індивідуально визначені неспожив- ні речі, які підлягають поверненню власнику. Це є основним критерієм розмежування договору позики (matuum) і позички (commodatum).

За характером розподілу прав і обов’язків між учасниками позичка є випадком недосконалої синалагми. Хоча зазвичай комодант (commodans) (власник речі) виконував свої обов’язки в момент укладення договору, у зв’язку з чим ставав кредитором, існував виняток із цього правила. Так, за певних обставин деякі обов’язки виникали на стороні комоданта: він зобов’язаний був компенсувати витрати комо- датарія, обумовлені виниклою в процесі користування річчю потребою провести для підтримання речі екстраординарні витрати.

Основні обов’язки покладалися на комодатарія, який був боржником. Він був зобов’язаний, по-перше, користуватися річчю за призначенням (в іншому випадку його дії розцінювалися як крадіжка (furtum)); по-друге, забезпечити збереження отриманої речі; по-третє, після закінчення строку договору повернути річ комоданту (commodans) у тому вигляді, в якому вона була передана, з урахуванням нормального зносу речі, унаслідок дозволеного користування.

Договір поклажі (depositum) — це реальний договір, відповідно до якого одна особа (поклажодавець) передає іншій особі (поклажо- наймачеві) на безоплатне збереження рухому річ із правом повернення за першою вимогою. Сторонами договору поклажі був покла- жодавець (депозитант) — особа, схоронність майна якої забезпечувалася цим договором, і поклажонаймач (депозитарій) — особа, яка зобов’язувалася забезпечити схоронність майна.

Як і позичка (commodatum), поклажа (зберігання) — це реальний і безвідплатний договір. За ним речі передавалися лише у володіння, а не в користування. Предметом договору могли бути як індивідуально визначені речі (species), так і речі, визначені родовими ознаками (genera). Залежно від цього і розрізняли два різновиди договору поклажі.

Якщо предметом договору були індивідуально визначені речі (species), то їх необхідно було повернути після закінчення договору. Якщо ж на зберігання передавалися речі, визначені родовими ознаками (genera), то мав місце спеціальний різновид цього договору — іррегулярне зберігання (depositum irregulare). По закінченні такого договору поверталися не ті самі речі, а така ж кількість однорідних речей (зерна, овочів, фруктів тощо).

За цим договором безвідплатність мала місце в інтересах поклажо- давця (депозитанта), оскільки він нічого не сплачував за надану послугу. У зв’язку з цим депозитарій відповідав не за будь-яку вину, а лише за умисел і грубу необережність, а також за менш турботливе ставлення до чужих речей, що зберігаються, ніж до своїх.

Це правило містить виняток, який стосується вимушеного зберігання (depositum necessaria), коли внаслідок пожежі чи іншого стихійного лиха власник для забезпечення збереження свого майна змушений був якомога скоріше вручити його будь-якому депозитарію, не маючи можливості вибору і перевірки його добросовісності. За таких умов депозитарій відповідав за будь-яку вину і у випадку загибелі чи пошкодження зданої на зберігання речі був зобов’язаний компенсувати її вартість у подвійному розмірі.

Депозитарій був зобов’язаний на вимогу депозитанта повернути майно.

Якщо депозитарій мав витрати по зберіганню чи будь-які збитки, він мав право стягнути відповідну компенсацію з депозитанта.

Коли поклажонаймач (депозитарій), незважаючи на те, що йому була передана річ на зберігання, тобто лише у володіння, користувався цією річчю, такі дії розцінювалися як крадіжка (furtum).

Договір застави (contractuspigne raticius) — це договір, за яким одна особа (заставодавець) передає іншій (заставодержателю) річ для забезпечення боргу, але з умовою, що заставодержатель поверне ту саму річ у момент сплати боргу або припинення застави (pignus).

Це реальний договір, який виконує допоміжну роль стосовно інших договірних зобов’язань. Він вважався укладеним лише з моменту передачі майна заставодержателю1.

<< | >>
Источник: В. І. Борисова та ін.. Основи римського приватного права: Підручник. — Х.: Право. — 224 с.. 2008

Еще по теме § 4. Реальні контракти:

  1. 3. Фирма как неполный контракт.
  2. 7.2. Литеральные контракты
  3. 7.3. Реальные контракты
  4. 7.4. Консенсуальные контракты
  5. § 127. Контракты и соглашения (pacta)
  6. Глава 34 РЕАЛЬНЫЕ КОНТРАКТЫ
  7. § 144. Понятие и развитие безыменных контрактов
  8. 9.4. Реальные контракты
  9. Обязательства из контрактов (ex contractu)
  10. § 1. Вербальні контракти
  11. § 3. Консенсуальні контракти
  12. § 4. Реальні контракти
  13. § 5. Безіменні контракти
  14. Глава 1 Обязательства из контрактов (ex contractu)
  15. Глава 3 Литтеральные контракты (litteris)
  16. Глава 6 Безымянные контракты (contractus innominati)
  17. ОСНОВНЫЕ КОНТРАКТЫ
  18. ПАКТЫ И БЕЗЫМЕННЫЕ КОНТРАКТЫ